Ці 600 сторінок будуть тероризувати вас: чому варто почитати роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський»

Ми нещодавно в компанії обговорювали, як багато зараз контенту продукують на темі Розстріляного відродження. МУР з їхнім альбомом та виставою, Тарас Томенко та фільм «Будинок “Слово”. Нескінченний роман», Віталій Гордієнко зняв документалку про Леся Курбаса. Ми тоді з друзями сумнівалися у щирості цього продукту: чи справді всі переслідують бажання розповісти про цю криваву сторінку нашої історії, чи роблять те, на що є попит? Дійшли до висновку, що результат тут важливіший за мотивацію. Давати голос тим, хто про себе розказати вже не може, поширювати їхню історію на широку аудиторію — це той момент, коли мотивація авторів такого контенту стає для мене на друге місце. 

Але ні Ти [Романтика], ні жоден документальний фільм не в змозі розповісти про всю трагедію та терор покоління 20-х та 30-х років минулого століття так, як це зробив Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський». Тому що тільки людина, яка пройшла цей шлях, зможе відтворити це пекло.

Це перша книга, яку я раджу, коли питають: «Що почитати?». І коли не питають також раджу. Тому сідайте зручніше, зараз буду пояснювати, чому цей текст має прочитати кожен.

«Сад Гетсиманський» — це драматична історія Андрія Чумака, який потрапляє в жорна сталінських репресій. Автор змальовує його боротьбу за виживання в умовах нелюдських тортур та психологічного тиску в радянських в’язницях. Через призму долі Андрія ми бачимо всю жорстокість тоталітарного режиму та незламність людського духу. Роман є своєрідним гімном людській гідності, що протистоїть злу. 

Андрій Чумак — напівбіографічний персонаж. І це важливий елемент у сприйнятті тексту, тому короткий екскурс у життя Івана Багряного: 

Після повернення в 1938 році його знову заарештували — цього разу за звинуваченням в участі у «націоналістичній контрреволюційній організації». Він не підписав обвинувальний вирок, і після двох років ув’язнення (з яких 83 дні провів у камері смертників) восени 1940 року, через відсутність доказів, Івана Багряного звільнили. 

І ось саме з цієї сторінки біографії письменника народився «Сад Гетсиманський». Засновано на реальних подіях. 

Олена Герасим’юк в нашому інтерв’ю про проєкт «Недописані» сказала: 

«Зараз кожен автор України зобов’язаний вчитися говорити двома голосами: своїм і за свого полеглого побратима». 

Так, Олена говорить про сьогоднішню війну, але про паралелі між поколінням Багряного і нашим ми ще встигнемо обговорити, не спішіть. Так ось і Багряний став голосом репресованих, закатованих, засланих радянською владою людей. Починає свій твір автор словами:

«Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві».

Ми чуємо історію не лише Чумака. Ми знайомимося з інженерами, священниками, професорами, викладачами в університеті, моряками й всіх їх об’єднує одне — завинили перед державою ідеєю про свою незалежну країну. 

«Андрій… належав до числа тих, які вважали й вважають, що з його нації доти не буде діла, доки вона буде упосліджена й у власній хаті бита, доки якою завгодно ціною не опанує міста, доки не оволодіє власною індустрією, доки не матиме свого сильного, ідеально зорганізованого робітничого класу…». 

«Будь мужній! Тримайся! Любий!»

Тут хочеться процитувати Андрій Хливнюка та його: «Ми є не титани, ми — люди». Я вірю у силу тексту, силу слів. Робота така. Але тут мене розчарувала втрачена можливість показати, що головний герой, о боже мій, жива людина. Не ідеальна. Не всесильна. Середньостатистичний собі Андрій Чумак. Йому не віриш, його не бачиш у собі. Він оточений справжніми людьми, які ламаються під тиском та системою, які підписуються під вигаданими звинувачуваннями, зізнаються у злочинах, яких ніколи не скоювали й серед всієї цієї людяності Андрій Чумак здається щонайменше святим. 

Вочевидь, образ Андрія Чумака — це алегорія. Це образ не конкретного персонажа, а українців, як нації. І певною мірою заклик. Як би важко не було, через що не довелося б пройти — пройди. Маєш вистояти й навчити інших. На секунду спалахує ось це: «Легко давати такі реальні поради у такому художньому тексті та ховатися за сторінками». Пропоную повернутися на декілька скролів доверху і нагадати собі біографію Багряного. 

Але! Навіть розуміючи, що то не Чумака Багряний хотів зобразити всесильним, а весь український народ, читаючи про страждання, які довелося витримати Андрію, моментами хочеш, щоб він здався. Просте людське бажання — позбутися причини дискомфорту. Щоб припинив тортури не тільки свої, а й мої, як читачки, якій фізично незручно від літер на папері, які передають надлюдські страждання. На цьому закінчується моя єдина претензія до твору.

Камера, яка розрахована за 1 людину, а «живуть» у ній 28. Фізичні тортури, які тривали днями. Допити, на які забирали посеред ночі й ніколи не знаєш, чи повернешся назад. Нічний гул конвеєра, який перекривав звук пострілів. Постійно волога від поту підлога, на якій доводиться спати. І так 600 сторінок. І так протягом десятків років нашої історії. Викликає дискомфорт, правда? От і добре, так і має бути, продовжуємо.

Якщо ви сподіваєтеся, що далі в цій рецензії стане легше — дарма :). Це не та книга, де є місце для радощів. На відміну від камер НКВС, де люди, на диво, знаходили можливість підтримувати один одного. Хтось переказував по пам’яті «Пані Бовари», інші співали українські пісні, а один грузин жартував, розповідаючи анекдоти. Іноді навіть приносили цукор — цукор! Це, здавалося би, дрібниця, але така несподіванка викликала шок і водночас тривогу, адже під час читання приходить болюча усвідомленість: людина може адаптуватися до всього. Навіть у камері, де не було місця витягнути ноги для сну, існував графік чергувань. В’язні вигадували способи набрати воду, щоб помити підлогу, дотримувалися своєї ієрархії: новенькі спали біля туалету, а ті, хто був у камері довше, поступово відсувалися трохи далі від нього. Людина прагне до порядку і комфорту навіть у місцях, створених, щоб її позбавити цього. І щоразу, переживаючи події роману, питаєш себе: «Скільки ж може витримати людина?».

«Сад Гетсиманський», на відміну від багатьох творів представників Розстріляного відродження, в яких експериментували з формою і жанрами, написаний більш традиційно, але з глибоким психологізмом і разючою реалістичністю. Багряний не так погрався з жанрами, як, наприклад, Йогансен чи Семенко, які експериментували з абсурдом і модернізмом. «Сад Гетсиманський» — це роман-свідчення, що підпорядковується головній меті — донести до читача увесь жах тоталітарної системи. І хоча в романі є елементи символізму (наприклад, назва твору відсилає до страждань Ісуса Христа в Гетсиманському саду), Багряний не йде в експерименти з формою, а навпаки, підсилює ефект через чітке і зрозуміле викладення, яке змушує нас проживати кожен момент болю разом з героєм.

Стиль Багряного певною мірою був винятком на тлі його сучасників, адже він не намагався втекти у складні образи чи метафори, а прямо та відверто розповідав про реалії життя в радянському концтаборі. Його тексти — це не спроба втекти від реальності, а її пряме і безжальне відтворення. 

Я декілька разів відкривала цю рецензію із сумнівами, чи хочу я перенести цю рефлексію у текст. Але це саме той випадок, коли «хочу» поступається «треба». Неможливо не проводити паралелі з полоном українських військових. Я хочу тицяти «Садом Гетсиманським» в обличчя кожному, кому на третій рік повномасштабного треба пояснювати, розжовувати та мотивувати. Це черговий танець з бубном для привертання уваги: «Хей, дивіться, зверніть увагу, усвідомте!». Вибирайте зручний для вас формат, ось — художня книга, беріть, не соромтеся.

Так, «Сад Гетсиманський» — це понад 600 сторінок. І це не випадково. Вкласти весь той біль, страждання, зневіру та безвихідь у 100 сторінок — це все одно, що зняти пластир, не торкнувшися рани. Це не залишить шраму, не залишить відбитку, не травмує. А повинно. Ви мусите пережити цю книгу, відчути кожний удар, кожну втрату, як це роблять покоління за поколіннями наших людей, раз за разом стикаючися з терором, принесеним Росією та її похідними.

Вам має стати фізично важко. Книга повинна тиснути, лізти у вашу свідомість і залишатися там, навіть коли ви її закрили. Має з’явитися відраза від того, що відбувається на цих 600 сторінках, але ще більше — від самого факту того, що це не просто вигадка, а реальність, яку ми переживаємо й нині. Це не просто читання — це випробування. Воно має викликати бажання, щоб усе це скоріше скінчилося. Але книга не скоротиться, навіть коли вона закінчиться, це не буде щасливим фіналом, а лише додасть усвідомлення, що такі історії ще пишуться кров’ю, тут і зараз.

Ці 600 сторінок будуть тероризувати вас декілька днів чи тижнів, щоб ви відчули на собі грам того болю, з яким доводиться співіснувати. Аби ви запам’ятали, аби усвідомили, що цей терор — не просто абстракція. Це реальність, яка продовжує тривати, поки ми говоримо про це.

Але найстрашніше — циклічність історії. Історія Розстріляного відродження — це не щось минувше, а щось, що відбувається й зараз. Бо після Хвильового йде Симоненко, а потім Стус, а потім Вакуленко. Бо після в’язниці НКВС йде Перм-36, а потім Оленівка. І кожен сподівається, що історія закінчиться на ньому. І так сто років. Довше насправді, але це я починаю відлік від «Саду Гетсиманського», ми ж тут все-таки говоримо про книгу. 

Якої мети хотів досягнути Багряний своїм твором — знає лише Багряний. Але якщо ви подивитеся на самий початок статті, то побачите, що вона підписана моїм іменем, а означить я візьму на себе сміливість будувати теорії й робити висновки, прикрившися цим беззаперечним аргументом — «на мою скромну думку». 

Так ось, на мою скромну думку, але: головна ціль автора полягала в тому, щоб показати жорстокість радянської репресивної системи, розкрити механізми терору та психологічного насилля, які вона застосовувала проти людей. Багряний хотів, щоб його роман став своєрідним свідченням про ті жахи, які радянська влада намагалася приховати від світу, і йому вдалося це зробити з емоційною силою та правдивістю.

Повномасштабне створило для мене окрему категорію контенту, який я споживаю: «це тяжко, але це треба. Треба дивитися/читати/слухати, аби цінувати/пам’ятати/ненавидіти». І «Сад Гетсиманський» відтепер у цій категорії. Це не книга на декілька вечорів, щоб зайнятися чимось в кінці робочого дня. Це книга, яка залишить свій слід у свідомості, сподіваюся, назавжди. І це треба. 

---

Читайте також: З полиць книгарень у стрічки рекомендацій: як букблогінг просуває і продає