Війна убиває руками байдужих: добірка поезій війни

21 березня світ відзначає День поезії. В Україні тим часом 26 день повномасштабної війни, яку розпочала Росія. Весь цей час українські митці фіксують війну у своїй творчості. Ми зібрали для вас добірку віршів, написаних в час війни.

Юлія Мусаковська

Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму.
Небо прохромлює скріпетр імперії, що помирає,
цілячи наостанок у найдорожче,
у найбеззахисніше:
напис “діти” — як буквальна позначка мішені.

Цілить у пам’ять. Вона між нас, всюдисуща.
Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,
вигріваємо за пазухою дорожньої куртки,
нашу змарнілу, запилену, теплу пам’ять.
В ній — всі доми і вазони, книжки і красиві речі,
в ній — всі зустрінуті люди, їхні біль і радість.
Закриваємо тілом від обстрілів. І видихаємо,
коли неушкодженою з’являється з-під завалів.
Ми їй несемо їсти в надщербленій мисці
до укриття, де обійнялись минуле з майбутнім.
Заколисуємо під вий сирен, а коли розвидніється,
випустимо поміж висадженими крокусами.

Бачиш усе чітко, відчуваєш цю незникомість.
Не роз’єднають цих рук, голосів суцвіття;
Не розірвуть ланцюг наших сполучень,
Не розіб’ють залізного куполу віри.

Бахкає скіпетр об небо
і кришиться.
Ще гучніше
бахкає,
бахкає
спільне серцебиття.

Оксана Гаджій

мені ніхто не розказав як це переживати
як це відчувати
жити із цим
гладити собаку
перед тим як віддати на перетримку
і ще довго не мити руки
закрити клітку шиншили
послухати спів щигля
насипати їм обом корма знаючи
що не виживуть
сплачувати іпотечний платіж
за квартиру з трьома балконами
скло від яких мабуть засипало ковролін
обіймаючи
скріпити руки на твоїй спині
так як ти потім скріплятимеш бронежилет
навчіть мене реагувати
словами «війни немає»
на повідомлення сестри що затопило підвал
і вони сплять за стіною поперек ліжка
на плач дитини друзів
що не хоче йти в укриття
навчіть мене відчувати гордість за вбивць
недовіру до власних очей
ненависть до моєї країни
такої ніжної що хочеться своїм тілом закрити собою кожну будівлю
кожну картину Примаченко
кожного вигнаного з власного дому
навчіться
жити із цим


Олександр Ірванець

З міста, що ракетами розтрощене,
До усього світу прокричу:
Цього року у Неділю Прощену
Я, здається, не усіх прощу!
Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!
Та у пеклі цих страждань-терпінь
Все ж стоїть золотоверхий Київ,
Буча, і Гостомель, і Ірпінь.
Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
…Чом відводиш очі, Білорусь?


Мар’яна Савка

Мій бог формує всю ніч батальйони,
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.


Ольга Перехрест

хочеться просто людського побути ще
трохи разом
з дбайливо зібраною бібліотекою разом
з роками виплеканим непотребом разом
з паспортами що лежать невідомо де разом
з сукнями на весну
просто побути не
торкаючись втоми торкатись
до тіла не
торкаючись тютюну торкатись
повітря не торкаючись
рухатись проти повітря
скручувати тиск води тривоги і самокрутки
стишувати голос і звук сирени
переписувати словники адже у слів
теж є термін придатності і нашим
конче потрібна заміна
спершу ми говорили що все гаразд
потім що ми в безпеці
зараз ми в першу чергу кажемо
цілі
хочеться мати конкретні досяжні цілі які
дуже легко поміряти
майже як відстань до міст де
переписують словники


Ія Ківа

вісім років казати: в мене вдома війна
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить

ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею

наша пам’ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця


Ірина Шувалова — Весна

в моїй
попри-все-країні
жінка яку я не можу назвати на ім’я
чекає на весну і війну
вона дістає із шафи наше спільне майбутнє
прикладає його до себе перед дзеркалом
посміхається
і тільки коли на задньому плані
вмикається сирена повітряної тривоги
її посмішка блякне в’яне
вона неохоче опускає руки
згортає наше майбутнє
ховає його до шафи
пересиджує наліт на підлозі ванної кімнати


Павло Коробчук

коли буде весна і прийде тепло
хочу дарувати тобі букети
але спершу нехай наша ппо
зіб’є усі ворожі ракети

хочу зустрічати тебе на пероні
в річці вечірній з тобою купатися
але мені потрібно в тероборону
а тобі — евакуюватися

коли буде літо і тиша у двориках
хочу гладити тебе на світанку
але спершу нехай кінчені орки
згорять у своїх довбаних танках

ніхто не забуде майбутнє життя
ніхто не стане смиренним
чекаємо виходу з укриття
цілуємося під сиренами


Галина Крук

стоїш із плакатиком “no war” як індульгенцією за те, 
чого уже не відвернути: війну не зупинити, 
як яскраву артеріальну кров із відкритої рани – 
вона тече, доки не вб’є,
заходить у наші міста озброєними людьми,
розсипається ворожими дрг у внутрішніх дворах, 
ніби смертельні ртутні кульки, що їх уже не визбирати, 
не повернути назад, хіба що вистежувати і знешкоджувати 
цим цивільним менеджерам, клеркам, айтішникам і студентам, 
яких життя не готувало до вуличних боїв, але війна вчить
в польових умовах, на до болю знайомій місцевості, наспіх
в тероборону спершу беруть чоловіків із бойовим досвідом,  
потім уже навіть тих, що мають за плечима тільки Dune і Fallout, 
ну і ще короткий майстерклас із приготування вибухових коктейлів від знайомого бармена. в найближчого нічному клубі сплять діти, плачуть діти, народжуються діти 
у світ, тимчасово непридатний для цього
у дворі на дитячому майданчику варять протитанкові їжаки 
і розливають смертельні “напої” – сімейним підрядом,
цілими родинами, які нарешті спізнали радість спілкування
і злагодженої колективної праці – війна скорочує відстань
від людини до людини, від народження до смерті,
від того, чого ми собі не бажали – 
до того, на що ми виявилися здатні
– мамо, візьми трубку, другу годину просить жінка у підвалі багатоповерхівки, вперто і глухо, не припиняючи вірити в чудо
але мама її поза зоною досяжності, у тому передмісті, 
де панельки склалися, як дешевий конструктор, 
від масованих ударів, де вежі зв’язку ще вчора 
перестали зв’язувати, де світ розірвався на до війни і після
вздовж нерівного згину плакатика “no war”, 
який ти викинеш у найближчий смітник, 
ідучи із протестів додому, російський поете

війна убиває руками байдужих
і навіть руками бездіяльних співчутливих

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.