Читаємо уривок з книги «Вівці цілі» Євгенії Кузнєцової

До 10 березня на сайті «Видавництва Старого Лева» триває передзамовлення на нову книгу Євгенії Кузнєцової — «Вівці цілі». Це історія у центрі якої — звичайні люди. Люди зі своїми страхами й проблемами, з радостями й розчаруваннями, з прагненням бути щасливими, але не без нав’язливої тривожності. Адже війна триває і кожен проживає її по-своєму. 

«”Вівці цілі” — це черговий текст-підглядання. Там нема гостросюжетності, є сніг, ялинки, приємна зимова атмосфера, але все ж повітря дзвенить від тривожності. Я хотіла написати без цього тривожного тла, але переписувати вже не буду. Мені важливо говорити про звичайних людей. Про людей, які часом туплять, нервують, їх мучить совість, вони недоречно закохуються і сумніваються у тому, що його робити далі. Всі мої книжки про таких людей. Я інших не знаю», — розповідає авторка.

Оформити передзамовлення можна за посиланням, відправка та видача замовлень розпочнеться 11 березня. Книга вже доступна в електронному форматі. А Лірум публікує уривок із неї.

---

На вулиці, де жила баба Катерина, Яні розповіли, що піч — це портал у потойбіччя, про духи мертвих, які у Святвечір бродять під вікнами, про розчісування кіс судженим і ворожіння на гавкіт зимових псів. Десяток інтерв’ю за тиждень — це цілком пристойно. З того вечора, як вони з Максимом на власні очі побачили Миколаєву небесну дорогу і як вона злякалась коротких частих пострілів і присіла в сніг, а Максим узяв її за плечі і казав, що воно летить далеко, і, знову перейшовши на ви, все повторював їй, що «ви зовсім не нагадуєте дрон» і «на жаль, ще тут ні разу не поцілили, і він полетить далі й вибухне там, де зіб’ють», з Максимом вони бачились хіба біля воріт на кілька хвилин, коли Яна кудись виходила. «І добре», — думала Яна і занесла руку, щоб на мапі обвести чергову хату для інтерв’ю, коли у двері наполегливо постукали. Відключення світла переносили її у часи, коли люди знову почали з’являтися одне в одного на порозі.

— Привіт, — сказав Максим.

У ранішньому світлі його зелені очі блистіли рівним світлом.

— Я в магазин їду, — сказав він, — може, вам щось узять?

Яна стояла у флісовій піжамі і жилетці поверх. Як роблять, зазвичай, жінки, вона миттю оцінила в уяві весь свій образ і зрозуміла, що вона не в найкращій формі. Максим проте так не думав, хоч і намагався взагалі не думати ні про які форми. Ані про Янині, ані про будь-чиї ще.

 — Я думала маршруткою поїхати, — відповіла Яна.

— Ну то поїхали зі мною, — спокійно сказав Максим, — чи вам принципово маршрутка в рамках етнографічного дослідження?

— Зачекаєте, поки я перевдягнусь? — Яна зникла у спальні.

Надворі прогрівалась червона «рено». Вталованим снігом вона їхала беззвучно, шепочучи. Максиму лишалось тільки часом пригальмовувати, аби скотитися вниз до дороги, а потім виїхати до траси, де вже буде розтала снігова колія, втрамбована і розкидана фурами на Київ.

— У вас, може, пармезан закінчився? — спитала Яна.

— Та щось усе покончалося, — відповів Максим, — таблетки батькові і все інше. Плюс ці гості, треба щось готувать. Ну, принаймні треба купити ящик вина.

— Гості?

— Та в мене день народження. Приїдуть, хоч і не звав.

— О, — сказала Яна, — вітаю!

— Дякую!

— Багато вже стукнуло?

— Забагато. Але я почуваюсь на п’ятнадцять.

— Сильний і вправний?

— Лінивий і необучаємий.

— Ну щастя-здоров’я, любові.

— Дякую, — посміхнувся Максим.

— Хай збувається наше спільне для всіх бажання.

— Нехай. Оце знаєте, Яно, що досадно? Раптом Росія розвалиться, а батько може й не згадать, що вона існувала, — Максим виїжджав на трасу. Під колесами ляпав розталий сніг.

— Може, це станеться у момент батькового просвітлення?

— Чи буде воно ще? — спитав Максим.

— З іншого боку, — сказала Яна, — він уже й зараз часом живе у чудовому світі, де Росії нема.

— Може собі дозволити, — відказав Максим з гіркою посмішкою.

З-під фур на трасі летіло брудне шмаття снігу.

У супермаркеті із малознайомими людьми Яні було незатишно, наче як забагато про себе розповідаєш. Тому вона намагалась узяти щось малоінформативне. Нейтральний хліб, нейтральний сир, яблука, молоко,пластівці. Ще вона взяла всі складові для калити, рецепт якої записала у баби Тодосі: кисле молоко (хай буде кефір), олія, сода, борошно, прянощі, мак і мед. Для себе ще набрала моркви і якогось зеленого листя.

— Ви кролів держите? — спитав Максим.

Його возик був увесь завалений пивом, м’ясом, сосисками, соусами, а зверху купою лежали пачки чипсів і начос.

— Гості, — посміхнувся він, — поїхали, ще на пошті вино заберу.

Вони саме збирались перейти дорогу до машини, аж Яна побачила, що рух перекритий. Машини спинились, на узбіччя почали виходити люди, з аптеки вийшли дівчата у білих костюмах із накинутими на плечі куртками, з газетного кіоску вийшла продавчиня в овечій цигейці. Яна озирнулась на Максима: той поставив пакети біля себе і став на одне коліно. Так зробили всі довкола, хто опинився біля дороги. Яна зрозуміла, що везуть загиблого. Вона, пометушившись, поставила і свою торбу поруч, але коліном стала на пачку начос, що випали з Максимового пакета. Вона жахливо затріскотіла. Яна знала, як проводжають загиблих, але ніколи не бачила цього сама, тому не знала, куди подіти пакет із морквою і власний погляд. Врешті втупилась у землю, де лежала підтала кучугура брудного позавчорашнього снігу. В кучугурі блистіла обгортка від «чупа-чупса». Їй страшно було підняти очі і подивитись на тих, хто іде за труною, вкритою прапором. Поруч немолода жінка, якій важко було стояти на коліні через тісну спідницю і плащ, які Яна розглядала, поки на площі неподалік лунала «Пливе кача», — голосно зітхнула. «Скільки їх, скільки їх…» —

сказала жінка сама до себе. В Яни покотилися сльози, які їй здались недоречними і незручними поруч із цими пакетами, розтрощеними начос і особливо поруч із Максимом, з яким їй чомусь хотілося бути нейтральною, як її продуктовий набір. Максим натомість коротко узяв її за руку, одразу відпустивши.

По вино їхали мовчки, аж поки Максим, уже припаркувавшись, не сказав:

— Ще й Люба каже мені: «Хоч би воєнного похорону не було сьогодні. Поганий знак до приїзду Слави». 

Яна питально глянула на Максима.

— Слава, брат мій, — уточнив Максим, — він служить.

— В антропології це називається магічним мисленням, — сказала Яна. — Люба маком обсипає хату від духів мертвих. Ваш Слава тут ні до чого.

Максим кивнув і додав:

— Ще й це вино, блядь. Найшли празнік.

---

Євгенія Кузнєцова — письменниця, блогерка, перекладачка з англійської, іспанської та німецької мов, дослідниця медіа та комунікацій. Авторка книг «Спитайте Мієчку», «Готуємо в журбі», «Мова-меч» та «Драбина», за яку у 2023 році отримала нагороду «Книга року» від BBC.

---

Читайте також: «На мінному полі пам’яті»: читаємо уривок другої книги письменника та військового Максима «Далі» Кривцова