Або пан умре, або осел здохне: читаємо рецензію Ганни Улюри на «Драбину» Євгенії Кузнєцової

«Драбина» — другий роман письменниці й дослідниці Київської школи економіки Євгенії Кузнєцової.

Літературна критикиня Ганна Улюра прочитала «Драбину» й у цьому тексті описує свої враження.

---

З огляду на успіх її блискучого романного дебюту, то дуже очікуваний роман. «Драбина» — з тих книжок, які не мали б бути написаними (адже виникли вони внаслідок великої війни), та як уже вродилися, то най ростуть здорові.

---

Головні інгредієнти «Драбини» ви вже знаєте, якщо читали «Спитайте Мієчку» (і впізнавання потішить). Багацько ексцентричних вчинків. Ще більше дотепних і від того нещирих довірчих розмов (є таке поєднання: відвертість і нещирість), у котрих болісну правду можна почути, тільки сторожко вловивши сарказм. Якщо не лінь слухати співрозмовця, а із цим тут проблеми. Надзвичайний у своїй інфантильності світ. Яскраві гротескні персонажі — з тих, за яких і в реальному житті весело спостерігати, якщо тільки вони не у вашій хаті живуть і не є вашими родичами. А родина важить, це тут головне — поміркувати над вимушеним співіснування і над любов’ю без вибору. І ще трішки ексцентрики. І побільше ексцентрики.

Тільки тепер тут ще й війна є.

Толік — ІТ’тішник добре за тридцять. Давно живе в Іспанії. Зараз триває друга декада березня 2022 року й до хати, що її Толік вимріяв і купив, набилося хоч греблю гати родичів-утікачів. Тепер на утриманні Толіка живуть дядько Анатолій Степанович без ноги на інвалідному візку, мама Ліда з двома кицьками — Зусею та Друсею (вони одна одній свекруха й невістка), старша сестра Іруся, її подруга Поліна з депресією та двоюрідна тітка Григорівною із собакою Владіком. 

Патріарх мамкін: у нього навіть повного імені нема, названий на честь дядька Анатолія Степановича Толік там тим Толіком і залишається — а сороковка ж уже підпирає. Позаду в родичів кілька тисяч км дороги (Поліна з Херсонщини, інші — з окупованої Київщини). Уся колишня вулиця виїхала — хто до Швейцарії, хто до Шотландії, хто ще до якоїсь Ш. Хто де приземлився — там і обживається. Притираються один до одного й ця пістрява комуна під патронатом круто роздратованого «неприкаяного» Толіка.

Саме про ці практики, актуалізовані війною і масовими переселеннями, говорять неохоче. І тут же осмикують того, хто заговорить. А вже чесно про це поговорити бажаючих нема. Добре, що «Драбина» таку розмову актуалізує — мусить. Дорослі діти змушені знову жити з батьками. І це вкрай виснажлива для обох сторін практика.

«Драбина» із цією темою точно працює, з якоюсь антропологічно-безжалісною навіть точністю (і це похвала).

Драбина з назви — символ і непоганий сюжетний хід. У Толіковому будинку є три поверхи, його кімната-кабінет — на другому. Дійти від вхідних дверей до дверей своєї кімнати хлопцю не вдається, хтось із мешканців та й потребуватиме його уваги. Тож Толік поставив під вікно драбину, приховав її в кущах бугенвілії (символ краси, до речі) і підіймається нею до своєї кімнати. Ну краса ж! Тим же шляхом до Толіка ходять одна зла кішка й одна сумна жінка. Усі знають про драбину, але воліють удавати, що не знають. Дотепно, до речі, злий дотеп, але таки смішний.

Ще одна деталь співжиття і ще один символ: Толік і його рідні живуть у різному часі. Буквально: Толіку для роботи треба тиша, то він перейшов на нічний ритм життя і працює тоді, коли всі лягають спати. Працював би, якби мама гучно не турбувалася, що дитя не спить, аби Григорівна не розказувала, що від кави буває імпотенція, а Іруся не скаржилася, що їй заважає спати стукіт клавіатури. Але й небуквально: біженці живуть у минулому, усі їхні розмови — навіть обговорення новин — зводяться до спогадів. Репліки, що зверненні до Толіка, так само стосуються минулого: а ти завжди любив… а ти завжди був таким… тощо. Толік запланував собі прекрасне життя. А ділить він його зараз із тими, хто втратив навичку планувати.

Старий весь питає співмешканців, щодня питає, а то й кілька разів на день: «Ну, скільки там?». Природна думка: він питає котра година — скільки там на годиннику, мовляв. Е ні, він питає, скільки там «покращених росіян» на канторі знищених ворогів. Час тепер вимірюється не годинами. Красива деталь, точна.

Коли в одному просторі перетинаються ті, у кого не стало раптом завтра, з тими, у кого нема вчора, то сьогодні у всіх будуть серйозні проблеми: «Толічку, — сказала вона, коли він відчинив їй двері, — ти ж завжди хотів родину? Правда? Хотів собі хату? Так ми і є твоя родина, — казала Іруся, — іншої нема. Прикинь, твоя мрія збулась. Твоя родина — це ми». Та якось та й буде (див. назву рецензії).

«Бо всі ми в ці дні — одна велика родина». Ці слова говорить Толіків бос-американець, що недавно віднайшов собі бабусю з Одеси і проголосив себе українцем. Одна із сильних і вкрай незручних сцен: колеги Толіка обговорюють війну в Україні, прогнозують щось, шукають вищих смислів, Толік мовчить і раптом повідомляє, що в нього на фронті загинув кузен. Це правда, звістку про смерть племінника Григорівни вони недавно отримали. Толік малим знався з хлопчиною, але ніколи в житті про нього не згадував. Зараз він горить про його смерть і приймає співчуття. Це насправді сильна сцена, дуже болісна і від неї незручно. Як згодом він буде розказувати Поліні, у чию квартиру на Київщині прилетіло й чий рідний будинок на Херсонщині окупований, що він боїться чути літаки. І теж буде незручно це читати. Він не потребує уваги, як може здаватися, він потребує синхронізувати свій досвід із досвідами оточуючих — і це йому погано вдається, чесно кажучи. Саме тому, перед тим, як повідомити колегам, що він важко переживає загибель родича на фронті, він швиденько просканує присутніх, чи бува нема когось із якоїсь Сирії поруч.

Ніхто не любить спойлери, тому розкажу вам зараз фінал не «Драбини», а фінал із геть іншого роману — «Б-52» Анатолія Дністрового. Ідіот середнього віку має престижну роботу, достатньо грошей і кризу сенсу буття. Багато п’є, шариться богемними кафешками, любиться з ексцентричними дівчатами, знову п’є. І раптом закохується в юну анархістку й життя шепче: міняйся, чоловіче, а то так і помреш нездарою. А тут ще й новини гарячі: у Києві підійматєтсья Майдан. Ну, ясна річ, зараз придурок кинеться в гущу подій, де пліч-о-пліч із найкращими синами й доньками Вітчизни відвоює собі другий шанс стати гідною людиною! Але поки він збирається на Майдан, його грець хапає і замість революції він мусить заліковувати інфаркт у престижній дорогій лікарні. Так от, фінал своєму невдасі, який страждає дві сотні сторінок від кризи сенсів, поки на тлі вогнем палає його країні, Дністровий написав блискучий. Буквально неперевершений фінал, на жаль.

(Дамблдор помер. Я вас попередила). Поганці на війні залишаються поганцями, боягузи — боягузами, підлота — підлотою, екстремальні досвіди не перевиховують людей, а оприявлюють і загостюють те, що в них і до того було. У «Драбині» так часто герої кажуть один одному: «Ми ніколи вже не будемо такими, як колись». Знаєте, чому це треба весь час проговорювати? Бо ніщо в мотивації й психології бодай головних героїв навіть не натякає, що вони здатні мінятися (цю властивість мають тільки добре пропрацьовані персонажі). Вони повторюють цю фразу знову і знову, щоби хоч хтось у неї тут повірив. І ні, не працює. Толік пережив стрес — три місяці в його іспанському будиночку рятувалися біженці від війни, що йде за три тисячі км від нього. Толік став кращою людиною і готовим відтак присвятити все своє життя іншим. Брехня. Мама Ліда повернулася додому на деокуповану Київщину, бо треба перевірити чи проросли в грудні луковиці тюльпанів, а в Анатолія Степановича там під окупантами був ставок із рибою, йому туди треба — ловити свою рибу на своїй звільненій землі, творити свою тиху магію. Правда.

Ця історія мала б бути не про Толіка. Її звати Лана, Свєтка — для своїх. Розкішна жінка, «прекрасна діва»: білявка з ідеальним і «по-багатому» доглянутим тілом. А до того Лана уміє убити величезну рибу, зібрати гроші на пару автівок для ЗСУ, перевести до себе всіх родичів з України, спокусити чоловіка почати учити українську (сама Свєта горить суржиком) і вийти заміж за багатого фемініста, який навчає її правової грамотності. Свєта давно вже вийшла заміж за кордон. Нині вона одна з активних волонтерок у діаспорі — збирає гроші. Комічна, навіть комедійна дівчина — з розряду «трофейних українських дружин». Та часом вона припиняє розказувати тупі жарти, що, мовляв, привезла чоловіку під бік українську тещу, і сумно перепитує в Толіка, чи не свариться він, бува, з рідними й чи не став їх менше любити, відколи почалася війна. І комедія поволі спадає, проступає людина. Вона не змінилася раптом, бо війна. Лана цілеспрямована й гіперенергійна, вона вкладала свою енергію в ідеальне тіло й ідеальний шлюб, нині так же вкладається в перемогу. Завтра буде щось ще, хтозна. Хороша й чесна історія. Свєтка краде кожну сцену «Драбини», у якій з’являється: це вже її роман.

Ви вже помітили, як творам про війну на Сході пасувала пишна надлишкова інфернальна Малоросія в дусі «Сорочинського ярмарку»? (На «Юпак» Сайгона пошлюся, де проклятий мотоцикл і є червоною свиткою). Здається, цю традицію підхопить і проза про велику війну.

У «Драбини» своя гоголівщина — без чорта, але з родичами, це гоголівщина старосвітських поміщиків і миргородських калюж, коли один одному печінки виїдають, бо просто поруч живуть, а гармонію світу, що складається з помідорчиків і печеної рибки, зруйнувати напрочуд легко. Затишний світ цілодобових гостин і пишних обідів із танцями існувати не перестав, бо саме так живуть герої Кузнєцової — буцімто на фестивалі дерунів, але він виказав свою фальш. Він відверто кітчевий, але раптом розучився цим насолоджуватися. І помідорчики не радують, і баклажанчики із часничком не пахнуть.

Давайте я вас із Григорівною познайомлю і все відразу стане на свої місця: «Григорівна, огрядна яскрава жінка середніх літ і завищених амбіцій, усе життя працювала естрадницею по санаторіях, кораблях і партійних зборах, але коли її витіснили молодші конкурентки, залюбилась у городництво, курей і кроликів». 

Якщо уявили собі блондинисті кучерики, гіпюрчик і люрекс — то правильно все побачили. І саме Григорівна реалізує заповітну фантазію з анекдотів про українців: «А от тут ще й під помідорчики». Вона буквально висаджує томати на подвір’ї іспанського будинку на ділянці, де мав би бути фонтан — на чужому зауважте, подвір’ї.

Місцеві влаштовують вечірку зі збору коштів для України. На вечірку ввалюється парочка «хороших росіян», чому їм тут не місце, іноземцям пояснити не виходить. Зате на сцену виходить Григорівна. Пергідрольна опецькувата провінційна тітка в люрексі бере мікрофона… Ви ж теж уже всередині зіщулилися в очікуванні якогось радянського агітпопу з розряду «ми ж один народ»? Друзки! Григорівна затягує «Там під Львівським замком»: «Тече річка Тиса, у ній москальська кров». Кузнецова другий рядок куплету відразу не цитує, так само як і не треба нічого пояснювати українцям на тій вечірці (хто підспівує, хто зло посміхається). «Москалів ми били й будем бити знову». Іноземці милуються: яка тужлива і красива пісня, яка достойна жінка. Хороші вони все-таки ці українці: сумні й сміливі.

Писати психологічно складні й сюжетно непрості романи про війну і пропонувати читати їх у дальньому контексті національного кітчу — це не просто сміливо, це таки круто (якщо баланс витримати). То не знижує тематику й не знецінює жертви, що їх добровільно й недобровільно приносять цій війні, аж ніяк. Кітч — миттєве впізнавання. Кітч — сильна емоція. Кітч — туга за фольклорною ясністю і поляризацією. Кітч — це знати лише перший куплет «Червоної калини», але від того не менш натхненно його виспівувати.

Але ж ясно, що «Драбина» не є кітчем, правда? Євгенія Кузнєцова грається в доступність і простоту недоступних і непростих тем. Вона вправна в цьому. І таким є її спосіб говорити про війну. Як те синьо-жовте печивко, котрі нині є в продажі в кожній українській цукерні, либонь (таке ж на вечірці в «Драбині» подають). А воно здебільшого смачне, знаєте.

---

Читайте також: Рецензію Ганни Улюри на «Літопис Сірого Ордену» Павла Дерев’янка