Як батьківська лінь виводить в топ «Машу і Ведмедя»

Адаптована версія російського мультика «Маша і ведмедідь» очолила двадцятку найпопулярніших дитячих каналів в Україні. Яна Ільків, редакторка Лірум і мама 5-річної Меланки, у своїй колонці розмірковує, чому так сталося, і що це каже про нас, дорослих. Та чому аргументи на користь «Маші і ведмедя» — лише виправдання лінощів батьків або підтвердження їхнього нерозуміння, що не так з російським контентом.

---

Я не починаю цей текст з матів лише тому, що так не годиться в колонці. Але яка, в біса, «Маша і ведмідь» в топі YouTube?

Можна довго пояснювати, чому цей мульт тупий і агресивний — і справа тут не тільки в тому, що він російський. Залишу простір для «подумати» батькам, які його вмикають. Просто чесно дайте собі відповідь: чому він вчить дітей? І що з цього ваша дитина перенесе у власне життя?

Мене найбільше лякає і засмучує інше — наскільки легко ми віддаємо дітей чужому культурному простору. Простору держави, яка цих же дітей щодня вбиває.

Я перечитала купу коментарів, щоб дізнатися, чому цей мультик вмикають, і зрозуміла, що дорослі просто перекладають відповідальність за своїх дітей на кого завгодно: на алгоритми, на «відсутність українського контенту», на самих дітей — але не беруть її на себе. 

Я також мама. Моїй доньці майже шість і за своє життя вона не дивилася жодного російського чи російськомовного мультика. І річ не в тому, що Меланія народилася з синьо-жовтим прапором у руках, а замість першого плачу проспівала гімн України. І вже точно не в тому, що я стягую материнство без мультиків. І звісно ж, не в тому, що алгоритми одразу працювали «правильно». І не в тому, що український контент найкращий у світі та його достатньо. 

Просто ми з її татом хоча б трошки подбали про те, що вона дивиться. Доклали мінімальних зусиль, але цього виявилося більш ніж достатньо. Бо на кожне «нема» є «ось як знайти», на кожне «сама обирає» є «ось як скеровувати», і на кожне «яка різниця» є «ось у чому».

Виправдання №1: «А що тоді дивитися?»

Контенту достатньо. І українського, і українськомовного, і адаптованого. Просто іноді треба виділити кілька хвилин, щоб пошукати. Почати можна з найпростішого запиту в пошуковиках. Додати сюди спілкування з іншими батьками, почитати батьківські блоги, той самий твіттер чи тредс, де за одним запитом можна знайти десятки рекомендацій.

Не знайшли геть нічого? Добре, тоді лишається величезний простір повнометражних іноземних мультфільмів, на яких ми всі виросли. І з чудовим українським дубляжем. Я прихильниця саме таких. Бо маю страх, що нескінченні серіали на сто мільйонів однакових серій можуть просто «приспати» цікавість, обмежити фантазію й відбити бажання відкривати щось нове. 

На Megogo, Київстар ТБ, SweetTV, Takflix та Netflix повно мультиків і шоу для дітей. 

Виправдання №2: «Дитина сама обирає, що дивитися»

А ще дитина сама обирає, що вдягнути. Усі ми знаємо дітей, які спокійно пішли б у мороз у шортах в садок. Попри бажання завжди їсти цукерки й картоплю фрі, ми ж якось даємо їм овочі та рибу. І навіть пояснюємо, чому треба їздити в автокріслі та не перебігати дорогу на червоне світло.

Чому з мультфільмами «дитина обирає сама»? У родині завжди є роль дорослого. І було б добре, якби ця роль таки залишалася за дорослими. Бо насправді єдина причина, з якої батьки не можуть пояснити, чому російські мультики — це «не ок», у тому, що вони самі цього не розуміють.

Виправдання №3. «Мультики поза політикою»

Жоден мультфільм не існує у вакуумі. Він завжди створений у певному середовищі й віддзеркалює його. У мові, цінностях, соціальних стосунках, гуморі, сімейних ролях, культурних символах, образах світу, стандартах поведінки. Для дитини це перші орієнтири того, як влаштований світ.

Малюки дивляться мультики ще до того, як навчились говорити. Приколи, рими, інтонації допомагають відчувати мову, як природне середовище. Якщо діти чують російську, формується звичка й асоціації саме з нею. То яка мова вашої дитини?

Через мультфільм дитина також вчиться розпізнавати емоції. Сум, радість, страх, злість. Важливо, щоб ці емоції були чесними. Без романтизації насильства чи токсичних відносин (передаю привіт дурнуватій агресивній Маші і її ведмедю-тєрпілі). 

Мультяшні персонажі — приклад для наслідування: їхні моделі поведінки, мрії, амбіції, спосіб вирішення конфліктів (домовитися, битися, змагатися, рятувати). Мультики формують картину світу: що своє, а що чуже; що важливе, а що ні. 

Тож відповідь на питання «чим мультики дотичні до політики?» проста: абсолютно всім.

Виправдання №4: «Треба зайняти дитину»

Повірте, мені теж треба дуже часто. Навіть зараз, поки я пишу цей текст, моя донька дивиться мультик. На щастя, інтернет безмежний. Дивіться пункт перший.

Я вже мовчу про те, що часто дитині можна дати альтернативу у вигляді конструкторів (лего, керамічний, магнітний — який завгодно), пазлів, наборів для творчості чи експериментів, пластиліну, фарб, книжки. Бо знаю, що мультики є найпростішим способом чимось зайняти дитину, після якого не треба ще годину прибирати. Спробуйте створювати дітям умови, щоб творити, а не лише споживати. Хтозна, може якась офлайнова активність стане майбутньою пристрастю дитини, і одного дня вона створюватиме власний контент на Ютубі.

Виправдання №5: «Бездушні алгоритми підкидають все самі»

Ясно, що підкидають. Мені нещодавно Spotify підсунув пісню про Єкатєрінбург, а YouTube — богом забутих «Ранєток». Та це можна модерувати. І це потребує мінімальних зусиль та часу.

• Створіть дитині окремий профіль через Google Family Link і не змішуйте його з дорослим. 
• Завантажте і налаштуйте окремий YouTube Kids. 
• Як працює батьківський контроль читайте ось тут. 

Ще раджу вимкнути автовідтворення на всіх гаджетах, тицяти «не цікаво» й «не рекомендувати» на всьому, що має натяк на російське.

Правило «спочатку дорослі» теж працює: спершу самі перевірте, що дивиться дитина, або дивіться разом. 

І зрештою поясніть, чому важливо уникати російського. Ми часто недооцінюємо дітей, але вони чудово розуміють. Звісно, якщо ви для них авторитет.

Замість висновку

Питання дитячого контенту — це не про те, що «нема що дивитись». Це про середовище, яке ми створюємо для своїх дітей. Про наше бажання зробити його безпечним і наповненим турботою про майбутнє. Це — наша відповідальність. Усіх разом і кожного окремо.

Моя мрія в тому, щоб українські діти розмовляли українською, думали й пізнавали світ українською. Тому цей текст радше крик душі. 

Але якщо хоча б одна людина після цього замислиться, чи вмикати дитині «Машу і ведмедя», я вважатиму, що написала його недарма.