«Добре, що мама не знає». Майже неонуар під Latexfauna

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

6 години тому

У межах Одеського міжнародного кінофестивалю відбулася прем’єра кримінальної комедії «Добре, що мама не знає». Це фільм Сашка Литвиненка, який через вторгнення став довгобудом. З початком повномасштабного вторгнення значна частина знімальної групи долучилася до Сил оборони України, а троє акторів із фільму — Паша Лі, Юрій Феліпенко та Костянтин Агапов — загинули під час російсько-української війни.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, яким вийшов фільм, який творці окреслюють як неонуарну кримінальну іронічну комедію.

Рецензія містить спойлери сюжету. Якщо це може завадити вашому враженню від фільму, радимо повернутися до читання після перегляду.

Живе собі кримінальний авторитет Гурман (Михайло Співаковський). Справ у Гурмана відверто багато: контроль наркоринку в нічних клубах, торгівля секретною зброєю з китайською розвідкою. Немає часу відволіктися на улюблене хобі — кулінарію. Доля зводить Гурмана з родиною, у якій старший брат Макс (Костянтин Темляк, якому згодом висунули звинувачення в насильстві) намагається кинути його на гроші, молодший брат Боря (Роман Муленко) створює приблуду для перенесення у спогади, а сестра Слава (Лея Маєвська) співпрацює з Клімом (Олексій Воротніков), який є головним зрадником синдикату. Ще й посередник в угоді з китайською розвідкою — вітчим цих дорослих дітлахів. Одним словом, Гурману живеться важко й нервово.

Литвиненко не перший, хто намагається в українському кіно створити омаж Квентіну Тарантіно. У 2020 році Роман Перфільєв зняв «Безславних кріпаків», які деконструювали образ Тараса Шевченка на благодатному ґрунті цитування «Убити Білла» і «Джанґо вільний».

У другій половині 1990-х років Голлівуд наповнився потоком кримінальних чорних комедій із нелінійним сюжетом, які отримали спільну назву «тарантіноїди». Режисери один за одним намагалися створити власне «Кримінальне чтиво», але всі дружно сідали в калюжу. Так з’явилися «8 міліметрів» Джоела Шумахера, «Дикі штучки» Джона Макнотона, «Четвер» Скіпа Вудса. Тарантіно — режисер, який у кримінальній комедії насправді створював колаж з історії голлівудського жанрового кіно. І саме цього його прихильники-тарантіноїди вловити не змогли.

*Кадр з фільму «Добре, що мама не знає»*

«Добре, що мама не знає» — це буквально приклад особливого «тарантіноїда», який, окрім власне стилю режисера «Кримінального чтива», намагається ще відкусити трохи від стилістики інших майстрів кримінальних комедій — Гая Річі та братів Коенів. Однак у всіх випадках це виглядає досить невдало.

Перша проблема, яка впадати в очі, — це персонажі. Усі вони настільки гротескні, що аж вторинні. Свого часу, коли брати Коени знімали «Великого Лебовські», вони спеціально наповнили фільм абсурдними та гротескними персонажами, які часто не впливали на загальний сюжет. Це була данина класичному нуару «Глибокий сон» Говарда Гоукса. Однак уся ця буфонада у «Великому Лебовські» від початку й до кінця була неприкритим стьобом. У фільмі Литвиненка, попри заявлений жанр іронічної комедії, з іронією туго.

Тому персонажі у цьому фільмі виглядають занадто пласкими у власній коміксній карикатурності: що торговець травою Ломбард, що головоріз Риба, що невдахи-поліцейські. Головні герої силуються бути лондонськими бандитами, але це дуже складно на київських вулицях. А Гурман відверто мало чим схожий на психопатичного кримінального авторитета, який нічого не пробачає. Навіть китайська розвідка у цьому фільмі виглядає як персонажі якогось ситкому про національні стереотипи. Усі персонажі фільму виглядають неприродними в кадрі. Вони бігають, говорять репліки, але взагалі не викликають ні щирого сміху, ні співпереживання. Лише відчуття коміксної карикатурності.

Друга слабка сторона фільму — діалоги. Коли йдеться про кримінальну чорну комедію, то саме в діалогах уся суть. Гумор у такому кіно базується на яскравості мовлення його персонажів, літературних зворотах, темах. Існує окреме поняття «тарантінівського діалогу». У «Добре, що мама не знає» із цим теж усе досить погано. Мова персонажів відполірована до блиску телевізійного серіалу, а жарти настільки базові, що так навіть на шкільних «капусниках» не жартують. Герой Темляка періодично намагається зламати четверту стіну, але для чого це — взагалі неясно. На додачу до цього у фільмі є його персоніфікований внутрішній голос — Сивий.

Литвиненко чітко розуміє, що знімає досить постмодерне кіно, тому його фільм наповнений омажами: є тут монетка долі, як у «Старим тут не місце» братів Коенів, бойові сцени, як в «Убити Білла», та удушення з «Безславних виродків» Квентіна Тарантіно. Навіть на «Ворона» Алекса Прояса є велика великодка. При цьому візуал фільму відсилає глядача радше до «неонової трилогії» Ніколаса Віндінга Рефна з її яскравими кольорами в неонуарному світлі. Щоправда, бюджет Литвиненка явно менший, ніж у Рефна, і у візуалі це постійно відчувається.

Однак головна проблема фільму — це його фінал, який фактично є гепіендом. Головна особливість кримінальних чорних комедій полягає в тому, що всі вони будуються за схожим принципом: головний герой робить неправильний вибір, який призводить до кавалькади перипетій, із яких він або не вибирається взагалі, або вибирається, сплативши певну ціну. Компанія з «Карти, гроші, два стволи» викидає антикварні рушниці. Вінсент Вега в «Кримінальному чтиві» помирає в туалеті. Водночас Бутч із «Кримінального чтива» рятує Марселласа Воллеса й тому отримує свободу. А Чувак із «Лебовські» виходить сухим із води після всіх чужих махінацій.

У «Добре, що мама не знає» плутаються і коні, і люди. І відверто поганий Макс, і його вітчим виходять сухими з води, так само як і абсолютно позитивна сестра Слава. Мораль фільму стає максимально неочевидною, що взагалі нівелює сенс існування стрічки.

«Добре, що мама не знає» явно мітить у розряд авторських неонуарів режисерів санденсівського покоління, однак за якістю дотягує в кращому разі до філерного релізу Netflix. Це погано продуманий та прописаний фільм, серед переваг якого — велика кількість талановитих акторів і треки Latexfauna на тлі.