В День Незалежності, 24 серпня в широкий український прокат вийшов історичний екшн «Довбуш» режисера Олеся Саніна. Цей найдорожчий український фільм (бюджет 120 млн гривень, з яких 65 млн — державні гроші) претендує на звання повноцінного національного блокбастера.
Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і спеціально для Лірум розповідає чи справді «Довбуш» — це блокбастер, на який ми заслуговуємо.
Сюжет фільм розповідає нам про братів Довбушів — Івана та Олексу. Олексу з весілля забирають на війну. Він воює хоробро, але його зраджують. Потім він повертається в рідні Карпати, де долучається до ватаги опришків брата, щоб мстити зрадникам і повернути кохання свого життя. По ходу боротьби з польськими феодалами, що за російські гроші роблять блудняки із захоплення влади в Речі Посполитій, брати Довбуші сваряться і навіть б’ються через різне розуміння цінностей опришківського руху. Врешті-решт, усе це призводить до трохи фатального, але легендарного фіналу.
Перш ніж говорити про особливості сценарної роботи (тут її робив цілий цех з Олесем Саніним на чолі), варто зауважити, що «Довбуш» — це фільм, який не претендує на історичну правдивість. Режисер зразу попереджує, що в основу кінообразу Довбуша закладено велику частину фольклорних історій: легенд, переказів, байок та пісень про найвідомішого опришка. Хоч, звісно, з історичним матеріалом режисер теж працював і навіть запросив реконструкторів, щоби попрацювали над костюмами та реквізитом. Тому оцінювати «Довбуш», як чисто історичний фільм не варто — це радше стрічка за історичними мотивами, зрештою, як і «Хоробре серце» Мела Гібсона, «Гладіатор» Рідлі Скотта чи «Патріот» Роланда Еммеріха.
Перша проблема, яка зразу впадає в очі, чи вірніше у вуха — це дубляж. Частина героїв «Довбуша» говорить польською і навіть угорською (якщо я правильно зрозумів) мовами. Однак замість того, що лишити це в оригіналі й подати субтитри для того, щоб фільм виглядав органічно, глядачеві пропонують закадровий переклад, який дійсно ріже вухо, викликаючи флешбеки зі старих відеокасет. Хотілося б відійти від такої практики дублювання всього-всього. Тим більше, що є прекрасний приклад «Памфіра» Дмитра Сухолиткого-Собчука, де буковинський діалект додатково титрували, щоби було зрозуміло людям не з Буковини.
Сценарна робота у фільмі також має свої відверті слабкі місця. Сценаристам потрібно було прописати кілька головних сюжетних ліній (лінію шляхтицьких інтриг, конфлікту братів, боротьби Довбуша, кохання Довбуша й Марічки) та ще низку більш дрібних (найбільш цікаво й органічно розвивається опришок у виконанні Романа Ясіновського). І намагаючися не згубити всі ці лінії по ходу сюжету (це дійсно вдається), сценаристи дуже сильно шаблонізують персонажів. Що реальний Довбуш з історії, що Довбуш із народних легенд — це неоднозначний персонаж. Він складний, мотивація його вчинків не завжди очевидна, а результати його дій вражали. Власне, тому він і легенда до сьогодні. Радянська влада намагалася шаблонізувати Олексу Довбуша, перетворивши його в «народного месника за людське добро» й навіть зняла про це повнометражний фільм у 1957 році. Санін з усіх сил намагається вивести Довбуша з радянського кліше, але, на жаль, вводить його в інше кліше — типового голлівудського супергероя, який так само позбавлений «шерохуватості» та абсолютно бездоганний у своїй бездоганності. Сергій Стрельніков, який грає Довбуша намагається витиснути із цієї ролі все, що може, але наповнені надмірного пафосу сцени самотнього горця на скелі, на жаль, нікуди не подіти.
Схожа проблема спіткала Дар’ю Плахтій, для якого «Довбуш» має стати хорошим шансом вийти із цієї нескінченної круговерті серіалів у повний метр і великі ролі. Однак роль коханої Довбуша Марічки тут теж дуже мала й акторці треба утискуватися в амплуа типової української жінки, від якої відвернули милого, як це було в десятках творів української класичної літератури від «Украденого щастя» до «Тіней забутих предків». Також нецікавим, на жаль, видаються й антагоністи — княгиня Яблуновська та полковник Пшелуський, яких відповідно зіграли польські актори Агата Бузек та Матеуш Костюкевич. Польські шляхтичі, які вміють три речі: плести дивні інтриги за російські гроші, ненавидіти українське селянство та злягатися між собою. Вони настільки стереотипні негідники, що їх можна вести в музей стереотипних негідників у кіно.
Однак, хто дійсно цікавий персонаж цього фільму — це Іван Довбуш, який повноцінний антигерой (не плутати з антагоністом) цього кіно. Олексій Гнатковський, який тут схожий на байкера чи басиста треш-метал гурту, створює образ справжнього карпатського пасіонарія-трікстера. Він наче опришок, але водночас автор фрази «наші люди — то є вівці. Їх доять, шкуру знімають, а вони лише між собою ворогують». Він палить позички селян, але не проти зірвати власний куш, щоб нормально повеселитися десь на Волощині з пивом та дівками. Він наймається вбити брата, щоб в останній момент пожертвувати собою. Образ створений Гнатковським цілком тягне на окремий спін-офф у стилі «Короля Артура», де Гай Річі постмодерністські деконструював один із найбазовіших (і базованіших) англійських епосів.
Проблема, чому частина персонажів стала пласкішими, ніж могли бути в тому, що, здається, ніби Олесь Санін (який знімає кіно раз на 10 років) у своїх фільмах намагається перевершити Рідлі Скотта. А це, на жаль, навіть суто фінансово неможливо. Тому ось ця «голлівудщина» притаманна роботам Саніна працює з режисером на мінус, а не плюс, насаджуючи його блокбастерам більше кліше. У фільмі є досить очевидні посилання і до «Піратів Карибського моря», і до згаданих «Хороброго серця» і «Патріота». Навіть дуже цікава сюжетна арка (історично правдива!) дружби Довбуша із засновником хасидизму, раббі Ісраелем бен Еліезром надає фільмові якихось додаткових містично-езотеричних змістів, але все ж лише доповнює класичний блокбастерний образ про мудрого наставника в житті головного героя. З іншого боку, якщо порівнювати «Довбуша» з «Поводирем», то Санін дійсно створює значно якіснішу, цікавішу, потужнішу та глибшу стрічку.
Але є у фільмі багато й позитивних моментів, які загалом перекривають сценарну неідеальність та певний лоск «голлівудщини» в режисерській роботі. По-перше, це екшн сцени. У фільму досить динамічний та трохи навіть рваний монтаж, але водночас хореографія постановки боїв дійсно одна з найліпших в українському кіно (десь на рівні з комедійним бойовиком «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва, де теж грав Сергій Стрельніков). Окремо варто, мабуть, відзначити сцену з пограбування «броньованої карети» з тим самим легендарним «золотом Довбуша». Тут прямо відчувається натхнення класичними вестернами й це, безсумнівно, найкраща сцена пограбування в українському кіно і вона цілком собі може претендувати на місце у 20 кращих сцен пограбування у світовому кіно. Тому чого-чого, а екшену у фільмі достатньо навіть на рівні голлівудського кіно.
Окремо варто відзначити локації. Українські Карпати — це місце, яке можна було б зробити центром для середньовічних історичних фільмів з усього світу, якщо хтось щось зробить із Держкіно й законом про ребейти. Найкращий український оператор на сьогодні Сергій Михальчук не лише встигає бігати між опришками, що лупцюють польських жовнірів, а іноді одне одного, а і просто заколисуватися в абсолютно різних карпатських краєвидах. Фактично, гори в «Довбуші» грають свою окрему, безсловесну роль. Це своєрідний символ дому, який завжди прихистить того, хто цьому дому виборює свободу.
Взагалі свобода стає головним мотивом «Довбуша». При чому ця складна абстрактна конструкція «свобода» у фільмі має зразу кілька різних пластів: свобода особиста з феодального кріпацтва, свобода від соціальних упереджень, наприклад, щодо шлюбу, свобода народу, нації від іноземного гніту та поневолення, протиставлення волі (як прагнення до загального блага та відповідальності перед ближніми) і сваволі (як прагнення індивідуального збагачення та наживи). Однак, усі ці пласти врешті Саніну вдається звести в одну цілком собі опуклу й чітку думку: без свободи — немає щастя, а за щастя треба боротися. Таке вітальне посилання на фоні цієї карпатської міфічної героїки робить «Довбуша» дуже вчасним та актуальним кіно.
Тож відповідаючи на питання на початку рецензії — «Чи став «Довбуш» національним блокбастером, який ми заслужили?». Можна ствердно й без іронії сказати, що так. Так, фільм має свої недоліки, але й Рим не звели за три дні. Однак усе ж «Довбуш» — це дуже технологічно (що важливо для блокбастера), грамотно і якісно складене кіно, яке дійсно приємно дивитись. Це дуже цілісна в сенсовому плані історія. «Довбуш» — це хороший приклад, як працювати з історією та вигадкою в межах не те щоб однієї історії, а одного персонажа. Врешті-решт, це хороший блокбастер, де є місце справжній бійці, яку ти хочеш подивитись. Із задоволенням перегляну цей фільм за рік.
Оцінка критика: 7,8/10
Читайте також: Презентація книжки Чеха, оповідання під келих з Андруховичем — Meridian Czernowitz оголосив програму
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: