Кінобайрактарщина. Як комедія «Крашанка» експлуатує тему повномасштабного вторгнення

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

2 Травня, 2024

Напередодні Великодня в український прокат вийшла сімейна комедія Тараса Дудара «Крашанка».

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і спеціально для Лірум пояснює, чому це новий виток у розвитку української крінж-комедії.

У селі Вербівка живе ветеран залізничної служби Іван Забіяка (Станіслав Боклан) до якого на Великдень приїжджають дві доньки (Олеся Жураківська та Дар’я Легейда), онук (Михайло Пулянський) та син (Володимир Гладкий), з якими він дев’ять років не розмовляв.

Івану Забіяці не подобається те, що до нього з’їжджається на Великдень вся родина, пояснюючи це повномасштабним вторгненням, адже він зайнятий своїм проєктом. Колишній залізничний інженер, він розробляє в закинутому депо балістичну ракету «Крашанка-1», якою хоче стерти з лиця землі Кремль та припинити війну. Поки навколо батька та діда крутиться варениця сімейних мелодрам, Іван Забіяка зближується з онуком, який допомагає йому будувати ракету.

Історія про те, як дід і онук зближуються, будуючи ракету мала високий комедійний потенціал. Скільки є подібних історій починаючи від класики «Назад у майбутнє» та науково-фантастичного трешу «Рік і Морті» і завершуючи якимись «Старими левами». Однак з «Крашанкою» ситуація значно гірша, бо замість логічного розвитку сюжету про зближення рідні навколо великого проєкту у фільм вставляється мереживо непотрібних та погано поставлених сюжетних ліній в стилі радянських сентиментальних комедій на новий лад та уже застарілих мемів про повномасштабну війну.

Фільм позиціюють, як «народну комедію» і він з усіх сил намагається нагадувати роботи Аркадія Непиталюка. Однак порівнювати це неможливо. Непиталюк майстерно проникає в психологію жителів провінційних містечок та сіл і через щільно насичені діалоги розкриває своїх персонажів та їх мотивацію і драму.

У «Крашанці» просто логічно зібрати до купи персонажа досить важко. В чому суть конфлікту батька з доньками, чому він їх вигнав з батьківської хати, для чого вони повернулися, чому вони помирилися — жодної мотивації й розуміння Дудар не дає. Все це у кадрі відбувається просто тому, що у кадрі має щось відбуватись.

Так само онука Забіяки наділяють додатковою сюжетною лінією про закоханість в дівчинку, що теж опинилася тут в евакуації. Упустимо момент, що в переддень Великодня нам показують осінь. Але сама по собі сюжетна лінія теж не рухає нікуди персонажа, вона існує лише тому, що в хронометражі 100 хвилин треба щось показувати. Нова симпатія виникає та зникає, ніяк по суті не відобразившись на житті героя.

Всю цю сімейну історію Дудар намагається постійно душити на слізно-сентиментальну емоцію, яку межує з приколами в стилі радянських комедій типу «Любов і голуби».

При цьому варто відзначити, що Станіслав Боклан, який грає батька та діда сімейства, це дуже фактурний і харизматичний актор, який незрозуміло для чого працює в таких проєктах. Окремо дуже тепло варто відзначити гру Дар’ї Легейди (молодша донька Забіяки), якій терміново треба якийсь гарний сценарій, інакше фільми Тараса Дудара затягнуть її в трясовиння української крінж-комедії.

Однак, слізно-сентиментальних сімейних фільмів, які ніяк не вийдуть з тіні телевізійного виробництва наш кінематограф має не на один леттербоксний список. Особливість «Крашанки» полягає в тому, що це перша крінж-комедія, яка відверто експлуатує нескінченні меми пов’язані з повномасштабним вторгненням: від відверто невдалих жартів про «Паска без кагора, як ГУР без Буданова» чи «Чого ховатись — це ж МіГ взлетів» до цілих сюжетних ліній про ухилянтів, ТРО та ТЦК. Головний персонаж цих перипетій син Забіяки, який спершу намагається відмазатися за гроші в ТЦК, потім тікає з медкомісії, але зрештою краде повістку та відношення у друга-добровольця, щоб замість нього піти на фронт.

Насамперед жодної логіки в цьому немає, бо в ТЦК працюють не ідіоти й там є бази даних військових, а тому цю підміну помітять зразу. Окрім того, друг, в якого герой Гладкого викрадає документи, доброволець, який досить чітко проговорює свою мотивацію йти на фронт. Для чого зображувати таке нехтування поривом людей добровільно захищати Україну взагалі не зрозуміло.

«Крашанка» стала першою картиною, що почала експлуатувати поле мемів та стереотипів, що склалися навколо повномасштабного вторгнення. Можна сказати, що це свого роду прояв байрактарщини у кіно чи поява піджанру «перемогасплуатейшн», що судячи з трейлерів деяких майбутніх прем’єр та синопсисів технічного відбору Держкіно обіцяє нам розвиватися і виходити за межі уже цілком складеного унікального українського жанру крінж-комедії.