Спогади, які важчають з кожним роком: рецензія на документальний фільм «Крихка пам’ять»

Фільм «Крихка пам’ять» — режисерський дебют оператора Ігоря Іванька, який розповідає про свого свого діда — відомого в радянський період оператора Леоніда Бурлаку. 

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм в межах фестивалю Docudays і розповідає, чому режисерський дебют Іванька — це одна з кращих документалок 2022-2023 років. 

LiRoom є інформаційним партнером фестивалю.

Як розповідає сам режисер, ідея створення фільму з’явилася, коли він знайшов в архіві свого діда старі фотонегативи, емульсія на яких облізла з часом. Це були світлини 1960-х років, коли дід Іванька — оператор Леонід Бурлака був студентом кінооператорського факультету ВДІКа у Москві. 

Леонід Бурлака був відомим режисером на межі 1970-1980-х років. Все життя він працював на Одеській кіностудії, але саме період 1970-1980-х був найбільш продуктивний, як для студії, так і для Бурлаки. В цей він знімав по одному фільму в рік. Головна операторська робота Бурлаки — це культовий радянський детектив «Місце зустрічі змінити не можна», який також знімався в Одесі. Останні свій фільм — дитячу казку «Як коваль щастя шукав» Бурлака зняв 1999 року. Наразі  він пенсіонер, який страждає синдромом Альцгеймера, а тому його пам’ять все швидше і швидше згасає. Саме тому фіксації його ще живих спогадів так важливі не лише для його онука, а й для нас. Фактично, це усноісторичні свідчення про те, як творилося кіно тієї епохи. 

Іванько досить вміло міксує різну зйомку — чорно-білі фотоколажі цих самих старих фотографій, радянська кінохроніка зі знімальних майданчиків, сімейні відео на VHS-камеру, і врешті його розмови з дідом про минуле, які записані часто вертикальним відео на смартфон. 

Така еклектика різних зйомок не лише працює, як елемент відтворення пам’яті на екрані, а і як своєрідний зріз епох, коли в різні часи зйомка була різною. Так 1960-ті він ілюструє чорно-білою фотохронікою, адже це тоді був найпоширеніший варіант зйомок. Ці чорно-білі фото показують молодість діда. Часто емульсія на фото настільки зіпсована, що зображення нагадує якусь абстракцію. Такий прийом несе додаткове навантаження, демонструючи нам крихкість людської пам’яті, яка як старі світлини з роками руйнується і перетворюється у щось складно відтворюване.

Кінохронікою зі знімальних павільйонів, Іванько вловлює короткі секунди в кадрі, коли його дід фільмує свої найкращі роботи. А сімейні VHS-зйомки — це данина 1990-2000 рокам, коли дід знімав все менше кіно, але почав знімати власну родину. Зйомки смартфоном також відображають моду та тенденції сучасних знімань, а також слугують своєрідним «зв’язковим» у кадрах минулого, які розкриваються контекст 1960-х, 1970-х, 1990-х та сучасного часу. 

Окрім того, що це технічно дуже довершене кіно, вони ще й досить інтимне, досить щемке. Це історія про пам’ять, яку треба берегти по крихтах, по крупицях, інакше можна втрати назавжди частину себе. Хоч Іванько і є режисером у «Крихкій пам’яті», однак взагалі він оператор. І в цю професію він прийшов за прикладом свого діда. Тепер він намагається зберегти пам’ять свого діда, яка ніби пісок крізь пальці, зникає з кожним днем через хворобу. Разом з нею зникають і архіви Леоніда Бурлаки, які також рятує його онук — це і невідомий фотоархів, і архів кіноплівок з його фільмами, який вмирав на Одеській кіностудії, але його вдалося доправити до «Довженко-Центру», де є умови для зберігання такої пам’яті. 

«Крихка пам’ять» Ігоря Іванька — це не лише інтимне документальне кіно про його діда Леоніда Бурлаку і те, як його онук намагається зберегти пам’ять про родича. Це дуже повчальна історія всім нам про те, що у пам’яті є один мінус — щороку її стає все більше і зберігати її все важче, але вкрай необхідно. 

Оцінка критика: 10/10

Читайте також: Маріуполь, кларнет та кімнатні рослини: 10 мінірецензій на короткий метр фестивалю Docudays