Чому варто подивитися «Нескінченність за Флоріаном»? Розповідають кінокритики

«Нескінченність за Флоріаном» — дебютна повнометражна стрічка Олексія Радинського про боротьбу за модерністську споруду «Летюча тарілка» в Києві та творчу спадщину її архітектора Флоріана Юр’єва.

У 2022 році «Нескінченність за Флоріаном» став найкращим документальним фільмом за версією Національної премії кінокритиків «Кіноколо». Світова прем’єра фільму відбулася на Роттердамському кінофестивалі у січні 2022 року. 

А у листопаді 2023 вийшов в обмежений кінопрокат у Києві. Тож Лірум разом із кінокритиками розповідає, чому варто подивитися стрічку.

У фокусі фільму — український архітектор Флоріан Юр’єв, який напередодні свого 90-річчя отримує погані новини: держава здала в оренду забудовнику його головний архітектурний твір — «Летючу тарілку» на Либідській площі в Києві. Замість неї має з’явитися черговий торговельний центр. Разом із молодими архітекторами та активістами Флоріан вирішує зірвати цю сумнівну оборудку: вони поринають у боротьбу за спадщину модернізму з корумпованими посадовцями та скандальними забудовниками.

Флоріан Юр’єв, окрім того, що був архітектором, також був художником, поетом, ученим, майстром музичних інструментів. Він розробив герб Києва у вигляді гілки каштана і кольоро-фонетичний алфавіт. Флоріан Юр’єв помер у 2021 році, невдовзі після надання «Летючій тарілці» статусу пам’ятки архітектури.

Наталія Серебрякова (авторка KORYDOR, DTF Magazine):

«Флоріан Юр’єв був не тільки талановитим архітектором, але й справжнім художником і режисером експериментальних фільмів. Його картини — це фігуративний та нефігуративний живопис, близький до абстракції. Проте Юр’єв сам не вважав, що створює абстрактні картини, а називав їх реалістичними. 

Разом з портретом Юр’єва у фільмі досліджується доля “Тарілки”. Історія фільму почалася з того, що Радинський зателефонував Флоріану Іллічу, щоб повідомити неприємну й тривожну інформацію про те, що “Тарілку” ось-ось збираються перебудовувати на вхідну групу ТРЦ Ocean Mall. Щойно Юр’єв зрозумів, що існує справді серйозна загроза, то одразу підключився до процесу захисту архітектурної будівлі, причому дуже продуктивно, попри вік: у 88 років у нього були абсолютно інші плани на життя в той момент (Юр’єв хворів на рак).  До прем’єри свого фільму Юр’єв не дожив, проте встиг прочитати сценарій і затвердити всі репліки.  Фільм варто подивитися не лише тому, щоб дізнатися більше про видатну архітектурну споруду радянських часів, але й побачити портрет творчої, натхненної людини».

Дмитро Сидоренко (автор Kinowar.com, Liga.net):

«Особистість Флоріана — непересічна, він поєднав таланти архітектора, живописця, музиканта й кінематографіста. Дивитися на його життя — немов споглядати за якоюсь металюдиною, хтось назвав би його сучасним Барановим-Россіне, а інші — міським божевільним.

Зокрема, так точно вважав Вагіф Алієв, чий Ocean Mall мав поглинути творіння Флоріана під час будівництва/реконструкції. Це ще один великий пласт фільму, який мені врізався у пам’ять, – боротьба пенсіонера-архітектора та його прихильників із забудовником, що задумав знищити модерністську споруду. Сцени зустрічей візіонера Флоріана та опортуніста Вагіфа дуже показові у фільмі.

А ще мені запам’яталися зустрічі активістів з Фондом держмайна, який би мав сприяти захисту державної культурної спадщини під час узгодження проєкту забудовника, а натомість глядачі бачать абсолютно зневажливе і не зацікавлене ставлення тодішнього керівництва ФДМУ до “Тарілки” та активістів. Мене ці сцени зачепили, тому я не сильно здивувався, коли згодом тодішнього очільника Фонду Дмитра Сенниченка звинуватили у розкраданні та відмиванні 10 мільярдів гривень, після чого непримиренний борець з корупцією чкурнув з країни.

“Нескінченність за Флоріаном” — дійсно крута та багатошарова документальна робота про людей та історію, яких ми знаємо недостатньо добре».

Ольга Сидорушкіна (кураторка Film Fellow Ukrainian Institute London):

«Для мене це довгоочікувана прем’єра, адже я почала цікавитися долею стрічки ще з часів перемоги короткометражного фільму Олексія Радинського “Колір фасаду: синій” на Київському міжнародному фестивалі короткого метру 2019. Там стрічка, яка стала свого роду тизером повного метру і знайомить нас з постаттю Флоріана Юр’єва та його боротьбою за “Тарілку”, отримала приз глядацьких симпатій. Було очевидно, що майбутній повнометражний документальний фільм стане не менш цікавим для широкого глядача.

“Нескінченність за Флоріаном”, як на мене, має дві головні цінності, які актуальні для сучасного українського контексту. По-перше, це знайомство з  неординарним митцем та архітектором, його унікальними поглядами та непересічною долею, що свого роду повертає Флоріана Юр’єва тим, хто раніше про нього не чув.

А по-друге — це історія боротьби українського суспільства, об’єднаних зусиль спільноти, учасники якої не дозволяють вирішувати своє майбутнє, майбутнє їх міста за них. Це складна боротьба, але ми всі на разі беремо в ній участь, і історія розказана у “Нескінченність за Флоріаном” підкреслює її важливість та надихає на продовження».

Алекс Малишенко (випусковий редактор онлайн-видання про кіно Moviegram):

«Олексій Радинський довгий час ішов до свого повнометражного дебюту до цього принципово працюючи у короткій формі. Його ранні стрічки були зосереджені на змінах міста та абсурдній взаємодії з ним влади й забудовників. Фактично, Радинський був головним режисером-урбаністом Києва.  Для мене особисто фільм “Нескінченність за Флоріаном” цікавий тим, що вдало поєднує активізм та художність. Часто активістські фільми не дуже цікаві як мистецькі твори, проте Радинський обійшов цей риф.

Якщо ж казати про ширшу перспективу, то подібний мікс соціального та художнього був трендом у 2022 році на тлі масових мітингів проти російської агресії та відголосків кліматичних протестів. До прикладу, док “Вся краса і кровопролиття” Лори Пойтрас, який теж розповідає про активістську діяльність мисткині (Нен Голдін) виграв Венеційський кінофестиваль. Тому у виборі колег/колежанок вбачаю гарно розвинуте відчуття часу, окрім, звісно, смакових преференцій».

Антон Фролов (головний редактор Cineast та організатор фестивалю «Бардак»):

«У 2022 році фільм “Нескінченність за Флоріаном” був рідкісним представником мистецтва, яке змінює реальність та сучасність. У 2023 році картина не втрачає актуальності. Війна ніяк не скасовує знущання над архітектурою в містах України з боку влади. Олексій Радинський дозволив подивитися на процес знищення спадщини не просто як на рядок у новинній стрічці. Я подивився на процес, в якому знайшлося місце зневажанню за віком та висвітленню некомпетентності щодо неординарної особистості. 

Це фільм-портрет Юр’єва та вердикт тим, хто думає лише про наживу. Фільм дуже важливо дивитися в кінотеатрі з аудиторією. Це дозволить продовжувати вірити в людей. Попри сумний наратив, фільм залишає надію та віру в майбутнє та людей».

Катерина Сліпченко (авторка Zaxid.net):

«Цей фільм варто подивитися з кількох причин. Насамперед він якісний з точки зору створення. Це не публіцистика, а саме кіно, що має, без сумніву, цікаву кіномову. У ньому на перший план виступає “як”, а не “про що”. 

Хоча й аспект “про що” також є важливим: ми дізнаємося багато цікавого та важливого. Ми бачимо важливий соціальний меседж, адже збереження спадщини є зараз великою проблемою.  У підсумку маємо портрет архітектора, портрет пам’ятки та портрет суспільства.  Кіномова відповідає образу головного героя: Флоріан Юр’єв був людиною дуже різнобічною, так і фільм використовує різні прийоми. Усі пазли дуже вдало складені у якісне видовище. Є конфлікт, є його розвиток, є харизматичний герой, є цікаво та пізнавальна історія».

Кирило Пищиков (автор Gogol Media, Вікна): 

«Кіно насправді унікальне не тільки тому, що сфокусоване на особистості Флоріана, але і тому, що це досить чіткий портрет сучасного Києва, особливо часів “панування” Кличка. Поки старенький інтелектуал з блискучою освітою та досягненнями відчайдушно намагається зберегти власну спадщину, стервʼятники-забудовники намагаються її спаплюжити або знищити, а краще все разом. Тобто фільм Олексія Радинського показує конфлікт фундаментально протилежних світоглядів, де з однієї сторони є представники оскаженілого капіталізму, а з іншої — творець, що плекає та споглядає нові ідеї. Подібний конфлікт є універсальним, тож стрічка  актуальна не тільки для України, хоча українські контексти у фільмі показані безкомпромісно та правдиво».

Денис Буданов (автор Телеграм-каналу про кіно KinoФайли):

«Фільм успішно працює у двох площинах: це і нестандартний “байопік”, і антропологічне есе про культурну спадщину у містобудуванні. Рідкісний звір у нашій документалістиці. Зрештою, враховуючи, що герой фільму вже не з нами, це ще й прощальна листівка, яка каже нам, що йдуть не лише люди, але безповоротно може піти і їхня спадщина. Наше завдання це зберегти — нематеріальне в пам’яті, а матеріальне у фізичному еквіваленті. Втішно, що стрічка не лише отримала вихваляння від вітчизняних кінокритиків, а й нарешті дійшла до великих екранів кінотеатрів, куди, на жаль, “допливають” не всі документальні фільми».

Юрій Самусенко (кінокритик):

«Це кіно достатньо делікатне, коли ми говоримо про контекст. А контекст такий, що воно про протистояння із забудовниками та олігархатом, який планує поглинути архітектурну памʼятку. Від цього протистояння хочеться кричати в екран, взаємодіяти з героєм фільму Флоріаном Юрʼєвом і головне — діяти. 

Подібних ефектів не часто дочекаєшся від документалістики. І хоча Юрʼєва немає з нами вже понад два роки, але опір триває, адже інший представник цієї боротьби Вагіф Алієв повернувся в український медійний простір. Глядач може не помітити цей фільм в прокаті, як ту саму “Летючу тарілку”, що спроєктували архітектори Флоріан Юрʼєв та Лев Новіков поблизу метро Либідська. Втім, зараз вдалий час, щоб підняти очі й включитися в український контекст.  

Стрічка потужно заглиблює і дозволяє не лише спостерігати за одвічним протистоянням Голіафа та Давида, але показати, чим жив Давид, коли це протистояння мало інші масштаби».

Дарія Бадьйор (співкураторка кінофестивалю «Київський тиждень критики»):

«Це портрет непересічної людини, який міг би бути повним і захопливим і без руйнування одного з її ключових творів. Доля “Летючої тарілки”, оббудованої торговельними центрами й буквально з’їденої зсередини вічно голодним капіталом, додає фігурі головного героя трагізму, а нашій реальності — сумного абсурдизму. 

В умовах неосвіченості та зухвалості столичних забудовників та абсолютно нищівної міської й державної політики стосовно культурної спадщини коментарі одного з найвидатніших українських архітекторів про смертність галактики, про “прекрасний нуль”, яким ми врешті закінчимо, про людську недосконалість, що поглинає природу, звучать як вирок нашому часу. І недарма».

Олександр Гусєв (автор Укрінформ):

«Фільм зберігає свою прикру актуальність. Він нагадує про українських можновладців, які подібно до окупантів, мають переконання, що можуть розпоряджатися суспільним майном.

Разом з тим стрічка виявляється не так сумною констатацією нинішнього стану речей чи скорботною хронікою занепаду та знищення чергової культурно-історичної пам’ятки, скільки художнім маніфестом, який свідчить про здатність стійких одинаків за підтримки громадянського суспільства узяти гору над чиновним левіафаном та спрутом великого бізнесу».

---

Читайте також: «Українська нова хвиля». Як кіно стало відображати суспільні запити українців після 2014

Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee