«Українська нова хвиля». Як кіно стало відображати суспільні запити українців після 2014

Починаючи з 2000-х років українська кінематографічна галузь була в глибокому занепаді та стагнації. Державне фінансування було майже зупинена, а ринку та приватних інвесторів фактично не існувало. Натомість в Україні було засилля російського медіа-бізнесу, який, зокрема, регулярно знімав кіно в Україні, користуючись тим, що українське кіновиробництво було майже недієве. 

Яскравий приклад цього — мелодрама «Водій для Віри». Це стрічка російського режисера Павла Чухрая з переважно російськими акторами (Ігор Петренко, Альона Бабенко, Олексій Панін), де з українських був лише Богдан Ступка. Фільм повністю російськомовний і розповідав історію про радянську дійсність 1960-х. Однак знімалася стрічка тут, і її навіть висували на оскарівську номінацію від України, як найкращий фільм іноземною мовою. 

У 2012 та 2013 році вийшли два важливих для українського кіноальманахи — «Мудаки.Арабески» та «Україно, goodbye!», які показали, що в Україні існує потенціал для появи авторського кіно. Однак головна проблема його існування — це відсутність адекватно фінансування. 

Ситуація змінилась після Революції Гідності, коли розвиток українського раптом став пріоритетом постмайданної влади. Це дало змогу з’явитися такому культурному феномену, як «Українська нова хвиля» — відродження українського кінематографа, де домінує авторське кіно, зорієнтоване перш за все на творчий задум та відображення реалій українського суспільства. 

Історичні фільми як запит позбутися російських наративів

Однією з важливих складових відродження українського кіно стала поява власних історичних стрічок. Такий посилений інтерес український режисерів до історичної тематики виник ще на початку Незалежності у 1990-х роках. Тоді це було відповіддю на роки радянської цензури та наявності так званих «білих плям» — історичних періодів чи постатей, яких радянська влада воліла або «не помічати» в офіційній історіографії, або надавала їм відверто негативні характеристики. 

Саме у цей час режисер Олесь Янчук зняв свою культову стрічку — «Голод 33» за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь», який піднімає табуйовану тему Голодомору 1932-33 років та її геноцидний характер щодо українців. Ключовою у фільмі стає фраза «То не чума синку, то государство», яка вказує на те, що винуватцями мільйонів голодних смертей українців був саме радянський тоталітарний режим. Також Янчук знімає низку фільмів («Осінь у Мюнхені — Атентат». «Нескорений», «Залізна сотня») присвячених діяльності ОУН та УПА, які в радянські роки були ледь не головними ворогами режиму, а поняття «бандерівці» було називним для українців, які не хотіли коритись тоталітарним порядкам. У 1992 році виходить стрічка Миколи Мащенка «Вінчання зі смертю», яка показує банальність зла сталінських репресій. 

Те ж саме відбулося після Революції Гідності. Російська пропаганда роками грала на темі суперечливих історичних питань та штучній єдності історичної пам’яті українців та росіян. Насаджувала радянський міф про «Велику Перемогу» у Другій світовій, шила клеймо «зрадників» українським націоналістами та кримським татарам. Події Української революції 1917-21 років взагалі були затерті за терміном «Громадянська війна в Росії», де Україні відводилась роль «південного плацдарму» цієї війни. 

Почали з’являтися художні фільм на теми, про які раніше або говорили в канві російського чи радянського історичного наративу, або взагалі не говорили. Так Ахтем Сеітаблаєв знімає дві повнометражні стрічки присвячені депортації кримськотатарського народу з Криму. Першою стала воєнна драма «Хайтарма» про льотчика-аса та Героя Радянського Союзу Ахмет-хана, родичів якого високий статус льотчика не врятував від депортації. 

А другою — «Чужа молитва» — історія кримської татарки Саїде Аріфової, яка під час Другої світової війни двічі врятувала 88 єврейських дітей-сиріт: спершу — від нацистів, видаючи дітей за кримських татар, а вдруге — від військ НКВС, які здійснювали депортацію кримських татар у травні 1944 року, довівши, що ці діти є євреями

З’явились фільми про події Української революції 1917-1921 років — «Крути.1918», «Таємний щоденник Симона Петлюри». Фільм про бійців УПА в сталінського ГУЛАГу «Червоний». Стрічка про сталінські репресії «Поводир» Олеся Саніна та про Голокост «Чому я живий» Віллена Новака. 

Варто розуміти, що якість цих фільм дискусійна. Місцями це були дійсно невдалі проєкти. Наприклад, «Крути.1918» чи байопік про Василя Стуса «Заборонений» виглядають намаганням експлуатувати історичну тематику та гарячий запит на неї. Одна з головних причин низької якості цих фільмів — це обмеженість фінансування кіно в умовах ще тоді гібридної війни з Росією, що розпочалась у 2014 році. Також, очевидно, не вистачало досвіду режисерами, сценаристам та акторам. З іншого боку, варто розуміти, що поява цих фільмів  — це одна з ознак постреволюційного українського суспільства і його запиту до фільмів, чиї наративи були б позбавлені російської історіографії та російського розуміння тих чи інших подій. 

Кіно «української нової хвилі» як медіа соціальних проблем

Кіно «української нової хвилі» — це історія про режисерські дебюти. Режисери короткометражних фільмів зі згаданих альманахів «Мудаки.Арабески» та «Україно, goodbye!» зняли свої повнометражні фільми саме під час чи після Революції Гідності. Як більшість авторського кіно — це були проєкти гостросоціальні, направленні на відображення української дійсності. Один із співтворців стрічок Володимир Тихий узагалі став співзасновником кінообʼєднання «Вавилонʼ13» та разом з командою почав активно документувати події, що відбуваються в Україні.

Фільм, який символічно розпочав «українську нову хвилю» — «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Це кіно висвітлює проблеми підліткової злочинності, залучення до секс-роботи неповнолітніх, але, що найважливіше, почасти дитячі інтернати перетворились на конвеєри соціального зла. 

Багато рефлексій щодо української провінції і її соціальних проблем знайшло своє відображення в українському кіно. Це і дебютна робота Марисі Нікітюк «Коли падають дерева», яка присвячена закостенілому традиціоналізму української провінції, що ламає особистість. І проблему поколінь, яких зокрема розділила урбанізація піднімається у «Припутні» Аркадія Непиталюка. А іронічне співвідношення «великого міста» та «маленької людини» з провінції зображено у комедії Тоні Ноябрьової «Герой мого часу». 

Режисер Антоніо Лукіч стає справжнім «поколіннєвим режисером», який говорить про проблеми людей, народжених у 1990-і. Його драмеді «Мої думки тихі» рефлексує на теми різниці батьків та дітей, де перші досі живуть в пострадянській парадигмі мислення, а другі — у сучасній європейській. У своїй другій роботі «Люксембург Люксембург» він піднімає питання того, що покоління народжене в 1990-х — це часто «діти розлучення», які жили хоч і в люблячих, але все ж таки неповних родинах. 

Інший важливий аспект того, як працює сучасне кіно в контексті соціального медіа — це те, що почасти воно зосереджено на проблемах конкретних регіонів, додатково підсвічуючи різноманітність України. Так кримінальна драма «Памфір» зосереджена навколо проблем контрабанди та безробіття в Чернівецькій області. А драма з елементами магічного реалізму «Вулкан» Романа Бондарчука — проблемам бандитизму та соціального відчуження на Херсонщині. 

Останні роки також задався тренд на переосмислення 1990-х. Цей непростий і водночас дуже насичений період української історії майже ніяк не був відрефлексований в кіно. Якщо, скажімо, українська література мала такі потужні рефлексії, як «Московіада» Юрія Андруховича, «Депеш Мод» Сергія Жадана чи скажімо «Сталінка» Олеся Ульяненка, то українське кіно зняте в 1990-х було забуте, а єдині рефлексії на цю тему які були — це рефлексії російського кіно, наприклад «Брат» Олексія Балабанова чи «Бумер» Петра Буслова. Останні три роки ми бачимо тренд на повернення та переосмислення перших років незалежності: «Носоріг» Олега Сенцова, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Назавжди-Назавжди» Ані Бурячкової, «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка. 

Кіно «української нової хвилі», перебуваючи у стадії заповнення багаторічної культурної пустки, продовжує освоювати і рефлексувати на все ширші соціальні теми, що стосуються української реальності. 

Українське кіно про війну: фіксація та етичність

Після Революції Гідності, у 2014 році Росія окупувала Крим та розпочала гібридну агресію на Донбасі, утворивши невизнані проксі-республіки «ДНР» та «ЛНР». Врешті, це переросло у повномасштабне російське вторгнення 24 лютого 2022 року. Очевидно, що війна також стала вагою складовою серед тем кіно «української нової хвилі». 

Звісно, що знімання художніх фільмів, присвячених подвигам українських військових, стало однією з ключових засад національно-патріотичного кіно. У приклади вдалих чи відносно вдалих відображень українських військових у війні з Росією та її проксі можна назвати «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Черкаси» Тимура Ященка, «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» Івана Тимченка, «Снайпер. Білий ворон» Мар’яна Бушана.

Авторське художнє кіно намагалось відчути ту етичну межу, які висвітлювати війну на Донбасі. Як вдалі приклади таких фільмів можна згадати дилогію Валентина Васяновича, що складається з фільмів «Атлантида» (постапокаліптичної драми про те, що перемога у війні це ще й відповідальність за відновлення життя у вчорашніх зонах бойових дій) та «Відблиск» (драма про травматичний досвід російського полону та пошук моральних сил, щоб жити далі після повернення додому). Тему полону та сексуального насилля над жінкою в ньому, а також реабілітації після розкриває воєнна драма «Бачення метелика» Максима Наконечного. Шедевральним в питанні етики й авторського висловлювання про війну стали «Погані дороги» Наталки Ворожбит. Збірник кіноновел, які показують, що жах та абсурд війни може легко перетворитись на буденність чи навіть побут для тих, хто живе у цій війні. 

З початком повномасштабного вторгнення питання етичності тем у «воєнному кіно» стала дуже гостро. Найбільш гучний кейс — це історія з фільмом «Буча», який розповідає про воєнний злочин російської армії у місті Буча, що має ознаки акту геноциду. На думку низки критиків знімати художній фільм про воєнний злочин, який ще навіть не було розслідувано до кінця та названо усіх винуватців — не етично. 

Побутує цілком собі раціональна думка, що знімати фільми про війну, яка досі триває — це в принципі неетичний підхід. Хоча трилер з елементом скрінлайфа «Бути онлайн» Єви Стрельнікової, яких охоплює кілька воєнних злочинів росіян під час спроби захопити Київ (зокрема обстріл цивільних, які евакуйовувались з тимчасово окупованих міст, масоване бомбардування Бородянки і уже згадана масакра у Бучі) показує варіант цілком етичного ставлення до такої тематики. 

Однак, якщо говорити про «воєнне кіно», то очевидно варто згадати також і такий важливий напрям, як документалістика. У цій війні документалістика відіграла надважливу роль, як фіксатор історичних подій. 

Однозначно грандіозну роботу в цьому напрямку зробило об’єднання «Вавилонʼ13», яке згуртувало навколо себе кращих документалістів країни та почало фіксувати ще події Революції Гідності. Перші вагомі роботи присвячені війні на Донбасі — це фільми покійного режисера Леоніда Кантера «Війна за свій рахунок» про створення Національної гвардії України, «Добровольці Божої чоти» про оборону Донецького аеропорту та біографічна документальна стрічка «Міф» про оперного співака Василя Сліпака, що покинув Паризьку оперу, щоб воювати на Донбасі. 

Особливо гостро фіксація війни документалістами відчулась після повномасштабного вторгнення. Фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» не просто зафіксував на камеру, що відбувалось протягом перших тижнів облоги Маріуполя у лютому-березні 2022 року, а й став доказовою базою воєнних злочинів російської армії у місті, які їхня пропаганда намагалась приховати. Схожу фіксацію, але щодо дій росіян в зоні ЧАЕС та на самій атомній станції зробив у своєму короткометражному документальному фільмі «Чорнобиль 22» Олексій Радинський. Те, на що війна перетворила місто Вугледар на Донеччині можна побачити в короткометражному документальному фільмі Анастасії Тихої «Наша маленька робосім’я». 

Як висновок

Новий етап розвитку кінематографа в Україні після подій Революції Гідності дав появу постреволюційному кіно, яке можна назвати «новою українською хвилею», яке намагається зосередитись на важливих питаннях української ідентичності, пам’яті та суспільного устрою. Поява постреволюційного кіно та його світове визнання, зокрема на фестивалях першої величини, як-то:

• Каннський («Плем’я» Мирослава Слабошписького, «Памфір» Дмитра Сухолитко-Собчука, «Додому» Нарімана Алієва, «Бачення метелика» Максима Наконечного);
• Венеційський («Погані дороги» Наталки Ворожбит, «Атлантида» та «Відблиск» Валентина Васяновича);
• Берлінський («Коли падають дерева» Марисі Нікітюк та «Стоп-Земля» Каті Горностай);
• «Санденс» («Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик та «Клондайк» Марини Ер Горбач);
• кінофестиваль в Локарно («Степне» Марини Вроди)

Вони стали справжнім ударом для російської пропагандистської машини, яка вкладає десятки мільйонів доларів у власне кіновиробництво, запустивши після 2014 року цілий конвеєр однотипного пропагандистського кіно. Поява незалежного сучасно та конкурентноздатного українського кіно, яке розкриває «український погляд» на актуальну соціально-політичну проблематику, — це ще один удар по російському авторитарному режимові, який багато в чому тримається саме на власних  пропагандистських ресурсах та потужностях. 

Матеріал опубліковано за підтримки акселератора з протидії дезінформації Mediengeist 2.0.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів та можуть не співпадати з позицією організаторів»