З 6 листопада у всеукраїнському прокаті новий документальний фільм студії Knife! Films «Океан Ельзи. Спостереження шторму», створений до 30-річчя культового українського гурту.
Кінокритик Ігор Кромф розповідає, яким вийшов фільм про три десятиріччя України та Океану Ельзи.
Океан Ельзи — безумовно один із найважливіших культурних феноменів в історії незалежної України. Найважливіші події останніх двох десятиліть були так чи інакше пов’язані з творчістю ОЕ. Музиканти виступали на двох із трьох українських революціях, давали різноформатні виступи протягом усієї російсько-української війни на різних ділянках, наближених до лінії зіткнення. А фронтмен гурту Святослав Вакарчук давно став одним із культурних героїв та моральних лідерів українців, який із легкістю завів політичну партію в парламент.
Режисер Артем Григорян та продюсер Максим Сердюк, які вже дослідили історію української поп-ікони 1970–80-х років Назарія Яремчука у фільмі «Яремчук. Незрівнянний світ краси», взялися досліджувати історію найпопулярнішого українського гурту. Фільм формально можна поділити на дві великі частини: шлях до легендарності та життя в статусі легенд.
На першому етапі стрічка розповідає про те, як у 1990-х кілька меломанів, які фанатіли від The Beatles та Queen, створили дворовий гурт Клан тиші, який згодом перетворився на львівську локальну групу Океан Ельзи, що не могла навіть зібрати залу БК у Жовкві, але мріяла створювати таку стильну музику, яку не соромно було б дати послухати їхнім британським кумирам.
Майже всі учасники різних складів ОЕ стали активними спікерами фільму, і їхні історії Григорян заримовує з величезним, раніше не баченим фото- та відеоархівом молодих музикантів, що задає досить жвавий темп розповіді. Слухати всі ці байки з минулого про те, як обиралася назва «Океан Ельзи» з десятка інших чи як Святослав Вакарчук уперше покурив трави, весело і цікаво. Григорян дає комфортну та не нудну точку входу у фільм, який усе глибше занурює в історії героїв.
Однак десь усередині фільму відбувається його найслабша частина — конфлікти всередині гурту. Творці фільму явно намагаються згладити та прикрасити те, що відбулося. Адже ОЕ — це гурт із 30-річною історією, де не лише платинові альбоми та концерти історичного значення. Це розкол групи, коли з неї пішли Дмитро Шуров та Юрій Хусточка у 2003 році, це звільнення продюсера Віталія Клімова, це дивне покидання гурту Павлом Гудімовим, а згодом — Петром Чернявським (останнього немає у фільмі).
Заголовки таблоїдів того часу, які мелькають у кадрі з іронічними «Океан розпався на ріки», говорять про непересічність цих подій. Водночас у самому фільмі все настільки стримано, що недомовка відчувається через екран. Святослав Вакарчук досить ніжно посипає свою голову попелом, що от захворів на «зіркову хворобу» і зіпсував стосунки з прекрасними людьми. Решта у своїх інтерв’ю теж досить обтічно та абстрактно розповідають про амбіції та емоції. Однак суть жодного конфлікту та чому врешті відбулося примирення через значний час так і не пояснюється.
Проте інша сюжетна лінія цілком собі тримає фільм на плаву — це історія того, як львівська дворова рок-команда стала національним культурним символом. Григорян досить багато лишає часу та детально розкриває тему підтримки гуртом Помаранчевої революції 2004 року, великого концерту під час Революції гідності, коли старий склад ОЕ об’єднався знову, щоб стати символом консолідації українців, а також гурту та окремо постаті Святослава Вакарчука під час війни: виступи на фронті, концерт у метро і ще багато чого. Виводячи логічний фінал фільму, про те, яке важливе значення має Океан Ельзи для української історії.
Студія Knife! Films, головними акторами якої є дует Артема Григоряна та Максима Сердюка, уже не перший рік освоює простори української популярної документалістики. Різновид цього напрямку кіно, де важливо підтримувати динамічний темп фільму, а головне не те, наскільки складно візуально сконструйоване кіно, а те, наскільки живу та насичену історію воно розповідає. Шлях до «Океан Ельзи. Спостереження шторму» у них був досить тривалий — серіал «Спалах» та трилогія «Епізоди», комерційні серіали про ринок реклами («Три в одному») та ІТ-сферу («Історії українського ІТ»), а згодом уже згаданий документальний байопік про Яремчука.
Фільм про Океан Ельзи стає прикладом уже досвідченої роботи у попдокі. Масштабний проєкт з великою кількістю концертної зйомки та 50 піснями «Океанів», грамотно розставлені спікери, де окрім учасників гурту ще друг Вакарчука, письменник Сергій Жадан, а також музичні журналісти — Соня Сотник, Віталій Бардецький та Олексій Бондаренко. Кожен доповнює історію своєю та розкриває ту чи іншу частину творчості гурту та його значення для національної культури.
«Океан Ельзи. Спостереження шторму» — це дуже клопітка та насичена робота у попдок стилі. Історія про львівський дворовий гурт бітломанів, що пройшов шлях крізь скандали та розчарування, революції та війну, і все для того, щоб врешті стати одним із символів культури України. Нехай тут немає всього, що хотілося б дізнатися про гурт (наприклад, про виступ ОЕ в Косово чи про те, як їхні треки стали саундтреком до серіалу «Украдене щастя»), але це точно дві години захопливої історії, яка змусить будь-кого старше 20 відчути ностальгію хоча б на якомусь рівні. Все-таки дійсно гурт — національна легенда.
Оцінка критика: 8.5/10
Читайте також: Крізь терни до жінки. Рецензія на український сайфай «Ти — космос»
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: