«Ти — космос» — це дебютна повнометражна робота режисера Павла Острікова. До цього він знімав короткометражні трагікомедії. Його дебют — це суміш сай-фай та драмеді про останнього у всесвіті чоловіка, який мчить крізь космічні простори за останньою у всесвіті жінкою, і це було проєктом, над яким режисер працював понад десять років.
Кінокритик Ігор Кромф поговорив з Павлом Остріковим під час Київського тижня критики про те, як це — працювати над однією ідеєю десять років, чому фільм нагадує ілюстрації старих науково-фантастичних книг та як так вийшло, що крізь космічні простори звучить хмельницький говір.
Вперше ідея фільму, як я розумію, виникла ще в часи твого навчання в університеті. Як це — понад десять років виношувати дебютний проєкт?
Через те що я не маю іншого досвіду — є таке відчуття, що кіно так і робиться. Тому, мабуть, так мало гарних фільмів, бо їх роблять по десять років. Але насправді, більше не хочеться так довго працювати над одним проєктом, тому що в якийсь момент все стає не надто продуктивним. Особливо коли на перепоні стають багато не пов’язаних з виробництвом причин: пандемія, повномасштабне вторгнення або просто банально мало грошей. Такий довгий термін — він погіршує кіно та й ментальний стан авторів теж погіршує. Я дуже боявся, що ми знімемо кіно, але воно не виправдає усі очікування. Але найгірше, що, починаючи проєкт, ти не знаєш, що тобі треба чекати десять років до прем’єри. Ти не можеш перемикнутися на щось інше й живеш у цьому проєкті, як у якомусь Дні бабака. Сподіваюся, більше такого не повториться зі мною.
Я знаю, що на якомусь етапі виробництва ти став просто супербідним режисером. Розкажи про цей період.
Цей етап «бідного митця» — він найбільш сюрреалістичний, тому що ти наче живеш у квартирі, в тебе наче все є для комфорту, але при цьому в тебе немає грошей на їжу чи на проїзд у метро. Ти наче розумієш, що можеш у будь-який момент позичити чи оформити кредитку в Монобанку, але це викликає питання — чи ти дійсно на правильному шляху. Ти постійно думаєш, що хоч завтра можеш піти на нормальну роботу і заробляти гроші, але тоді ти не працюватимеш над фільмом. Не хочеться надто драматизувати цей період — просто згадав студентське життя (посміхається).
За десять років від ідеї до фільму, скільки разів ти змінював сценарій?
До першого драфту було близько двадцяти версій про двох людей у космосі. Були й класичні космоопери про космічних піратів, і версія з кріокамерами. Я перепробував усе, але розумів, що втрачаю потенціал історії, тому повернувся до більш камерного варіанту.
Взагалі про те, що Павло Остріков існує, я дізнався зі стендап-шоу «Прожарка». Ти багато працював у гуморі. Як відбувався цей перехід від комедії до режисури?
Гумор став точкою входу у творчість загалом. Він став таким містком між професією юриста та технічним ВНЗ, де я навчався (Павло Остріков — випускник Національного авіаційного університету — ред.), і простором, де я міг творити будь-що. Спершу це були якісь жарти, репризи, мініатюри, але потім цього стало замало — все відчувалось якось спрощено, якось куцо. Мені хотілося працювати глибше. Я спершу пробував себе як письменник. Написав кілька «половинок» романів — це була помилка, треба було починати з короткої прози. Бо коли дописуєш до половини, потім розумієш, що початок уже нікуди не годиться. Тому я вирішив стати сценаристом. Цей вид письма мені більше підходить, бо вибудовувати структури сюжету мені вдається значно краще, ніж робити описи. Але сценарист — це людина, яка більше за кадром, а мені знову хотілося на сцену. Бо коли є взаємозв’язок з глядачами — він як наркотик. Якщо отримав його один раз, потім будеш хотіти ще і ще. Десь ось так плавно я й перейшов у режисуру.
Робота з жанром драмеді — це той твій баланс між гумором та серйозністю?
Мабуть, так. Я починав з чистих комедій, але потім мені знову захотілося глибини. Я не хочу йти геть у драму, не відчуваю орієнтирів у цьому жанрі. У драмеді, у трагікомедії відчуваю себе найкомфортніше, особливо коли це міксується з якимось іншим піджанром, як-от сай-фай.
Багато хто зазначає, що важлива тема твоєї творчості — це самотність. Хоча, як на мене, твій лейтмотив — це страх першого кроку, який спричиняє цю самотність. Чому ти працюєш із цією темою?
Дуже класно, що ти акцентував саме цю тему. Я бачив, напевно, сотні історій людей, які цей крок свого часу не зробили. Мені хочеться показати, наскільки важливо зробити перший крок, як би важко це не було. Загалом усе дуже важко робити, коли треба виходити із зони комфорту. Все ніби кричить, що тебе тут не повинно бути, ти недостойний і так далі. Окрім того, більшість моїх героїв — це люди віком за 50 років. Це для мене вік такої кризи, яка дозволяє подивитися на прожите життя і зрозуміти, що або ти з цим погоджуєшся і живеш, як жив, або ти берешся за шанс його змінити — і мої герої наважуються його змінити.
Фільм хвалять за знімання відкритого космосу, але я б хотів відзначити, наскільки класно виглядає ретродизайн зорельота «Обрій». Він дуже ламповий і нагадує ілюстрації якихось старих видань Бредбері чи Лема. Розкажи про цю частину роботи.
Ох, ми дуже поступово створювали внутрішній світ «Обрія». Якби ми знімали фільм у 2015 році, то я б, мабуть, хотів якийсь класичний голлівудський космоліт із білосніжними стінами й без якогось технічного погляду на це. Але ось саме цей буст часу дозволив мені отримати надивленість сай-фаєм та отримати «козирі» для роботи в цьому жанрі. Я зрозумів, що в мене має бути свій унікальний дизайн корабля. У мене досить специфічні естетичні смаки — я люблю дизайн радянських вагонів метро та плацкартів. Це якось стрельнуло, що наш «Обрій» має мати індустріальний дизайн. Ретростилістика в космосі створює якесь таке особливе відчуття — ти ніби бачиш знайомі речі, але в майбутньому.
Звісно, що тут не обійшлося без впливу «Чужого» Рідлі Скотта та «Інтерстеллара» Нолана, де все теж робилося зі шматків усього. Для мене все це виглядало дуже логічно, бо в нас вся промисловість така — ми виробляємо круті речі, але забиваємо повністю на дизайн. Мені хотілося не те щоб висміяти це, просто щоб люди повірили, бо український космоліт десь ось так «неприлизано» і виглядав би.
Раз ти вже згадав Крістофера Нолана та «Інтерстеллар». Там у фільмі є пасхалка — велика шафа з книгами. Це все книги з астрофізики, які Нолан прочитав перед підготовкою до фільму. Чи консультувався ти з науковцями перед зніманням «Ти — космос»?
Ну, така підготовка — це теж певною мірою декорація. Я намагався вивчити якісь аспекти астрономії та фізики, які мені були прямо необхідні. Я не можу сказати, що я дуже сильно заглибився в науку про космос, але мій рівень обізнаності точно зріс у рази в процесі підготовки. Я прочитав книги Стівена Гокінґа та Кіпа Торна, який консультував Нолана. Я багато кому писав з українських астрофізиків. Дехто відповів лише зараз, коли вже прем’єра фільму. Але двоє астрофізиків відгукнулися мене проконсультувати додатково — це Дмитро Якубовський і Олексій Парновський. Їхній досвід допоміг зробити фільм значно більш реалістичним. Я, на жаль, не зміг внести всі корективи, які вони запропонували, тому що або б фільм втратив сюжетні повороти, або б став більш нудним. Наприклад, ядерні відходи відправити на Сонце легше, але в історії було б ліпше відправити їх на Калісто. А дещо не можна було змінити через бюджет.
Ти родом із Красилова Хмельницької області. Володимир Кравчук, який виконує головну роль, — з Кам’янця-Подільського, що теж на Хмельниччині. І Андрій Мельник — він такий дуже типово хмельницький парубок. Це відчувається в інтонації, у говорі. Дуже мені нагадував одного мого знайомого з Хмельниччини. Це так спочатку прописувався персонаж — чи по ходу вийшло передати цей хмельницький колорит?
Це теж був досить логічний для мене крок. У мене немає досвіду проживання в інших місцях, окрім Хмельниччини. Ну, я живу багато років у Києві, але все ж не відчуваю себе в силах передавати київський колорит. Я досі не можу ось так сходу відрізнити киянина від некиянина. Проживання в Красилові мені дуже відклалося. Я знаю цих людей: як вони живуть, як говорять. Тому цей персонаж дійсно був одразу хмельницьким. Але збігом стало те, що Володимир Кравчук родом із Хмельниччини. Вийшло прямо дуже круто, що нам вдалося поєднати наші ось ці земляцькі досвіди, і вийшло дуже круто створити образ Андрія Мельника.
Ти створив сай-файний фільм. Зараз ти працюєш над своєрідною версією «Орфея і Еврідики». Розкажи трішки про цей проєкт.
За сюжетом, починається все з того, що на Землю падає християнський Бог, тому що повернулися античні боги. До професора грецької міфології, який переживає втрату дружини, приходить студент-прогульник, що пропонує йому разом спуститись у царство Аїда. Професор туди йде за дружиною, а студент — за батьками. Це буде мюзикл. Принаймні я так планую наразі. Мої герої не будуть співати, але я йду за матеріалом — у грецькій трагедії був хор, який проспівував частину сюжету. Чому б і мені не зробити хор, який буде проспівувати частину сюжету?
Я відчуваю потенціал цієї історії. Щось схоже було з «Ти — космос», коли ти можеш піти будь-яким шляхом, і кожен з них буде цікавий. Цей фільм може бути чимось химерним та грандіозним, але чи зможу я досягнути цього — це виклик. Це історія про майбутнє, але не далеке, і частково говорить про нашу війну. Основна тема — це втрата, бо, мені здається, за роки війни кожен із нас пережив якусь особисту втрату. Нам потрібне певною мірою терапевтичне кіно. І міф про те, що повернути когось із загробного життя — ідеально вписується в таку концепцію. Вірніше, ілюзорністю цього міфу, адже не все ти можеш повернути.
Чи можна сказати, що після наукової фантастики ти зніматимеш фентезі?
Можливо. Мені складно сказати, чи буде це в сенсі жанру саме фентезі, бо я трохи плаваю в тому, які там жанрові умови. Але так, це буде щось схоже до фантастики чи фентезі. Я не знаю, чому обираю цей жанр, бо насправді він приносить мені лише біди. Бо я починаю думати, що, можливо, це також буде довгобуд. Але як і з «Ти — космос», воно не покидає тебе, живе у твоїй голові, ти бачиш кожен кадр. Ти просто не можеш не зняти його.
Ну і наостанок, моє традиційне питання: топ-5 сай-фай фільмів, які ти радиш?
Одним лотом — усю франшизу «Чужого». Вона найбільше заслуговує того, щоб її передивитись повністю. Так, не всі фільми вдалі, але мені подобається, наскільки вони різні.
Другим, звісно, «Інтерстеллар» Крістофера Нолана. Це для мене була дорожня карта, як знімати сай-фай. Я дивився документалки про те, як вони знімали це кіно. Мені дуже подобається підхід Крістофера Нолана, який кров’ю і потом відповідає за кожен кадр у фільмі.
Наступний нехай буде «Місяць 2112» Данкана Джонса. Багато паралелей із «Ти — космос». Тут я зізнаюся, свого часу мене цей фільм сильно вразив. Це теж, по суті, моновистава.
Також нехай буде «Марсіанин» Рідлі Скотта, але більше через книгу. Літературне першоджерело — це така ода «ботанікам» і нердам, бо саме вони мають вижити через свій розум.
Наостанок назву «Пандорум» Крістіана Алверта. Це дуже поганий фільм. Там монтаж наче під героїном робили. Але це дуже прикольний зразок жанру з 1990–2000-х, і мені подобається, що таке кіно теж існує.
Читайте також: Крізь терни до жінки. Рецензія на український сайфай «Ти — космос»
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: