Головна
>
Блоги
>

Жіночий гнів та жанр rape&revenge: як ставлення до зґвалтування змінювалося у культурі та кіно

Жіночий гнів та жанр rape&revenge: як ставлення до зґвалтування змінювалося у культурі та кіно

Журналістка Альона Шилова розповідає, яким чином змінювалося змалювання теми насильства в живописі й кіно.

Тема сексуального насильства над жінками є дуже болісною і тонкою. І справа не тільки у тому, що проживання та пропрацювання зазнаного може тривати довгий час, а що й саме визнання одного цього факту може займати роки. Коли ж ця травма виноситься у публічний дискурс і стає не тільки персональним досвідом, а частиною загального обговорення, необхідно зберігати делікатний підхід та говорити максимально обережно (для того, щоб ще більше не травмувати постраждалих, про будь-яке співчуття до ґвалтівників та спроби «не ламати їм життя» мови не йдеться). 

Увечері 31 січня всі канали з новинами розривалися від повідомлень про дівчат, яких група хлопців накачувала алкоголем та наркотиками, а потім ґвалтувала та записувала на відео. Прочитавши новини, я відчувала фрустрацію, гнів та безсилля. Важко сублімувати всі ці емоції, коли найбільше, що ти можеш зробити — це репост (адже саме надання ситуації розголосу веде до подальшого залучення правових органів, і все ж, цього видається замало). 

Ці новини є шокуючими та болісними. Не сприяють покращенню ситуації й коментарі у соцмережах, де багато хто береться звинувачувати жінок та дівчат, у тому, що з ними сталося, та клеїть на постраждалих тавро «сама винна». На жаль, для багатьох членів нашого соціуму фраза «у зґвалтуванні винен тільки ґвалтівник» досі є темою для полеміки та «високих» дискусій про те, хто чого заслужив та не заслужив. 

Прокручуючи у голові ці події, я згадала про такий феномен у кіно як rape&revenge movies (дослівний переклад: кіно про зґвалтування та помсту). Загалом, назва говорить сама за себе — у центрі сюжету таких стрічок, як правило, опиняється дівчина відносно молодого віку, яка або зазнала сексуального насильства, або мала тотожний з ним досвід, і, розчарувавшись у правовій системі, вирішує взяти правосуддя у свої руки. 

Але, насправді, феномен rape&revenge бере свій початок не у кінематографі.

Впродовж усієї історії жінки зверталися до мистецтва, щоб відрефлексувати свій досвід сексуального насильства та сприяти публічній дискусії. 

Розмірковуючи про цю тезу, я згадала картину «Тимоклея, що вбиває свого ґвалтівника» Елізабетти Сірані. 

картина «Тимоклея, що вбиває свого ґвалтівника» Елізабетта Сірані.

Елізабетта Сірані (1638-1665) була першою італійською жінкою-художницею у ранній модерній Болоньї. Вона керувала майстернею свого батька, де відкрила школу живопису для жінок (приблизно 20 учениць, серед яких також були й молодші сестри художниці). І майстерня її батька, і художня школа процвітали під керівництвом Сірані. У своїх роботах вона часто обирала теми, які висували на перший план жінок та їхню силу духу. Винятком не стала і картина «Тимоклея, що вбиває свого ґвалтівника».

Елізабетта Сірані, автопортрет

«Тимоклея, що вбиває свого ґвалтівника» — це популярна казка, описана в біографії Олександра Македонського. Під час вторгнення Олександра у Фіви капітан його армії ґвалтує титуловану Тимоклею. Після нападу капітан запитує в жінки, де вона ховає свої гроші. Тимоклея веде капітана до свого садового колодязя, але коли він зазирає в колодязь, жінка штовхає чоловіка, та закидає важкі камені в колодязь, поки той не помре.

Роздивляючись картину Сірані, важко не помітити, як вона буквально перевертає історію (ієрархію) з ніг на голову — ґвалтівник зображений догори ногами у безпорадному положенні, у той час, як Тимоклея рішуче стоїть над ним. Сірані, як і багато барокових художників, мала хист до драми, але варто зазначити, що здебільшого картини цієї історії показують наслідки жорстокої події (наприклад: після вбивства капітана Тимоклея стоїть перед Олександром, щоб прийняти його вирок, зазвичай поруч зі своїми дітьми). Тобто акцент робився не на вчинку Тимоклеї, а на постаті Олександра, який вирішив не карати жінку. 

Сірані ж сміливо вирішила продемонструвати справедливість для Тимоклеї, а не милосердя Олександра. 

Інший приклад — «Юдита, що обезголовлює Олоферна» Артемізії Джентілескі.

Юдита, що обезголовлює Олоферна, Артемізія Джентілескі

Артемізія народилася в Римі в 1593 році, була вихована своїм батьком — художником Ораціо Джентілескі. Вона навчалася разом зі своїми трьома братами в майстерні батька, де виявилася найталановитішою з усіх його дітей.

Коли Артемізії було 17 років її зґвалтував художник Агостіно Тассі. У 1612 році відбувся сумнозвісний суд, під час якого Артемізію піддали виснажливим допитам і тортурам (дівчина була змушена витримати публічну ганьбу суду, на якому її змусили свідчити, катуючи гвинтами). Зрештою, Тассі визнали винним, але його покарання так і не було виконано, адже художника звільнили завдяки заступництву Папи Римського.

Артемізія Джентілескі, автопортрет

Історія її зґвалтування визначила те, як історики мистецтва говорять про Артемізію, особливо відверто насильницькі сцени, в яких сильна жінка є головною героїнею.

Хоч особиста ідентичність Артемізії тісно переплітається з її мистецькою творчістю, є багато інших переживань, які сформували як її життя, так і її мистецтво (наприклад, вона позиціонувала себе, як незалежну художницю, жила за власний кошт (хоча мала чоловіка і п’ятьох дітей) і була першою жінкою, яка здобула членство в Академії мистецтв малювання в 1616 році).

У картині Артемізії Джентілескі «Юдита, що обезголовлює Олоферна» пропонується ще одна драматична сцена, коли звичайна жінка перемагає високопоставленого чоловіка. 

Біблійна Юдита та її служниця кидаються на свою жертву (ассирійського полководця Олоферна), поки Юдита пиляє йому шию мечем. Обличчя Олоферна змучене, у той час, як Юдита виглядає досить відчуженою — її обличчя зморщене від рішучості (на відміну від роботи Караваджо,  у якого обличчя Юдити виражає відразу та брезгливість, а не помсту). 

Юдита, що обезголовлює Олоферна, Караваджо

Можна стверджувати, що власний досвід Джентілескі з сексуальним насильством сформував її підхід до зображення цієї жорстокої історії. Можливо, «Юдита…» Джентілескі була для художниці способом зображення тієї самої справедливості, в якій художниці  було відмовлено.

Повертаючись до піджанру rape&revenge movies варто звернути увагу на історію цього феномену. Одним із перших фільмів, який підходить під цей критерій в усіх своїх складових є «Я плюю на ваші могили» 1978 року.

постер до фільму «Я плюю на ваші могили», 1978 рік

У фільмі розповідається про жінку на ім’я Дженніфер Гіллз (акторка Каміл Кітон, яку режисер стрічки називав «дуже сміливою» через те, що вона погодилася на цю роль), письменницю-фантастку з Нью-Йорка, яка мститься кожному зі своїх мучителів після того, як четверо чоловіків вчинили над нею групове зґвалтування та залишили її мертвою. Режисером виступив Мейр Зархі, однак сам фільм має суперечливе зображення ультранасильства (що особливо підкреслює довга сцена групового зґвалтування, яка займає цілих 30 хвилин хронометражу). 

кадр з фільму «Я плюю на ваші могили», 1978 рік.

Іншим відомим прикладом є стрічка «Міс 45 калібр» режисера Абеля Феррари. У центрі оповіді знов є дівчина, яка мститься своїм ґвалтівникам, але образ (зовнішній вигляд), який вона для цього обирає межує між сексуалізацією та експлуатацією. Хоча й костюм монахині з червоними губами та пістолетом став частиною попкультури, питання того, наскільки об’єктивним був режисер при зображенні сексуального насильства та подальшої трансформації головної героїні залишається відкритим. 

кадр з фільму «45 калібр»

У свій час зі схожою критикою зіштовхнулися творці «Гри престолів». Серед героїнь серіалу чітко простежувався наратив «зґвалтування зробило мене сильнішою» (на це посилається Санса, згадуючи, як її зґвалтував Рамсі Болтон; сама ж трансформація Дейнеріс впродовж її сюжетної арки у перших сезонах не двояко натякає на те, що вона «пізнала жорстокість цього світу» (зокрема, «завдяки» насильству з боку чоловіків) та змогла стати «більш вольовою»). Головна проблема такого наративу полягає в тому, що травми від сексуального насильства та зґвалтувань відводяться на другий план, і використовуються більше як інструмент для «розвитку персонажки». 
Але зґвалтування — це не «урок» і не «перепона», яка зробить тебе сильнішою. Це біль і травма, яка залишається частиною тебе на дуже довгий час, а може, навіть, і до кінця життя.

Кадр з серіалу «Гра престолів».

Тож тут постає питання, де знаходиться межа між експлуатацією насильства та його непідробленим зображенням? І кому, у випадку насильства над жінками, його краще доручити? Якщо перше запитання вартує окремого дослідження, то на друге, відповідь здається мені очевидною — режисеркам.

Так, елемент жіночої помсти є наративом у багатьох фільмах чоловіків-режисерів (найвідомішим прикладом, мабуть, є дві частини «Убити Біла» Квентіна Тарантіно, хоча й героїня Уми Турман і зазначає у фільмі сексуального насильства, перебуваючи у комі, все ж таки, основним рушієм її помсти є гнів на чоловіка Біла, а не травматичний досвід зґвалтування), проте, якщо ми говоримо про рефлексію жіночого досвіду, то без фем оптики тут не обійтися. 

У 2016 рух #MeToo став поштовхом для кіноіндустрії, і, з цього моменту, у прокаті значно побільшало стрічок з перспективи жіночого погляду (female gaze). Сценарії, у яких рефлексувалося сексуальне насильство та зґвалтування також змогли закликати до ширшого діалогу. Тож, думаючи про сублімувований гнів, я згадала наступні два  фільми. 

постер до фільму M.F.A.

M.F.A. (2017)

«M.F.A.» — є інді-стрічкою 2017 року режисерки Наталії Лейте. У центрі сюжету — студентка Ноель, яка приймає запрошення на вечірку від симпатичного одногрупника, в якого вона закохана, але її заманюють у його кімнату, де хлопець ґвалтує дівчину. Наступної ночі Ноель знов стикається зі своїм ґвалтівником і в момент гніву випадково вбиває його. Але, на її превеликий подив, несподіваний прилив натхнення поступово підживлює як її застійну мистецьку діяльність, так і її жагу помсти тим, хто посягав на тіла та життя невинних жінок. 

кадр з фільму M.F.A.

Фільм рефлексує на тему зґвалтування в університетських кампусах (що є доволі поширеною проблемою в Америці) та бездіяльність правової системи. 

постер до фільму «Перспективна дівчина»

Перспективна дівчина (2020)

«Перспективна дівчина» — повнометражний дебют режисерки Емеральд Феннелл, який авторка позиціонує, як драматичний фільм з елементами чорної комедії. У центрі сюжету — жінка, яка прагне помститися за зґвалтовану подругу.

Стрічка має схожі мотиви зі M.F.A., але глибше розкриває контекст культури звинувачення постраждалої (головна героїня майже наочно розбиває аргументи у стилі «сама винна» в деяких сценах фільму), і показує, що замовчування — це теж злочин. 

Примітно, що фінали обох цих стрічок є доволі неоднозначним для самих головних героїнь. Такий вибір можна розцінювати як соціальний коментар режисерок на сьогодення, а також розстановку акцентів: навіть коли жінка бореться з несправедливістю і знищує окрему одиницю зла, вона все одно змушена існувати у патріархальній системі світу. 

кадр з фільму M.F.A.

Певна річ, меседж цього матеріалу лежить не у тезі: нехай чоловіки і далі ґвалтують, а жінки і далі зніматимуть кіно та писатимуть картини. Хоча арттерапія і є одним із дієвих шляхів подолання травми, жодні картини та стрічки (якими б хорошими б вони не були) не вартують переживання сексуального насильства. Мета цього тексту полягає у зверненні уваги на проблему зґвалтування, і наскільки глибоко тягнеться її коріння впродовж історії нашої культури. А також у розмірковуванні про те, що ми можемо зробити, щоб наступним поколінням жінок не довелося створювати подібні фільми та писати подібні картини. 

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024
Новини
Як звучить Херсонщина: плейлист від Ліруму
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
4 Квітня, 2024
Новини
Що слухала команда Ліруму в березні
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
4 Квітня, 2024