«Важливо не допустити помилки, яку зробили росіяни — вони недооцінили нас», — актор Роман Ясіновський про віру, батьківство і українське кіно

Роман Ясіновський — герой нашого четвертого тексту в межах проєкту «Кожен на своєму фронті». Роман — український актор кіно. Зіграв одну з головних ролей – бійця з позивним «Гід» у «Кіборгах», а також знімався у «Спіймати Кайдаша», другому сезоні «Перших ластівок», «Крути.1918» та інших. А віднедавна й актор київського Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Це, до речі, його перша державна і стабільна робота. До того лише фільмування. З часу повномасштабної війни став водієм-волонтером. 

Через постійні, а часом і раптові запити до Романа ми переносили наше інтерв’ю кілька разів. Між візитом до доньки й черговими справами у Чернівцях ми все ж зустрілись за кавою у Львові та поговорили про війну, віру, українську культуру і навіть про майбутній режисерський дебют.

«Кожен має робити те, що вміє»

Роман Ясіновський готувався до квітневого марафону в Парижі, бігав, кинув палити та не вірив у повномасштабну війну. Тож вторгнення росії на світанку 24 лютого стало для нього несподіванкою, а під рукою знову з’явились сигарети.

«Я не вірив до останнього. Я припускав, що наступ можливий з Донбасу, але щоб з Києва — ні. Війна застала мене несподівано, я був за кермом якраз. І  як тільки дізнався, то поїхав за рідними, щоб вивезти  їх на захід України», — пригадує Роман.

Він одразу планував вступити до лав збройних сил України, однак у військкоматі сказали, що армія переповнена. Натомість запропонували готуватись у навчальному центрі, однак він відмовився.

«У мене не було досвіду воєнних дій. Але через знімання у фільмах на військову тематику я проходив школу спецназу і трохи снайперської школи, ми займались з хорошими тренерами. У мене є база. Тож я вирішив повернутись до Києва. Там намагався потрапити в ТрО, але і туди брали тільки тих, хто мав військовий досвід. А тоді з’явилася перша пропозиція вивезти людей з Києва і так я почав возити людей на західну, а звідти забирати та розвозити гуманітарну допомогу», — пояснює актор.

За час великої війни Роман проїхав понад 22 тисяч кілометрів, а за кермом повторював текст ролі, адже до 24 лютого готувався до прем’єри вистави «Калігула» в театрі Франка. 

Тепер потрохи повертається до «нормального життя». Минулого тижня завершив одні з останніх волонтерсько-водійських справ — перевіз швидку, яка їхала для наших армійців в Україну з Німеччини. 

«Звісно, я буду допомагати й надалі. Але час повертатись, кожен має робити те, що вміє», — каже він. 

«Правда в тому, що нам потрібно захищатись»

У Романа є маленька донька Варвара, їй десять років, тож майже усе своє життя вона жила поруч з війною. 

«Донька знала про війну постійно, маленька патріотка. Був випадок під час Майдану: вона була дуже мала і по телевізору грав гімн України й вона бачила, як люди стоять і тримають руку біля серця і також поклала, і співала. В той момент я справді заплакав, це було дуже зворушливо. Вона ніби на підсвідомому рівні розуміла що це, як і нащо», — з усмішкою пригадує Роман.

Тож, однією з перших речей, які Варвара вивчила у своєму житті був гімн України. А ще — молитва. Роман християнин, тож разом з донькою вони моляться. Він каже, що для неї це теж, на дитячому рівні важливо. І вже у десять років донька розуміє, що бути людиною – це, перш за все, бути хорошим громадянином своєї країни та християнином.

Утім, з початком великої війни не обійшлось без запитань і обзивань Путіна поганими словами:

«Вона реагує, як всі діти: грається більше в це, обзиває Путіна поганими словами. На що я досить стараюсь пояснити, що ненависть до росіян це не зовсім правильне почуття. На мою думку, ми не повинні їх ненавидіти. Ми повинні відстоювати свою правду. Бо за ненавистю стоїть зло, а вони [росіяни, – ред.] є абсолютне зло. Християнин не може мати ненависті або страху. Це не нормально. Головні слова в Біблії «не бійтесь» і «мир вам». Для мене ж мир не пов’язаний зі страхом. Мир — це комфортний стан людини в якому не може бути страху. І я про це говорю з нею. Говорю, що ми повинні бути в мирі, може трохи задушувати емоції злості, страху. Але емоції добра, щастя, любові навпаки помножувати. Я говорю про любов, бо це головне. І що варто старатись знаходити правду. Не просто свою, а правду, яка є в певних людських, громадянських законах і законах держави. Якщо існувати  в межах  цих законів, то це і є правда. Росія де факто напала на Україну. В чому правда? В тому, що нам потрібно захищатись, робити максимум».

Своїй донці Роман пояснює, що вона має добре навчатися, що зараз це її своєрідний фронт. Якщо вона це добре робитиме, то зможе вирости успішною людиною та долучиться до відбудови України.

Ворога не треба недооцінювати

За словами Романа, зараз в Україні тенденція висміювання росіян. Головна увага зосереджується на демонтуванні пам’ятників Пушкіну і «обсиранні російської культури», а у нас багато своїх проблем, які потрібні вирішувати й саме на ці речі треба звертати увагу. 

«Недооцінювати ворога — це погано. Вони сильні, вони кількістю можуть задавати. У них багато зброї, зараз вони пускають в Україну Хабаровський край і ті частини, які насправді не є сильними. В них немає правильного керівництва, але дай їм правильне керівництво і вони будуть створювати дуже велику загрозу. Важливо не допустити тієї помилки, яку зробити росіяни — вони недооцінили нас. Потрібно чітко, тверезо і спокійно розуміти з ким маємо справу. У них є сильні частини. Треба готуватись, просити, щоб нам давали зброю, закривали небо тощо. Але я вважаю, що просто насміхатись — неправильно. Звісно, іронія може бути. Але той дурдом, який робиться — ні. Навіть гасло «русский военный корабль, иди на#уй» мені не подобається,  чесно. Хлопці, які це сказали — безумовно молодці, вони поставили їх на місце. Але з цього не можна робити гасло держави, бо в цьому закладена не іронія, а злість і ненависть».

Роман ріс з думкою про те, що треба бути патріотом. Однак вважає, що патріотизм не має переростати в нацизм, а між цим є тонка межа:

«Моя думка, що культура сама по собі є культурою. Я вважаю, що взагалі відкидати  російську культуру, яка була раніше (Достоєвський,  Пушкін) і зносити пам’ятники — не доцільно. Патріотизм не має перерости в нацизм. В чому нас по суті й звинувачують росіяни. Важливо, щоб ми не стали нацистами. Українська нація має якось рівномірно і гармонійно співіснувати з різними націями. Ми не повинні говорити, що ми кращі. Я дуже не люблю цих речей, бо всі ці речі приводять до якоїсь самозакоханості. І по суті в цьому і є втрата: коли ти вважаєш, що ти найкращий, то ти вже втратив, ти не розвиваєшся, ти починаєш тільки хизуватись. Це призведе до замкнутості. Ми повинні бути відкритими, але розуміти, що погане, а що добре».

Роман дивився і вчився на фільмах російських режисерах (наприклад, на роботі Микити Михалкова «Свій серед чужих, чужий серед своїх») та й в майбутньому не виключає співпраці з росіянами за умови, що вони гратимуть «самих себе» в українських фільмах. Водночас наголошує, що кожен росіянин, який мовчить — автоматично підтримує режим.

Актор каже, що зараз варто зосередити зусилля на низці інших питань. Зокрема, каже Роман, треба зменшувати кількість приводів для того, щоб нас «спасали», це стосується й мови. 

«У нас реально дуже багато людей говорить російською мовою і на це закривати очі та говорити що так не є — обманювати себе. Треба, щоб вони говорили українською і треба на законодавчому рівні це зробити. І виконувати ці закони. Зараз Зеленський безумовно показав себе з класної сторони: як класний вождь, як генерал, як головнокомандувач, як справжня людина, як сильний політик. Але ця «какая разніца», яка була раніше, це неправильно. Я цього не підтримую, бо різниця є: якби в нас було більше людей які б розуміли, що мова це код нації, то не було б кого “спасати”».

Крім цього досі багато людей живуть стереотипами та наративами, нав’язаними радянським союзом. А ще — корупція, бо «кожен хоче урвати якнайбільше»:

«А ми повинні жити не сьогоднішнім днем, а жити на перспективу і бути людьми».

Відповідальність за погане кіно 

Щодо культури після перемоги, то Роман каже, що тут приклад показати має Квартал 95:

«Я б дуже хотів, щоб компанія нашого президента і Квартал 95 почали та показали приклад. Весь цей час, з 2014 року, вони не показували прикладу: вони не зняли жодного українськомовного продукту, що дуже важливо. А зараз вони повинні. Я розумію, вони займаються комедіями. Це сегмент без якого неможливо розвивати індустрію. Але ставити акценти тільки на них і на тому, що українці а-ля “люди з села” треба перестати, бо це не так. Що робив Квартал? Підживлював російську тему, наративи про “хохлів і село”. Зараз вони мають почати знімати хороше і серйозне кіно. Зрозуміло, що це не відбудеться швидко для цього потрібен хороший сценарій, але там є люди, які можуть зробити це».

Роман, як актор і майбутній режисер переконаний, що зараз є усі шанси почати виробництво хорошого кіно. Втім, від режисерів мають вимагати більше, а не просто фінансувати: 

«Мас-маркет має бути. Але на три комедії типу «Скаженого весілля» має бути одна історична драма і її має зняти хороший режисер. Давати гроші не лише на комедії, а й на фільми, які будуть змушувати людей думати.  Зараз в нас є всі шанси почати робити справжнє українське кіно. А якщо ми не почнемо це робити, то це все повториться знову, за 10 або 20 років. Наприклад, у нас майже немає історичного кіно, а у нас дуже багато видатних історичних постатей. Історія — це фундамент, який дає можливість проростати. Насправді на мою думку, дуже багато тем і вже знятих історичних фільмів просто просрані».

Він також каже, що Державне кіно має зробити жорсткіший відбір, а не просто давати гроші, а телеканали мають освоювати свої платформи, щоб кіно було  цікаве і різне:

«Я вважаю, що у Держкіно має бути компетентне та не корумповане керівництво. Державне кіно має створювати фільми артхаусні, які б займали місця на категоріях класу А. Але що найважливіше — зробити жорсткий відбір. Можливо, не давати так багато грошей або не давати такій кількості. Але бути чесним: не освоювати гроші, бо вони є. Якщо в секції патріотичних фільмів серед 20 сценаріїв не буде достойного, то не давати нікому, скерувати на щось інше. Бо все має бути максимально добре зроблене. Якщо ви прийдете і замовите майстру ремонт квартири, а там плитка криво лежить і він буде брехати, що то його таке бачення, це ж неправильно? Так само в кіно. Якщо режисер знімає кіно і в результаті просто профукав державні гроші, всі це розуміють, то за це повинна бути відповідальність. Адміністративна як мінімум. Останні кілька років кіно почало рости. Не може бути так, щоб ми взяли щось нове й от все виходить. В нас і так багато чого виходить. Та, мені багато фільмів не подобається, але я за те, щоб вони були, бо кіно має бути й має бути різне».

До слова, Романові  подобаються різні фільми: «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Погані дороги» Наталки Ворожбит, «Припутні» Аркадія Непиталюка.

Режисерський (майбутній) дебют

У жовтні 2021 року, на Покрови, Роман Ясіновський їздив на передову, як волонтер. То він і ще двоє грузинських співаків робили мініконцерт для військових. Роман був ведучим і читав вірші на воєнну тематику. За час поїздки у нього виникла ідея короткометражного фільму:

«Я розказав свою ідею своєму сценаристу Андрію Бондаренку (львівський сценарист та драматург), бо самому писати важко. В січні він скинув мені сценарій, я вніс правки, він переписав. Згодом, я ще писатиму режисерський сценарій і трохи скорочувати». 

Буквально за два дні до повномасштабної війни Ясіновський подався на фінансування до Держкіно. Деталі й сценарій поки не розкриває, але каже, що фільм актуальний і зараз:

«Це кіно про людей. Там є військові, там є любов. Це скоріше про знаходження правильних точок двох людей. Фільм насправді зараз на часі й мій продюсер  Ахтем Сеїтаблаєв пропонує зняти з тими можливостями, які в нас є. Але зараз думати про знімання фільму? Ну  не знаю. Я звичайну думаю про це, але вважаю, що ще не на часі».

«Я на своєму місці»

Ця війна змінила усю країну і зачепила абсолютно кожного: у нас бракує часу на раніше звичні, буденні речі, ми намагаємось допомагати, бути корисним і будувати плани на «після перемоги»:

«Війна, звичайно, показала хто є хто. В деякому я розчарувався. Але кожна людина в цій війні має намагатись бути людиною. Це завжди буде тебе змінювати на краще, попри все. З початком війни я почав менше молитись, менше ходити до церкви. Але я відчуваю, що я на своєму місці. Навіть допомагаючи армії тим, що я водій. Відчуваю, що я на своєму місці, мені комфортно. А після перемоги дуже хочу сім‘ю: хочу одружитись, хочу ще дітей».