24 лютого, перед світанком, в Україні пролунали перші вибухи — Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Тоді життя українців не просто розділилось на «до» і «після» — воно повністю змінилось і вплинуло не тільки на конкретних людей, а й на цілі сфери. Зокрема, на культуру. Діяльність митців відчутно змінила вектор: тепер художники, письменники, актори, музиканти — фіксують війну у своїй творчості, замість звичних інструментів беруть до рук зброю, приєднуються до лав тероборони та ЗСУ та волонтерять.
Ми вирішили розповісти про зміни, які відбулися в житті культурних діячів. Як переформатувалась їхня робота: замість віршів складають списки необхідних ліків; замість нових пісень — розвантажують фури, як замість гастролей — тікають від окупації, а замість вистави в театрі — волонтерять на залізничному вокзалі.
Героїнею першого тексту стала Анастасія Пустовіт. Їй — 27, вона акторка театру і кіно. Настя народилася в Скадовську на Херсонщині. Батько — поліціянт, мати — косметологиня. У 1996 році її родина переїхала до селища Немішаєве Київської області. Згодом саме це селище стане відправною точкою в її історії.
Але тепер мова не про театральні сцени, а про волонтерство в окупації, добу в заручниках і втечу через неперевірені «зелені» коридори.
23 лютого Анастасія Пустовіт разом з колегами відіграла виставу «Ерендіра не хоче вмирати» у Театрі на лівому березі. Наступного дня вона планувала йти на збір трупи, а потім – зіграти в ще одній постановці.
Зараз, на четвертому тижні війни, вона у Львові волонтерить на залізничному вокзалі, допомагає знайомим та організовує гуманітарну допомогу в Немішаєве. Але того ранку усе її життя перевернулося.
Вибухи VS сміттєвоз
22 лютого президент росії володимир путін визнав незалежність так званих «ДНР/ЛНР». Вже тоді акторка розуміла: невдовзі буде повномасштабна війна. Вона готувалася до цього і мала завчасно складений тривожний рюкзак.
23 лютого стало відомо про введення надзвичайного стану у Києві. Попри усі передчуття і розуміння ситуації повірити у нову реальність було складно, тому вона все ще планувала йти на збір трупи наступного дня.
«Я заснула о 4 ранку. Щоб якось відволіктись від новин я прибирала квартиру, збирала речі і, коли почула вибухи, то подумала що то сміттєвоз», — розповідає Анастасія.
Остаточно вона прокинулась о 7 ранку від дзвінка мами. Спершу запанікувала, але швидко взяла себе в руки, і обдзвонила рідних: заспокоїла, попросила збирати речі. Сама ж довго сумнівалась чи їхати з міста в область:
«Я довго сумнівалась і не хотіла їхати в Немішаєве, але все ж вирішила. О 9 ранку поїхала в метро, там попрощалась з коханим, він поїхав до своїх батьків. Ми домовились зустрітись через два дні. Але вони досі не наступили».
Волонтерство в окупації
Село Немішаєве розташоване в Київській області. Це близько 11 км від Бучі і 17 км від Бородянки. Воно не потрапило в епіцентр боїв, але було окуповане.
«Коли ми приїхали 24 лютого, то в нас ще був шок. Ми просто сиділи і нічого не розуміли. 25 лютого почались вибухи. Біля нас Гостомель: все літало і бахкало, бахкало, бахкало. Дуже близько. Мама прийняла рішення йти в бомбосховище, а я якраз отримала від волонтерської служби підтвердження, що можу бути волонтеркою і почала працювати дистанційно.
Так почалися мої локальні включення. Згодом ми отримали запит від бучанської лікарні: треба передати речі для людей і медикаменти для важкопоранених.
Я прийшла в Немішаєвську сільську раду і попросила організувати тут пункт для волонтерської допомоги, який майже миттєво переріс в повноцінний штаб», — розповідає Анастасія.
На третій день повномасштабної війни в Немішаєві зникла електроенергія, почав зникати зв’язок, не було води, а магазини були зачинені. Недалеко вдалося знайти коров’ячу ферму, а молоко з неї роздавали людям разом з хлібом та необхідними ліками. Багато дітей не пʼють молоко, тож для них волонтери закуповували дитяче харчування. Так тривало до 3 березня, поки не почалася остаточна окупація:
«До нас в Немішаєве зайшла колона. Сильно не бомбили. Якщо Бородянка дала спротив, то в нас не було багато ТРО, хлопці бігали з мисливською зброєю. Ми використовували коктейлі молотова, але коли зайшло 40 одиниць техніки ми зрозуміли: протистояти не вийде, тому й не чинили спротиву. Наші хлопці зварили багато їжаків та обмежень, тож танки не змогли проїхати. Вони постійно об’їжджали і не знали як підступитися ближче. Тому просто почали кошмарити населення: стріляли по домівках, щоб люди не виходили і не чинили спротив, по супермаркетах, вигрібали всю їжу та намагались зцідити всі заправки».
Після цього почали надходити перші поранені. З лікарів у селі були лише ветеринар і анестезіолог. Оскільки в селі не було матеріалів, то зовнішні рани в поранених вони зашивали волосінню, а самі операції проводили під світлом ліхтариків з телефонів.
«Ми три дні просиділи в штабі, бо селищем постійно їздила техніка. Нас лишилось семеро і ми просто чекали. Наш штаб знаходиться посеред селища, з прапором України. Ми чекали, що вдарять по нас, але на щастя, цього не сталося. Вони зупинялись. Танк заїхав під стіну штабу і від нас лупили, але не по нас. Ми ховались під вікнами, пересувались по штабу в напівзігнутому положенні. Були випадки, коли ми сиділи просто під вікнами, виходили росіяни, дивились просто на будинок культури, бухали зі зброєю, але до нас не зайшли. Ми просто лежали і молились».
Після цього штаб розформували, бо це небезпечно.
«Тоді в нас загинув один чоловік, який перевозив частину ліків і продуктів в інше місце, в бомбосховище. Вони побачили рух і просто розстріляли його. Потім розстріляли школу, там в бомбосховищі сиділи люди.
Від нас ми усіх відправили живими. Один чоловік пролежав цілу ніч, ми думали що він не доживе до вечора, потім до ранку. Але його рідний брат вивіз в Бучу в лікарню, а там ми вже не знаємо, що далі трапилось, немає ніяких зв’язків».
Українська мова та відмова від цукерок, як спротив
Спершу Анастасія з волонтерами сиділи у сусідів навпроти, в штаб прибігали ненадовго: відкривали, брали необхідне і закривали. Потім вирішили бігти в бомбосховище до рідних. А наступного дня їх взяли в заручники російські військові.
«Прийшли росіяни, розквартирувались. З нами було багато діток, жінок. Нас не чіпали, казали: “не бійтесь, вас ніхто не троне, тільки якщо вийдете за територію, то ми за вас не відповідаємо; якщо телефон запілінгуєм, то зникне і людина і телефон”. Намагались проводити пропагандистську історію з нашими жінками, дарували діткам цукерки. Батьки відмовляли. Так ми й чинили спротив: розмовляли українською та відмовились від того, що вони нам давали. В тих умовах це все, що ми могли. Вони поставили техніку під бомбосховище і від нас лупили Бучу, а ми були як прикриття».
Окупанти пробули в них добу, а потім пройшли ще одні. Останні взагалі не дозволили заручникам виходити. Люди зрозуміли, що це бомбосховище стало небезпечним і домовились тікати на інший бік селища.
«Мы не варвары»
На іншому кінці села жила бабуся однієї з волонтерок. Вона могла прийняти людей, щоб перечекати. Як тільки Анастасія зарядила телефон — дізналась про евакуацію з Ворзеля. Це було 9 березня, тоді тільки почали відкривати «зелені коридори».
Але дорога до Ворзеля — через поле, яке прострілюють, якщо йти пішки — розстріляють.
Потім тато Анастасії випадково дізнався, що його друг вивозить великим бусом людей і вони встигли підсісти до нього. Поїхали неузгодженим зеленим коридором і не знали чого чекати:
«Спершу нас зупинив російський блокпост. Мужиків роздягали. Шманали. Нас — лайтово, бо ми перші в колоні. В інших телефони розбивали, техніку забирали. Потім нас попередили шо буде ще один блокпост, сказали “мы не варвары, мы вас пропустим”».
Але машину не пропустили і відправили назад. Їх провели місцеві мешканці, які знали манівці.
«На другому блокпості вони просто сиділи в лісі з направленими автоматами і дулами, ми не знали розстріляють чи не розстріляють нас, просто сиділи і їхали. Діти пригинались вниз, дорослі як сиділа, так сиділи».
Перший український блокпост зустріли в Макарові. Частину евакуйованих відвезли в Житомир і Рівне. Настя поїхала до Львова.
Кожен на своєму фронті
10 березня акторка вже була у Львові: відіспалась на постелі, помилась вперше за весь час, а наступного дня почала волонтерити.
Про волонтерство на залізничному вокзалі їй розповіла українська акторка театру та кіно Марина Кошкіна.
На вокзалі дівчата працюють, як інформаційний центр: розказують, які поїзди їдуть, де автобуси стоять, допомагають перекладом іноземцям:
«Там важко, особливо в нічні зміни. Навала людей, ти постійно говориш і пояснюєш, втомлюєшся, Вислуховуєш претензії “чому немає потягу” і намагаєшся пояснити, що це все не так просто».
Крім цього, Настя шукає фури, допомагає знайти житло, комунікує в соцмережах.
«Так, ми не в основних величезних організаціях, і це трохи проблема, бо ми не можемо замовити амуніцію, складніше з ліками. Але самостійно можна багато точкових моментів вирішити: ти берешся за людину, розв’язувати її проблему з інсуліном, пів дня їздиш по аптеках, замовляєш, передаєш. У великі організації не лізу, бо там і без мене вистачає людей. А розгрузити, відправити, комусь передати, розібратись з Немішаєвим, ще щось — це можу, кожен на своєму фронті має працювати».
Через кілька днів активного волонтерства Настя взяла перерву на відпочинок. Але зараз знову повернулася до волонтерства.
Соціальна робота та комедія
До повномасштабного вторгнення Анастасія Пустовіт планувала вступити на психіатрію. Це залишається актуальним й зараз:
«Багатьом потрібна буде допомога. Навіть на вокзалі: коли приїжджають люди і ти їм розказуєш свою історію вони більше розкриваються, швидше готові говорити, ніж з тими, хто не був дотичним. Бо вони не вірять, що ти можеш по-справжньому зрозуміти».
Актуальною, каже Настя, буде й соціальна робота. Це і про спілкування з дітьми, проведення майстер-класів, ігор, арт-терапій:
«Ми нікуди не дінемось, нам доведеться жити з багатьма трагедіями. Люди не будуть знаходити близьких, будуть боротись з втратою: людей, кінцівок, землі, домівок. Це такий величезний обсяг роботи».
Щодо акторської роботи, вона припускає, що виросте жанр комедії:
«Люди і так настраждалась. Навіть зараз, сидиш такий завантажений і тут якийсь жарт про Чорнобаївку і ти смієшся, і це дає розрядку, це допомагає».
«Повертати себе до людського, в якому б пеклі ти не жив»
Багато українців, після початку відкритого наступну російських військ, не може повернутися до звичного життя. Серед них і Анастасія — вона не може зосередитись на читанні чи фільмах. Але є й те, що залишилось і те, що допомагає триматись — кава, цигарки і листування з коханим:
«Насправді там, в Немішаєві, нам теж вдавалось зробити горнятко кави. Ну це мусить бути. Це хоч щось людське. Коханий далеко, тому постійно переписуємось. Це те життєвонеобхідне і те про що варто говорити на фоні того всього пекла: що є любов, і що є любов між людьми, казати “я тебе люблю” і взагалі по-іншому комунікувати. На фоні прослуханих розмов російських військових з мамами, дружинами, ми теж маємо робити висновки і має бути більше поваги в сім’ї, між коханими. Їх [військових,— ред.] теж треба повертати до звичайного життя. Бо маємо розуміти: якщо не він, то його. А тому треба пояснювати, що “я є, люблю тебе”. Про любов, підтримку, теплоту треба говорити постійно і повертати себе до людського, в якому б пеклі ти не жив».
Авторки тексту: Яна Ільків, Марія Кравченко (@sea_inside3)
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: