«Ми не знали, розстріляють нас чи ні», — акторка Настя Пустовіт про евакуацію з Немішаєвого та волонтерство

24 лютого, перед світанком, в Україні пролунали перші вибухи Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Тоді життя українців не просто розділилось на «до» і «після» — воно повністю змінилось і вплинуло не тільки на конкретних людей, а й на цілі сфери. Зокрема, на культуру. Діяльність митців відчутно змінила вектор: тепер художники, письменники, актори, музиканти — фіксують війну у своїй творчості, замість звичних інструментів беруть до рук зброю, приєднуються до лав тероборони та ЗСУ та волонтерять.

Ми вирішили розповісти про зміни, які відбулися в житті культурних діячів. Як переформатувалась їхня робота: замість віршів складають списки необхідних ліків; замість нових пісень — розвантажують фури, як замість гастролей — тікають від окупації, а замість вистави в театрі — волонтерять на залізничному вокзалі.

Героїнею першого тексту стала Анастасія Пустовіт. Їй — 27, вона акторка театру і кіно. Настя народилася в Скадовську на Херсонщині. Батько — поліціянт, мати — косметологиня. У 1996 році її родина переїхала до селища Немішаєве Київської області. Згодом саме це селище стане відправною точкою в її історії.

Але тепер мова не про театральні сцени, а про волонтерство в окупації, добу в заручниках і втечу через неперевірені «зелені» коридори. 

Фото: Тетяна Штифурко

23 лютого Анастасія Пустовіт разом з колегами відіграла виставу «Ерендіра не хоче вмирати» у Театрі на лівому березі. Наступного дня вона планувала йти на збір трупи, а потім – зіграти в ще одній постановці.

Зараз, на четвертому тижні війни, вона у Львові волонтерить на залізничному вокзалі, допомагає знайомим та організовує гуманітарну допомогу в Немішаєве. Але того ранку усе її життя перевернулося.

Вибухи VS сміттєвоз

22 лютого президент росії володимир путін визнав незалежність так званих «ДНР/ЛНР». Вже тоді акторка розуміла: невдовзі буде повномасштабна війна. Вона готувалася до цього і мала завчасно складений тривожний рюкзак.

23 лютого стало відомо про введення надзвичайного стану у Києві. Попри усі передчуття і розуміння ситуації повірити у нову реальність було складно, тому вона все ще планувала йти на збір трупи наступного дня. 

«Я заснула о 4 ранку. Щоб якось відволіктись від новин я прибирала квартиру, збирала речі і, коли почула вибухи, то подумала що то сміттєвоз», — розповідає Анастасія.

Остаточно вона прокинулась о 7 ранку від дзвінка мами. Спершу запанікувала, але швидко взяла себе в руки, і обдзвонила рідних: заспокоїла, попросила збирати речі. Сама ж довго сумнівалась чи їхати з міста в область:

«Я довго сумнівалась і не хотіла їхати в Немішаєве, але все ж вирішила. О 9 ранку поїхала в метро, там попрощалась з коханим, він поїхав до своїх батьків. Ми домовились зустрітись через два дні. Але вони досі не наступили».

Фото: Тетяна Штифурко

Волонтерство в окупації

Село Немішаєве розташоване в Київській області. Це близько 11 км від Бучі і 17 км від Бородянки. Воно не потрапило в епіцентр боїв, але було окуповане.

«Коли ми приїхали 24 лютого, то в нас ще був шок. Ми просто сиділи і нічого не розуміли. 25 лютого почались вибухи. Біля нас Гостомель: все літало і бахкало, бахкало, бахкало. Дуже близько. Мама прийняла рішення йти в бомбосховище, а я якраз отримала від волонтерської служби підтвердження, що можу бути волонтеркою і почала працювати дистанційно. 

Так почалися мої локальні включення. Згодом ми отримали запит від бучанської лікарні: треба передати речі для людей і медикаменти для важкопоранених.

Я прийшла в Немішаєвську сільську раду і попросила організувати тут пункт для волонтерської допомоги, який майже миттєво переріс в повноцінний штаб», — розповідає Анастасія.

На третій день повномасштабної війни в Немішаєві зникла електроенергія, почав зникати зв’язок, не було води, а магазини були зачинені. Недалеко вдалося знайти коров’ячу ферму, а молоко з неї роздавали людям разом з хлібом та необхідними ліками. Багато дітей не пʼють молоко, тож для них волонтери закуповували дитяче харчування. Так тривало до 3 березня, поки не почалася остаточна окупація:

«До нас в Немішаєве зайшла колона. Сильно не бомбили. Якщо Бородянка дала спротив, то в нас не було багато ТРО, хлопці бігали з мисливською зброєю. Ми використовували коктейлі молотова, але коли зайшло 40 одиниць техніки ми зрозуміли: протистояти не вийде, тому й не чинили спротиву. Наші хлопці зварили багато їжаків та обмежень, тож танки не змогли проїхати. Вони постійно об’їжджали і не знали як підступитися ближче. Тому просто почали кошмарити населення: стріляли по домівках, щоб люди не виходили і не чинили спротив, по супермаркетах, вигрібали всю їжу та намагались зцідити всі заправки».

Після цього почали надходити перші поранені. З лікарів у селі були лише ветеринар і анестезіолог. Оскільки в селі не було матеріалів, то зовнішні рани в поранених вони зашивали волосінню, а самі операції проводили під світлом ліхтариків з телефонів. 

«Ми три дні просиділи в штабі, бо селищем постійно їздила техніка. Нас лишилось семеро і ми просто чекали. Наш штаб знаходиться посеред селища, з прапором України. Ми чекали, що вдарять по нас, але на щастя, цього не сталося. Вони зупинялись. Танк заїхав під стіну штабу і від нас лупили, але не по нас. Ми ховались під вікнами, пересувались по штабу в напівзігнутому положенні. Були випадки, коли ми сиділи просто під вікнами, виходили росіяни, дивились просто на будинок культури, бухали зі зброєю, але до нас не зайшли. Ми просто лежали і молились».

Після цього штаб розформували, бо це небезпечно.

«Тоді в нас загинув один чоловік, який перевозив частину ліків і продуктів в інше місце, в бомбосховище. Вони побачили рух і просто розстріляли його. Потім розстріляли школу, там в бомбосховищі сиділи люди.

Від нас ми усіх відправили живими. Один чоловік пролежав цілу ніч, ми думали що він не доживе до вечора, потім до ранку. Але його рідний брат вивіз в Бучу в лікарню, а там ми вже не знаємо, що далі трапилось, немає ніяких зв’язків»
.

Фото: Тетяна Штифурко

Українська мова та відмова від цукерок, як спротив

Спершу Анастасія з волонтерами сиділи у сусідів навпроти, в штаб прибігали ненадовго: відкривали, брали необхідне і закривали. Потім вирішили бігти в бомбосховище до рідних. А наступного дня їх взяли в заручники російські військові.

«Прийшли росіяни, розквартирувались. З нами було  багато діток, жінок. Нас не чіпали, казали: “не бійтесь, вас ніхто не троне, тільки якщо вийдете за територію, то ми за вас не відповідаємо; якщо телефон запілінгуєм, то зникне і людина і телефон”. Намагались проводити  пропагандистську історію з нашими жінками, дарували діткам цукерки. Батьки відмовляли. Так ми й чинили спротив: розмовляли українською та відмовились від того, що вони нам давали. В тих умовах це все, що ми могли. Вони поставили техніку під бомбосховище і від нас лупили Бучу, а ми були як прикриття».

Окупанти пробули в них добу, а потім пройшли ще одні. Останні взагалі не дозволили заручникам виходити. Люди зрозуміли, що це бомбосховище стало небезпечним і домовились тікати на інший бік селища.

Фото: Тетяна Штифурко

 «Мы не варвары»

На іншому кінці села жила бабуся однієї з волонтерок. Вона могла прийняти людей, щоб перечекати. Як тільки Анастасія зарядила телефон — дізналась про евакуацію з Ворзеля. Це було 9 березня, тоді тільки почали відкривати «зелені коридори». 

Але дорога до Ворзеля — через поле, яке прострілюють, якщо йти пішки — розстріляють. 

Потім тато Анастасії  випадково дізнався, що його друг вивозить великим бусом людей  і вони встигли підсісти до нього. Поїхали неузгодженим зеленим коридором і не знали чого чекати:

«Спершу нас зупинив російський блокпост. Мужиків роздягали. Шманали. Нас — лайтово, бо ми перші в колоні. В інших телефони розбивали, техніку забирали. Потім нас попередили шо буде ще один блокпост, сказали “мы не варвары, мы вас пропустим”».

Але машину не пропустили і відправили назад. Їх провели місцеві мешканці, які знали манівці. 

«На другому блокпості вони просто сиділи в лісі з направленими автоматами і дулами, ми не знали розстріляють чи не розстріляють нас, просто сиділи і їхали. Діти пригинались вниз, дорослі як сиділа, так сиділи».

Перший український блокпост зустріли в Макарові. Частину евакуйованих відвезли в Житомир і Рівне. Настя поїхала до Львова.

Кожен на своєму фронті

10 березня акторка вже була у Львові: відіспалась на постелі, помилась вперше за весь час, а наступного дня почала волонтерити.

Про волонтерство на залізничному вокзалі їй розповіла українська акторка театру та кіно Марина Кошкіна

На вокзалі дівчата працюють, як інформаційний центр: розказують, які поїзди їдуть, де автобуси стоять, допомагають перекладом іноземцям:

«Там важко, особливо в нічні зміни. Навала людей, ти постійно говориш і пояснюєш, втомлюєшся, Вислуховуєш претензії “чому немає потягу” і намагаєшся пояснити, що це все не так просто».

Крім цього, Настя шукає фури, допомагає знайти житло, комунікує в соцмережах.

«Так, ми не в основних величезних організаціях, і це трохи проблема, бо ми не можемо замовити амуніцію, складніше з ліками. Але самостійно можна багато точкових моментів вирішити: ти берешся за людину, розв’язувати її проблему з інсуліном, пів дня їздиш по аптеках, замовляєш, передаєш. У великі організації не лізу, бо там і без мене вистачає людей.  А розгрузити, відправити, комусь передати, розібратись з Немішаєвим, ще щось — це можу,  кожен на своєму фронті має працювати».

Через кілька днів активного волонтерства Настя взяла перерву на відпочинок. Але зараз знову повернулася до волонтерства.

Фото: Тетяна Штифурко

Соціальна робота та комедія 

До повномасштабного вторгнення Анастасія Пустовіт планувала вступити на психіатрію. Це залишається актуальним й зараз:

«Багатьом потрібна буде допомога. Навіть на вокзалі: коли приїжджають люди і ти їм розказуєш свою історію вони більше розкриваються, швидше  готові говорити, ніж з тими, хто не був дотичним. Бо вони не вірять, що ти можеш по-справжньому зрозуміти».

Актуальною, каже Настя, буде й соціальна робота. Це і про спілкування з дітьми, проведення майстер-класів, ігор, арт-терапій:

«Ми нікуди не дінемось, нам доведеться жити з багатьма трагедіями. Люди не будуть знаходити близьких, будуть боротись з втратою: людей, кінцівок, землі,  домівок. Це такий величезний обсяг роботи».

Щодо акторської роботи, вона  припускає, що виросте жанр комедії:

«Люди і так настраждалась. Навіть зараз, сидиш такий завантажений і тут якийсь жарт про Чорнобаївку і ти смієшся, і це дає розрядку, це допомагає».

«Повертати себе до людського, в якому б пеклі ти не жив»

Багато українців, після початку відкритого наступну російських військ, не може повернутися до звичного життя. Серед них і Анастасія — вона не може зосередитись на читанні чи фільмах. Але є й те, що залишилось і те, що допомагає триматись — кава, цигарки і листування з коханим:

«Насправді там, в Немішаєві, нам теж вдавалось зробити горнятко кави. Ну це мусить бути. Це хоч щось людське. Коханий далеко, тому постійно переписуємось. Це те життєвонеобхідне і те про що варто говорити на фоні того всього пекла: що є любов, і що є любов між людьми, казати “я тебе люблю” і взагалі по-іншому комунікувати. На фоні прослуханих розмов російських військових з мамами, дружинами, ми теж маємо робити висновки і має бути більше поваги в сім’ї, між коханими. Їх [військових,— ред.] теж треба повертати до звичайного життя. Бо маємо розуміти: якщо не він, то його. А тому треба пояснювати, що “я є, люблю тебе”. Про любов, підтримку, теплоту треба говорити постійно і  повертати себе до людського, в якому б пеклі ти не жив».

Фото: Тетяна Штифурко

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.