Дмитро Грешко — закарпатський режисер та оператор. У 2023 році у Лос-Анджелесі відбулася світова прем’єра його документальної стрічки «Король Лір: як ми шукали любов під час війни». Разом з акторами-аматорами режисер вирішив поставити класичну п’єсу Шекспіра — «Король Лір». Головні ролі виконують переселенці зі східних та південних областей, що перебралися в Ужгород після повномасштабного вторгнення.
У червні фільм показали на фестивалі Docudays. В межах фестивалю кінокритик Ігор Кромф спеціально для LiRoom поговорив з режисером та розповідає, що важливе у цьому фільмі.
LiRoom є інформаційним партнером фестивалю.
Дмитро Грешко прийшов в документалістику у 2018 році під впливом перегляду фільмів на мандрівному Docudays.Його перший документальний короткий метр «66 сцен Ужгорода» був омажем на документальний повний метр Йоргена Лета «66 сцен з життя Америки». Згодом Грешко зняв повний та короткий документальні метри про гірських рятувальників «Сніжні Барси Карпат» й «72 години», а також історію про роботу столичної карети швидкої допомоги «Врятуйте, мене лікарю!» та документальну стрічку про життя закарпатського села та роботу швидкої допомоги під час пандемії коронавірусу «Між небом та горами».
«Документалістика для мене спочатку була як хобі. Моя основна професія — це дизайн мобільних ігор. Хоча тепер вже документалістика стала забирати значно більше часу та ресурсу, ніж робота з мобільними іграми. Глибинно для мене документалістика — це дослідження, завдяки якому я можу побувати в тих місцях, де я не був. Наприклад поїздити з бригадою “швидкої”. Моя документалістика будується лише на моєму інтересі, я рідко знімаю щось на замовлення. Сподіваюся так і надалі буде», — говорить режисер.
«Король Лір: як ми шукали любов під час війни» — це документальна стрічка, в якій історія будується на постійному римуванні. Як в основній ідеї фільму, адже п’єса Вільяма Шекспіра розповідає нам про людину, яка все втратила. Її на сцені грають люди, які через російську агресію втратили все, або майже все. Римування працює і для руху цієї історії. Камера Грешка фіксує буденне життя людей, яких російська агресія змусила покинути домівку та перебратися в інший кінець країни, а згодом зіставляє життя цих героїв з їхніми театральними образами у шекспірівській постановці. Видається, ніби режисер стає одним цілим зі своїми героям, однак Грешко говорить, що в нього інший підхід до роботи.
«Я з тих режисерів, які не намагаються увійти в життя персонажів. Я не сильно з ними зближуюся і завжди намагаюся витримувати дистанцію. Так було й під час попередніх робіт з бригадою “швидкої допомоги” та гірськими рятувальниками. Мені здається, що така робота професійно значно етичніша. В мене є робота — я знімаю фільм. Скільки персонаж мене впускає у свій життєвий простір — стільки я знімаю. Так щоб я з ними постійно зідзвонювався чи цікавився їхнім життям додатково — такого я не практикую», — пояснює режисер.
Водночас він додає, що має постійний контакт з режисером постановки В’ячеславом Єгоровим. З його слів частина переселенців продовжили займатися аматорським театром та навіть вже поставили другу п’єсу — «В очікуванні Годо» Самюеля Беккета та готується ставити «Маклена Грасса» Миколи Куліша.
Розмовляючи про документальне кіно неможливо не обмовитися про фінансування. Повномасштабне російське вторгнення внесло свої корективи щодо фінансового забезпечення українського кіно (майже все воно отримувало великі дотації з бюджету), що ставить під загрозу майбутнє українського художнього кіно в перспективі найближчих років. Однак, у ситуації з документальним кіно, може спрацювати принцип «не було щастя, так нещастя допомогло», адже російське вторгнення та все те, що воно принесло в Україну, створює великий простір для документалістики. Документальне значно дешевше за ігрове у виробництві, і для таких проєктів легше шукати інвесторів чи грантодавців.
«Дійсно з’явилися нові можливості. Фонди спеціально для України виділяють кошти на зйомки документального кіно. Однак людям без портфоліо важко отримати там підтримку. У більшості випадків гранти отримують не початківці, а люди, які вже заявили про себе, у яких є фільмографія. Держкіно підтримувало режисерів-дебютантів, зараз із цією підтримкою буде складніше», — говорить Грешко.
«Король Лір: як ми шукали любов під час війни» — це стрічка, яка розповідає про війну не прямо, через історії бойових дій, а опосередковано, через людей, які стали свідками війни і тепер намагаються віднайти себе.
Документальна картина «Дівія», над якою Грешко працює зараз, стосується екологічних злочинів, які здійснює російська армія в Україні. Він знову працює з темою війни, але персонажі фільму вже є концептуальними – природа, війна та процес відновлення екології.
«Я стараюся не підходити до лінії фронту занадто близько, хоча звісно бувало, що потрапляли під обстріли. У цих місцях відбувається сюрреалізм, тому що є люди, які живуть під постійними обстрілами. Їхнє життя — невесела лотерея, адже ніколи не знаєш кому і коли цей смертельний квиток випаде. Але люди, які живуть на деокупованих територіях не падають духом, вони взагалі мені здається постійно на позитиві. Те, що я постійно помічаю — це якийсь трохи трешовий, чорний гумор, яким люди намагаються компенсувати цей стрес.
Наприклад, один дідусь назбирав по полях зброї, зокрема ручний протитанковий гранатомет (РПГ-7), а військові тепер намагаються в нього цей арсенал виманити. Чи, наприклад, на городі впала авіаційна бомба ФАБ-500, то люди посадили город впритул до неї. Відбувається химерна комедія, за якою криється трагедія. Вони, на перший погляд, такі всі веселі та позитивні, але у більшості є якісь страшні історії про смерті чи зникнення знайомих чи близьких. Чим ближче до фронту — тим більше люди говорять, хто кого втратив. Я стараюся так бачити цю ситуацію, де люди цим чорним гумором намагаються компенсувати якісь втрати та болі», — ділиться Дмитро Грешко.
Читайте також: Джамала, Pianoboy та Пономарьов: премія Yuna вручила спецвідзнаки
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: