НастяЗникає: Метелик, в якому щось зламалося

Напередодні концерту в київському Метрополі і після виступу на Країні Мрій, Сергій Боричевський поспілкувався з учасниками гурту НастяЗникає, який не встигши з’явитися, опинився на афішах більшості малих та середніх українських фестивалей.

Гурт «НастяЗникає», який ще нещодавно існував в особі однієї людини – Анастасії Осипенко – за досить короткий час привернув до себе увагу як українського слухача, так і колег по сцені, концертних організаторів та ЗМІ.

Альбом «Дієслова наказового способу», кліп, записи на телебаченні, тур Україною, фестивальні виступи та численні концерти в Києві та інших містах і все це протягом року.

НастяЗникає – це частинка нового покоління. Те покоління, завдяки інтернету маючи доступ до новинок музики усього світу, також зростає і на новій українській музиці. Люблять «Вів’єн Морт», Джамалу, вслухаються до колег по сцені і слухають їх музику. Проте, тут вже немає кумирів – аналіз, критичне мислення та праця над собою.

Це – невпевнене покоління. Їм бракує досвіду, але вони відкриті до світу і готові його змінювати. Власну музику вони часто роблять інтуїтивно. Інтуїтивно рухаються вперед.

«НастяЗникає» сьогодні – це чотири музиканти: Настя, Наталя, Олена та Юрій. Вони ще не звикли давати інтерв’ю, часто «закриваються» і дуже обережно говорять про себе світу. Говорить, поки що, переважно Анастасія Осипенко.

Мені було некомфортно, я відчувала, що мені чогось не вистачає, була невпевнена і мені було складно тримати свою аудиторію. Хоча, я ще не знаю яка моя аудиторія, але можу описати бажану аудиторію: це молоді люди, які вірять в українську музику і заморилися від одноманітного.

В української музики точно не лінгвістичний критерій. Але те, що в нас мало якісної україномовної музики – це проблема. Це для пересічного слухача створює хибне уявлення, що причина поганої якості – саме в україномовності, що англійська мова звучить краще, більш професійно. А самі музиканти, що співають англійською – орієнтуються на західний ринок. Я можу це зрозуміти, але хотілося, щоб було більше виконавців, орієнтованих на українську аудиторію.

Я довго виступала сама з гітарою, а потім написала пісню на клавішах, вона звучала у якомусь іншому світі, я не могла трансформувати цю пісню в гітарний акомпанемент, тоді задумалась, що потрібні клавіші і загалом розширення одного виконавця до гурту.

Мене дратують збірні «солянки», не подобається концепція, де виступають різні по виконавській майстерності та стилістично виконавці. Це не комфортно і для аудиторії, і для артиста.

Я пишу музику і текст одночасно. Мені важливі ці одночасні імпульси.

Минулого року у мене був вільний місяць у навчанні, мене якраз запросили на концерт і я вирішила використати той місяць максимально для виступів. Почала писати всім-всім-всім, шукати івенти, дуже багато мені не відписували, багато виставляли дивні умови. Зрештою, я поїхала в тур, у якому виступала в абсолютно різних місцях та для різної аудиторії.

Я не впевнена у всьому. Постійно.

Коли я не виступала, не писала пісні, я майже не ходила на концерти. Зараз ходжу і звертаю увагу на організацію заходів. Дуже велика різниця між звучанням у записі і живим звучанням, яке чуєш на концертах. Змінюється ставлення до музикантів.

Тексти рівноцінні з музикою. Просто мої тексти привертають увагу на фоні великої кількості музики, неуважної до текстів. Багато виконавців прямо заявляють, що текст не має жодного значення. Я так не думаю. Якби я писала, наприклад, англійською, то моя музика стала б менш значущою, бо я не відчуваю цією мовою. І мої слухачі не відчувають. А це важливо. Мене цікавить українська аудиторія.

Для будь-якої пісні її інтерпретаційні можливості невичерпні. Тому я не бачу сенсу розповідати, про що пісня. Хай кожен там знайде щось своє.

Я не бачу себе музикантом у 50 років. Буду займатися музикою, поки це буде важливо. Я досі не знаю яке місце музика займає в моєму житті. Я вчусь, залежна від якихось формальних обов’язків, я хочу займатись багатьма речами і ще досі «плаваю» в тому, що саме я хочу висунути на передній план.

Я хочу, щоб через мою музику люди відчули щось важливе для них самих.

Наш метелик на скафандрі, але не може злетіти. В ньому щось зламалось.

Я не вірю у вищий розум. Я вірю в людей. Вони здатні на все, що хочуть. Вони хочуть розуміння. І я хочу.

Тиждень тому ми записали сингл на студії, 5 липня поїдемо на фестиваль «Файне місто» у Тернополі, потім візьмемо невеличку паузу на літо, щоб подумати, переосмислити.