«Десь пройобуєшся, десь некомпетентний», — Паліндром про перший досвід волонтерства і бар’єри у творчій діяльності

Ми продовжуємо серію розмов «Кожен на своєму фронті» з культурними діячами про те, як з повномасштабним вторгненням змінилася їхня робота.

Герой другого тексту — репер і митець Паліндром (справжнє ім’я — Степан Бурбан). Війна його застала у Львові. Напередодні 24 лютого, попри обговорення новин і тиску від них, у Паліндрома був доволі звичний вечір. Він згадує, що разом зі своєю дівчиною вони провели його в барі за келихом крафтового пива, а потім пішли додому. Прокинулись, коли почали лунати сирени. Далі — автопілот, перший досвід волонтерства і реліз експрес-треку.

Фото: Тетяна Штифурко

«Я цього чекав»

За день до повномасштабного вторгнення Паліндром зібрав тривожний рюкзак, ніби в очікуванні чогось. Але зранку 24 лютого він не одразу зрозумів, що відбувається.

«Перша думка: “Ну що ж, ти наважився? Гаразд, будемо рухатися за твоїм сценарієм”. Це було так, наче я звернувся до когось демонічного. І зразу не усвідомив, що відбувається. Ляна (дівчина виконавця, — ред.), сказала, що Київ вдарили. Синхронно із сиреною, яку я чув за вікном, були очікування, що удари йдуть по всіх містах, і від цього стало моторошно. Я починав автоматично вдягатись і щось робити: включили новини і відповідно були повністю проінформовані. Тоді почали діяти», — пригадує Паліндром.

Партнерка Паліндрома Ляна Мицько директорка Львівського муніципального мистецького центру (далі — артцентр). Для виконавця це ще й місце комунікацій, зустрічей з людьми та презентацій своїх проєктів. Тому 24 лютого він поїхав одразу туди. Там «на автоматі» дуже швидко облаштовували місце: протягом дня завезли меблі, стіл. Спершу планувалось, що це буде штаб для митців, які за потреби можуть прийти і щось робити. Але за кілька днів артцентр став шелтером екстреної допомоги, в якому зупинялися люди: там облаштували спальні місця (поклали спортивні мати, які зайняли практично весь простір), накупили їжі, чаю тощо.

«Так і функціонували, вписували людей по можливості. Там, скажімо, не дуже  сприятливе місце, щоб спати: немає душу, кухні. Там більше однієї ночі провести не вийде. Нам вдалося протягнути до того моменту, коли місто зрозуміло, що потрібні такі місця, і тоді відправляли людей по місцях із більш сприятливими умовами».

Фото: Тетяна Штифурко

«Максимально тепличний чувак», або Перший вихід із зони комфорту

У перші дні війни в Паліндрома було багато думок про те, що робити далі. Він був запалений і очікував, що найближчими днями й у Львові почнеться щось агресивне. Зокрема розглядав варіант вступити до сил територіальної оборони. Але, поговоривши з компетентними людьми, зрозумів, що з його військовим бекграундом він не буде там корисним. Звісно, розглядав боротьбу і в інформаційному просторі.

«Якщо брати все, що я вмію в плані слова, то я не хочу це перетворювати на моменти інформаційної війни. Коли війна закінчиться, я можу не повернутись до роботи зі словом, яку я робив раніше, у своє задоволення. Моя музика допомагає мені існувати і бути на плаву в плані мого ментального здоров’я. Це своєрідна психотерапія для самого себе. А коли ти починаєш використовувати ці скіли в такому плані — це трохи інше. Я не впевнений, що достатньо компетентний у цьому. Зараз є багато людей, які пишуть круті тексти, і я не знаю, чи стану між ними. Я краще буду робити більш приземлені речі, які не багато хто помічає, але вони теж допомагають людям тут і зараз. Я роблю маленький вклад, але, лягаючи спати, відчуваю, що роблю щось корисне».

Так він дійшов до волонтерства. До початку повномасштабної війни такого досвіду в Паліндрома не було — більшу частину часу він проводив удома. Тому волонтерство для нього стало виходом із зони комфорту.

«Я така людина, що до війни сиділа дома: писав музику, гладив кота і виходив ввечері на велопрогулянку. Я максимально тепличний чувак. Окрім стресу і паніки через війну, це ще й стрес через вихід із зони комфорту. Але коли це в якійсь агонії, в стані афекту, то ти цього не помічаєш», — пояснює він.

Перші три-чотири дні були для нього панічними: хотілося зробити все і одразу. Відтак він брався за речі, яких ніколи раніше не робив.

«Десь пройобуєшся, десь некомпетентний, десь хтось на тебе кричить, але ти хочеш допомогти. Якось акумулюєш у собі сили, терпіння. Я займався різними речами в перші дні, максимально нехарактерними для мене, а потім попустило, і я зосередився на одному напрямку роботи». 

Фото: Тетяна Штифурко

«Ми пишемо текст усі разом»

Спершу митець багато комунікував у соцмережах: робив дописи і шукав, кому треба ліки, машини тощо. Але зрештою зосередився на своїх друзях, адже фізично не встигав обробляти запити від усіх.

«Друзі орендують складське приміщення і допомагають із гуманітарною допомогою в Миколаїв: намагаються якимось чином відправляти багато речей в окуповані селища і вже наче мають налагоджений зв’язок. Також спробував допомогти руками. Порозвантажував, зрозумів, як це. Були аж флешбеки в юність, коли я працював на будівництві, — сміється, згадуючи минулі роки. — Я щодня займаюся чимось іншим. Позавчора дали завдання знайти якомога більше батарейок для тепловізорів, які мають поїхати в Київ, а батарейок нема. Єдине місце, де вони є, —  Епіцентр в кінці міста, де їх дають лише по 10 штук на руки, але я виклянчив 30».

З-поміж іншого Паліндром займається логістикою і координує людей. А серед його фоловерів не лише шанувальники, а й ті, хто реально може допомогти:

«Є аудиторія, яка готова допомогти, і серед них є люди, які володіють різними вміннями. Навіть на кілька голів вище за мене. І так вийшло, що всі згуртовуються, і кожен від себе каже одну букву — і виходить речення, і ми пишемо текст усі разом».

Творчість — як щось спільне

Окрім цього Паліндром намагається працювати і монтувати відео, бо коли почалась повномасштабна війна, то гроші зі стрімінгів, патреону і власні кошти почав стрімко витрачати.  

5 березня він разом із Ship her son випустили трек Спи. Записали його хлопці напередодні, 4 березня. 

«У перші дні я їздив допомагати друзям-художникам облаштовувати невеличкий прихисток у майстерні: звозив ковдри, дуйки тощо. В одній руці тримав телефон, щось писав. Я розумію, що це такий експрес-трек, він дуже швидкий і, мабуть, не до кінця відрефлексований мною».

Виконавець зізнається, що Спи не викликає приязні, сентиментів, які зазвичай відчуває до своєї творчості. Адже перш за все він творить для себе, а потім показує людям.

«Я звик промацати, провідчувати до кінця. Відчуваю на 100 %, мене може мурашити від того, що я зробив, пробити на сльозу. Це для мене маячок, індикатор, що воно зроблене так, як я хочу… Але це своєрідний акт психотерапії. Якби я цього не зробив, то, напевно, й далі кидався б зі сторони в сторону. А тут зробив цей трек, і мене приземлило. Зараз пройшов певний час, і я вийшов на якусь більш-менш стабільну емоцію в плані свого світосприйняття. Можливо, я б і видалив цей трек, але коли публікую, то я вже не маю права це чіпати, бо воно стає чимось спільним».

Шанувальники пишуть, що цей трек заряджає і допомагає на будь-якому фронті.

«Тому тут мої егоїстичні примхи недоречні. У мирний час, до моменту релізу, я таким страждав. Бувало, що ховав-витягував-намагався переписати».

А от щодо музики загалом, то зараз цим займатися з певних причин не може. Каже, що є якийсь бар’єр.

«Коли я перебуваю в тому ж артцентрі і на фоні щось грає, то десь, можливо, я це підхоплюю, можливо, мене це заспокоює в якісь дуже кризові моменти. Але так, щоб я сам собі включив у плеєрі, то цього не відбувається. З кіно, з книгами так само. Я до цього не маю часу і бажання повернутися. Зараз усе заповнюється поїздками, дзвінками тощо. Не те щоб я у дуже стресовому стані, навпаки, зараз у мені все гармонійно. Але все одно нічого такого не хочеться».

Віднедавна в артцентрі почали відбуватися спільні кінопокази з кіноцентром Довженка. Там передивляються класичне українське кіно.

«Люди приходять, артцентр забитий, усі обговорюють фільм. Я теж під шумок на 10 хвилин зацікавився, але далі знову кудись біжу і не можу в це повністю зануритися».

«Щось схоже на типовий ранок»

Попри сирени в день запису інтерв’ю, у Паліндрома був звичайний ранок, як до війни.

«Сьогодні в мене був типовий ранок мирного часу: я прокинувся, зрозумів, що не було сирен, і це щось схоже на типовий ранок. Пішов на кухню, зробив собі і Ляні кави та чаю, погладив кота, подивився на себе в дзеркало більше однієї хвилини. Тобто якось асимілювався у себе в хаті за цей час. Бо раніше кидало зі сторони в сторону. А тепер починаєш цінувати моменти. От, наприклад, погладити кота: він у мене сатана, на всіх кидається. Я його люблю, але сприймаю як істоту комічну, з мультика. А от на 3-4-й день війни я приходив додому пізно, максимально розхристаний емоційно, брав кота на руки, дивився на нього з такою любов’ю, що аж на сльози пробивало, хоч я був тверезий, і це було дуже дивно. Такі якісь приємності зі звичайного життя залишаються. Я намагаюсь їх мацати, коли є можливість», — ділиться Паліндром.

Фото: Тетяна Штифурко

«Ви чули, що в путіна рак?»

У збережених повідомленнях у телеграмі Паліндром веде щоденник: коротко фіксує моменти, записує фрази, події, почуті розмови. Він робив це до війни і продовжує робити зараз. Одним із останніх записів поділився і з нами.

«От іду вулицею, назустріч скейтери, підлітки, яким десь по 15 років, і каже один: “Ви чули, що в путіна рак? І йому залишилось два тижні?”. А ті відповідають: “Та-та, чули”. Воно мені дає якусь хронологію подій. Колись, можливо, повернусь до цього матеріалу і розсортую. Але зараз на це немає натхнення. Сьогодні зловив себе на думці, що саме я б сів і написав, коли є вільна хвилина, але коли сідаю то бажання зникає».

«Від відбудовування міст до відбудовування культури»

Паліндром каже, що після перемоги насамперед має бути переродження, коли українці зрозуміють, що таке українська культура, а що — змішане.

«Ми жили 8 років і до того. Просто до того, то не було проблемою. Тільки після Майдану почались питання про ідентичність, про те, що таке українська музика. Багато артистів почали співати українською. Не думаю, що це лише через квоти, але і через це зокрема».

Відтак, на його думку, має бути якась «зачистка», адже війна і через тих людей, «які намагалися змішати дві культури і зробити одну».

«Мені здається, що, коли закінчиться війна, буде великий обсяг роботи в усіх аспектах: від відбудовування міст до відбудовування культури, або й будування. Бо в принципі я бачу її розірваними шматками, її немає. Є люди, які намагались говорити якісь ідеологічно правильні речі, але на них дивились, як на дибілів. А зараз усі розуміють, хто говорив правду. Всі ці люди, які робили хорошу українську музику, залишились українцями і є для мене взірцем. Це лідери думок, і вони мають допомагати людям вставати на ноги, бо ми звикли називати лідерами не тих людей і від цього прикро».

Фото: Тетяна Штифурко

Егоїзм, щоб підсолодити перемогу

До 24 лютого Паліндром активно писав альбом, який уже наполовину готовий. Один із треків про кафе «Надія», в якому 1 вересня виконавець святкував день народження.

«Ця кафешка така, як я люблю. А люблю я всрату естетику кінця 90-х початку 2000-х: салфетки на телевізорах, поважні галицькі пани та панянки, які п’ють каву з коньячком, бабуськи гарні. У мене є трек про це місце. Основний мотив — залишіть, будь ласка, це місце таким як є, бо це місце сили, мені воно допомагає, дає друге життяі повертає у теплі спогади.У таких кафешках, де дають яєчко і 50 грамів, часто роблять євроремонти, і цей наліт 90-х змивають. А я в цьому бачу шарм. І хочу це візуалізувати класним відеорядом. А ще я зрозумів, що кафе «Надія» має інший сенс тепер. Воно про надію всередині тебе».

Читайте також: «Ми не знали, розстріляють нас чи ні», — акторка Настя Пустовіт про евакуацію з Немішаєвого та волонтерство

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.