Христина Соловій: «Відповідати очікуванням людей – це найбільше, чого б мені не хотілося»

Із моменту нашої останньої розмови із Христиною Соловій пройшло два роки. Тоді вона була відома радше як випускниця шоу «Голос країни», виконавиця лемківських пісень, авторка пісні Тримай та підопічна Святослава Вакарчука.

З того часу співачка встигла випустити два авторських хіти Хто, як не ти? та Fortepiano. Повністю змінити склад гурту та команду менеджерів. А також написати альбом своїх пісень, де вона також значиться як саундпродюсер. Напередодні виходу платівки Любий друг ми і зустрілися з Христиною.

– На цій платівці ти вказана не тільки як автор пісень, а ще і як саундпродюсер та навіть барабанщик.

– Ні, я не барабанщик. Я придумувала ритмічні малюнки у деяких піснях.

– А в чому загалом полягало твоє саундпродюсування?

– Коли ми працювали з Мілошем (Мілош Єліч – саундпродюсер першого альбому Соловій та клавішник гурту Океан Ельзи – прим.ред.), більшість ідей належали йому. Він продумав, придумав і зіграв перші версії пісень. Мені це не завжди подобалося. Я завжди була за якісь неправильні гармонійні рішення, нестандартні підходи. Ми через це багато разів сварилися і сперечалися.

У Паші (Литвиненко) абсолютно відкритий підхід. Він пару разів запропонував свої ідеї, які мені також не сподобалися. І тоді він сказав: «Добре, давай зробимо, як ти хочеш». От ми і зробили.

Я повністю придумувала партії для труб, наприклад. Також скоригувала щось, як мені хотілось. Власне, зіграла я лише інтро в Океані і фортепіанну партію Поки любиш.

– Як ви взагалі знайшлися із Пашею? Він же музикант Бумбоксу.

– Це дуже вдалий життєвий збіг. Коли я зібрала новий склад музикантів, у мене дуже серйозно захворів клавішник. А у нас мав бути важливий виступ у Маріуполі, який ніяк не можна було скасувати. До нього залишалося два дні. І мені сказали, що єдиний клавішник в Києві, який може швидко все «зняти», – це Паша Литвиненко. У нього теж був якийсь «завал». Але він прийшов, бо йому було цікаво.

Із першого погляду взагалі не видавалося, що йому цікаво. Я просто не знала, що він за людина. Постійно сидів якийсь втомлений. Питав: «А що, отак треба грати? Ну… Окей». Я думала: «Добре, відіграємо вже цей концерт. Дякую, що погодився і до побачення».

Але клавішник захворів серйозно і взагалі не міг грати. У нас був лайв на радіо, де треба було зіграти акустичну версію Хто, як не ти? і кавер. Ми зробили кавер на пісню Діми Шурова Горя чуть слышно (Христина переклала текст пісні українською – прим.ред.). І тут Паша себе проявив як аранжувальник. Мені дуже сподобалося. Ми почали разом грати. Музикантам теж виявилося комфортно.

– Тобто врешті на альбомі кілька саундпродюсерів, окрім тебе?

– Так. У піснях Про Весну та Стежечці були задіяні ідеї Льоші Саранчина. Його запропонував Мілош, у якого на той момент не вистачало часу допрацювати ці пісні. Тож Льоша придумав оці «водяні» клавіші.

– Ну, Саранчин – дуже серйозний клавішник (Олексій Саранчин – відомий український джазовий піаніст – прим.ред.).

– Дуже класний, і він, як виявилося, вчитель Паші.

Із Мілошем усе починалося дуже добре. Ми з ним зробили Fortepiano. Але до того мала вийти зовсім інша версія цієї пісні, вона була більше схожа на Хто, як не ти?. А це те, чого би мені не хотілося. Тому що на таке звучання мабуть чекала моя аудиторія. Така собі «Жива Вода 2». Навіть якби я зараз робила альбом народних пісень, я би все одно робила інакше. Мені подобається альбом Жива Вода, я дуже рада, що він вийшов таким, але я там ні на що не впливала. Я тільки казала, що мені подобається, а що ні.

Тут я собі сказала, що мені треба буде ще грати ці пісні, і співати. Я не хочу дивитися на концерті в трекліст і думати, коли ця пісні закінчиться. Тому я вирішила втрутитися.

– Чим на твою думку, відрізняється Христина тоді і зараз?

– Я сильно влізла у процес саундпродюсування, звучання інструментів, стилів, закономірностей мейнстриму, альтернативності, авангардності… Почала шукати своє місце між цими точками.

– Ти не боїшся, що та аудиторія, яку ти набрала попередньою творчістю, не сприйме тебе нову?

– Я вже нічого не боюсь. Я це пройшла і цей період тривав досить довго, коли я вирішувала, чи це сприйметься чи ні, і що для мене важливіше – щоб сприйняла моя аудиторія, чи щоб це було те, що мені хочеться робити і за що мені не буде соромно.

– А Святослав Вакарчук прийняв твоє бачення?

– Він сказав, що сьогодні послухає. (Інтерв’ю відбувалося за 5 днів до релізу платівки – прим.ред.)

– Він його досі не чув?

– Ні.

– У чому тоді полягає його робота? Він же залишається твоїм продюсером?

– Він залишається моїм продюсером. Але зараз у нього функція інвестора. У нього зараз багато активностей, і ми дуже рідко бачимося. Частіше списуємося. Тому ось так.

– Розкажи, як ти врешті обрала нових музикантів? Я знаю, що ти навіть проводила кастинг.

– Так і обрала. Через кастинг – дуже прозоро. І дуже чесно. Спочатку я сказала старому складові, що хочу припинити нашу співпрацю. І у мене не було для них заміни. Тобто я йшла і не знала куди йду. Я думала, що я буду дуже довго шукати своїх людей. А знайшла швидко.

Не хочу загадувати наперед. Ми домовилися, що це на період цього альбому. Але мені подобається із ними працювати. Я думаю, що це буде довше.

– Наскільки активну участь у написанні пісень для цього альбому брали нові музиканти?

– Вони в першу чергу намагаються втілити мої ідеї і розуміють, що це мої пісні, і ніхто не знає як вони мають звучати, краще ніж я. Вони дуже рідко наполягають на чомусь. Звісно, ми сперечаємося, і вони пропонували багато своїх ідей. Дуже важливу роль відіграє Микита (Микита Юдін – гітарист Христини Соловій та гурту Way Station – прим.ред.). Фактично на його гітарі зав’язаний цей альбом.

– Ну він же загалом пост-рок грає.

– Так (посміхається). А чого би і ні? Він мене підкорив своєю гітарою і я одразу зрозуміла, що це воно.

– У твоєму треці Оченька мої чорні особисто я почув значний вплив Massive Attack, і ти підтвердила, що ними надихалася. Які ще артисти вплинули на твоє звучання?

– Я переслухала дуже багато саундтреків. Найбільше, напевно, Грейг Армстронг із The Great Gatsby. Думаю він найбільше повпливав на альбом у тому звучанні, яке ти чуєш зараз. До цього було дуже багато різношерстної музики. Я слухала дуже багато старої французької естради. Це і Гінсбур, і Мішель Жонас, Марі Лафоре. Також моя улюблена Шарлотта Гінсбур, вона записала альбом з Air – крута група.

– У минулому інтерв’ю ти мені казала, що колись хотіла би заспівати французькою.

– Ну не на цьому альбомі. Я так не мислю.

Частина цих пісень народилася одразу, ще коли був запис альбому Жива вода. Частина – пізніше, коли я вже намагалася щось зробити для другого альбому. Жодна із цих пісень не писалися спеціально. Тобто жодна пісня не має конкретного завдання в альбомі. Вони всі зв’язані однією ниткою подій у моєму житті, які на мене впливали і надихали.

– З опису та назви альбому, а також текстів пісень, у мене склалося враження, що це альбом про френдзону. Це так чи ні?

– Клас (сміється).  Знаєш, коли ти йдеш, стосунки закінчуються, але ти любиш людину і вона тобі дорога, то не хочеш втрачати зв’язок. І розумієш, що вона теж не хоче. У нашому суспільстві чомусь всі звикли, що кінець – це кінець. І дружити після стосунків – це принизливо, особливо для чоловіків. У моєму житті були чоловіки, які хотіли дружити після стосунків. Звісно, через якийсь час, але я досі підтримую з ними теплі відносини.

– А з музикантами із попереднього складу ти спілкуєшся? З Мартою наприклад (Марта Ковальчук – колишня бас-гітаристка Христини Соловій, зараз учасниця Ultramarine Girls Band – прим.ред.)?

– От тільки з Мартою.

– Коли ти вирішила змінити склад гурту, мене найбільше здивувало те, що ти попрощалася і з Мартою. Мені здавалося, що ви дуже добре знаходили спільну мову і в житті, і в музиці.

– Мені теж здавалося, що я ніколи не перестану з нею грати. Але я вирішила обнулити повністю все.

– Хотів запитати про пісню Бути людьми. Мені здається, вона трохи вибивається з усього альбому. Бо всі пісні здебільшого про особисті стосунки, а ця – посил до соціуму.

– Я не знаю як я могла написати таку пісню, чесно. Ну її міг написати Славік (мова про Святослава Вакарчук – прим.ред.), наприклад.

– Ну мені вона пройшла паралеллю з Люди Бумбокса.

– Так? Ну вона написана раніше. Десь у той період коли Тримай та Синя пісня. Не пам’ятаю, що мене так зачепило і яке добро поселилося у мене в голові, що вона з’явилася. Вона спочатку була на 4/4, але чомусь усі мої найяскравіші пісні – на 3/4. Я не можу з цим нічого зробити.

– А як з’явилася Поки любиш?

– Це остання з написаних пісень. Її зародок з’явився, коли я була в Криворівні, це найгарніше місце в Карпатах. Там, де Франко написав «Оце тая стежечка».

– А, тобто у тебе все пов’язано між собою.

– Так вийшло. Рядок «Гори за стіною» у мене завжди був у нотатках. Я приїхала туди і зрозуміла, що пісня продовжиться.

– Ти неодноразово казала, що не хочеш асоціюватися із терміном «продюсерський проект Вакарчука»…

– Я вже не асоціююся.

– Думаєш, що ти вже позбулася цього кліше?

– Як мінімум, сама для себе. Це довгий процес. Я не хочу нікому нічого доводити. Люди все одно бачать те, що вони хочуть бачити. Але мені не хотілося б робити музику тільки для людей. І задовольняти їхні вподобання, запити, бути в тренді. Відповідати їхнім очікуванням – це найбільше, чого б мені не хотілося.

Пам’ятаєш кліп Тримай? Клубочки, дзвіночки, усе це. Воно й тоді не було про мене. Але якось так склалось, що в мене чи то не було натхнення, чи то я не вважала за потрібне заперечувати і доводити, що я трошки не така, якою мене сприймають.

– Але ж ти все одно співатимеш старих пісень на концертах.

– Деякі буду.

– Переробка Хто, як не ти?. Чому ти взагалі вирішила включити цю пісню до альбому, якщо ти кажеш, що відходиш від старого саунду?

– Я дуже люблю цю пісню.

– Чому переробили саме так? Що змінилося у цій пісні на твою думку?

– Все. Вона стала набагато інтимнішою, акустичнішою.

– Тобі не подобається помпезність попередньої версії?

– Мені не подобається її радійність. Вона не була помпезною, вона була дуже нав’язливою.

– Але ж у цьому і суть радійної пісні.

– Мабуть. Мабуть, не моя суть – потрапити на радіо. Я буду дуже щасливою, якщо мої пісні крутитимуть на радіо. Але я не хочу, коли я пишу пісні і аранжую їх, думати про те, що зробити, щоб вони попали на радіо. Можливо, мене колись виженуть зі SUSY (Susy Production – продюсерська та концертна агенція Святослава Вакарчука – прим.ред.), бо я поганий артист і хочу робити пісні, які не крутять по радіо. Дуже повільні. Я нічому не здивуюся. Але я точно знаю, що я хочу робити музику, за яку мені не соромно.

– Якби в тебе зараз не було ресурсів, грошей, підтримки крутих музикантів. Що б ти робила?

– Стала би бібліотекарем. Чесне слово, я дуже хотіла бути бібліотекарем. Мені здається, що для мене внутрішньо немає правильнішого місця у світі, ніж сидіти серед книжок. І розказувати людям, що їм можна почитати. Знаєш, як у цій попсовій книжці «Маленька паризька книгарня». По типу аптеки дядько видає всім книжки. До нього приходять, як до психоаналітика, скаржаться на свої проблеми. А він їм каже: «От, вам треба цю книжку почитати». Я була б такою.

– В одному з інтерв’ю після Atlas Weekend ти сказала, що в тебе не існує ніякого образу. Зараз він вже є?

– Я не думаю. У мене помилково склався образ той, що був.

– Принцеси лемків?

– Ну не принцеси лемків… Я не знаю, хто навіть це придумав. Хтось із журналістів, із твоїх, не з моїх (сміється). Це була така… історія. Але образ створився сам по собі.

Коли ти на пляжі тримаєш в руці жменю мокрого піску, він капає і створюється якась фігура. Ось так з’явився мій образ. Була я, була моя пісня, був мій бекграунд із народними піснями. Я досить невисокого зросту. Така собі маленька мила дівчинка. А значить маю бути дуже хорошою і всіх слухати. І не маю робити то, то, то і то. Так склався образ.

Я не могла собі багато чого дозволити. На мене тиснули очікування аудиторії від того, якою я маю бути. Але у мене була достатньо довга пауза, щоб все переосмислити і дати зрозуміти моїй аудиторії, що мені 25. Не 15, не 16 і навіть не 12. От і все.

– Після появи останньої фотосесії я бачив багато коментарів, де тебе називають «українською Ланою дель Рей». Як ти ставишся до такого порівняння?

– Люди люблять порівнювати. Вони так сприймають, вони не можуть сприймати щось нове за чисту монету.

– Але тебе це не ображає?

– Лана дель Рей? Мені подобається як вона програмує струнні. Це дуже красиво звучить. Я проти неї нічого не маю.

– Ти граєш у гурті зі своїм братом Євгеном і він є співавтором музики до пісень Про Весну та Шкідлива звичка. Як йому живеться у тіні своєї сестри?

– Це краще у нього спитати.

– Ну а ти як вважаєш?

– У нього нема авторських амбіцій. Він взагалі був проти, щоб я афішувала його співавторство.

– Я розумію, що про це ще рано говорити, але думаю, що ти про це розмірковувала. На наступний альбом ти знов будеш повністю змінювати концепцію?

– Думаю, так. Зараз я так думаю, але я не знаю, що буде потім.

– Будеш ще записувати народні пісні?

– Обов’язково. Просто я вирішила взяти найсильнішу народну пісню, яка мені зустрілася на цей час. (Мова про Оченька мої чорні – прим.ред.). І, по-моєму, вона вийшла найсильнішою на альбомі. У мене є ідея повернутися до альбому народних пісень, коли їх назбирається така кількість, коли це будуть пісні, не дуже відомі людям.

– Після нашого інтерв’ю в 2016 у мене склалося враження, що ти відчуваєш себе дуже неспокійно, бо ти хотіла все змінити, але не знала як. Тепер тобі спокійно?

– Тепер ще гірше. Бо я все змінила і не можу знайти спокій. Але я підозрюю, що його вже ніколи не буде.

Розумієш, я філолог. Я провчилася 5 років на цьому факультеті. У мене було настільки розмірене життя, що ти навіть уявити собі не можеш. Я як пишу пісні – я не пишу їх, коли стою в пробці або в автобусі в турі. Це мені не підходить. Мені треба поскучати, побайдикувати, побродити, постраждати, послухати музику, мати багато вільного часу. Треба, щоб воно настоялося. А в такому ритмі, як зараз, дуже важко почути себе.

– Є щось, що ти хочеш сказати? Якийсь меседж, який хочеш донести?

– Хочу, щоб ніхто нічого від мене не очікував. Просто слухали мою музику, якщо хочуть її слухати.

Фото: Євгенія Люлько