Головна
>
Інтерв'ю
>

«Це активізм через кінематограф»: режисер Роман Любий про документальний хіт «Залізні метелики»

«Це активізм через кінематограф»: режисер Роман Любий про документальний хіт «Залізні метелики»

Український фільм «Залізні метелики» — документальний хіт цього року. Його вже показали на одних із найпрестижніших кінофестивалів світу: американському Sundance, європейському Berlinale, Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, а також в Україні на Docudays UA.

Стрічка розповідає про авіакатастрофу рейсу MH17 — воєнний злочин, скоєний російськими військовими у 2014 році. Росія збила над українським Донбасом літак «Малайзійських авіаліній», в якому було 298 людей; всі загинули. Російський уряд досі заперечує свою причетність.

Марія Кравченко взяв інтервʼю у режисера «Залізних метеликів» Романа Любого. Ми поговорили про важливість документування воєнних злочинів, роботу українського документаліста та реакцію міжнародної спільноти на його фільм. 

«Залізні метелики» вийдуть у широкий прокат з 20 липня в кінотеатрах України. Переглянути розклад сеансів (оновлюється) у своєму місті можна на сайті дистрибʼютора Артхаус Трафік.

«Лірум» є інформаційним партнером прокату.

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

Для початку: розкажи про себе і чому працюєш з документальним кіно.

Колись колега композитор Антон Байбаков запитав мене, чи буває, що я заплутуюся і забуваю хто я. Я відповів: «Ну, як хто? Я — кінорежисер з об’єднання Babylon’13, тато Орисі і син своїх батьків; виріс у сімʼї художників Олі і Вови Любих». Мені цього достатньо.

До «Залізних метеликів» я зробив два короткометражних фільми по військовим злочинам з матеріалів кримінальних проваджень. Один був про обстріли Волновахи — «Комбат задоволений», а інший — «Мікрорайон Східний» про обстріли Східного району Маріуполя.  Обидві стрічки — одночасно і офіційні публікації за розслідуванням СБУ, і короткометражні фільми.

Під час роботи над ними, було багато нюансів, пов’язаних з юриспруденцією, від якої я далеко. Фінансування тероризму, наприклад, — важчий злочин, ніж неоголошена війна; треба було розставляти правильні акценти. 

У мене було відчуття, що має бути третій фільм, щоб закрити цю трилогію. Я брейнштормив ідеї наступних проєктів з колегами з Babylon’13 і запропонував MH17. Оператор та продюсер Babylon’13 Андрій Котляр загорівся цією історією і підтримав мене.

Ми були впевнені, що, як і в моїх попередніх стрічках, працюватимемо з матеріалами справи. Виявилося, що до завершення суду ні в кого не буде доступу до них, і ми мусили працювати тільки з фактами у вільному доступі. Здається, саме з кейсу MH17 феномен OSINT (OSINT — розвідка на базі відкритих джерел, — прим.ред.) став широко відомим завдяки діяльності Bellingcat та Informnapalm.

Мені сподобалося працювати з розмаїттям різношерстного матеріалу: перехоплення, супутникові знімки, відео з телефонів, звіти криміналістів, фрагменти телеефіру. Але хотілося надати усьому цьому якоїсь спільної форми і разом з тим додати себе у цей фільм; дозняти ігрову частину як оформлення.

Спочатку хотів «проходку» камери по замороженому в часі місці злочину, в якому камера «знаходить» певні обʼєкти; ці обʼєкти відкривають нам один за одним документальні епізоди. Згодом в цьому всесвіті поступово почали з’являтись персонажі. Вони якось самі просилися — сцени з ними виникали в голові і на папері.

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

«Залізні метелики» — гібридне кіно. Це водночас і ігрова, і документальна робота. Як ти знайшов кінцеву форму?

Десь у 2019 році ми писали з колегами сценарій, і все було якесь нецікаве. Я сказав Ані Зобніной, лінійній продюсерці «Залізних метеликів»: «У мене є зовсім безумна ідея: а якщо там буде танок і фізичний театр?» Аня мене підтримала і весь подальший сценарій ми написали буквально за три дні. Із нього багато чого вилетіло, але база залишилася.

Ця ідея працює і на закордонного глядача, який отримує через цю форму щось більше за історію. Цей танець у стрічці — це душа. Ти не можеш фільмом просто розказати, що москалі винні і нам шкода загиблих: люди це вже чули. 

Мені ж здавалося, що буде ясно одразу, хто ми такі, якщо ми зробимо це через таку ніжну штуку як фізичний театр. 

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

Я звʼязався з хореографкою Бріджіт Фіск, із якою ми разом вже працювали. Накидував їй ідеї, а вона радила, що подивитися та почитати. Розробили все по-максимуму онлайн і запросили її в Київ на декілька репетиційних днів та на перший знімальний день. 

Де ви знімали фільм і як шукали локації?

Рулив усім наш менеджер із локацій Коля Іванов, якого ми називали Коля Шериф, бо у нього були шерифські окуляри і тачка з наліпкою «енімел реск’ю груп» схожою на поліцейський жетон. Ми знімали у Київській області, бо їхати кудись в експедицію дорого; плюс, тут є усі рентали. Це було раціональніше і бюджетніше.

Ти завершував стрічку вже під час повномасштабного вторгнення і кадри в кінці фільму — найсильніші кадри, як на мене —  з Київської області. Знаєш, що зараз із тими локаціями? 

Цілком імовірно там були бойові дії. У фінальній сцені, наприклад, є зруйнований міст в Ірпені, через який зокрема переходила і моя донька.

Ти залучав доньку до зйомок у фільмі. Чому?

Для однієї зі сцен мені потрібні були дитячі руки, бо я хотів показати, що є речі, які не мають бути в одному кадрі — діти і війна. Це в тому числі й про 80 дітей, які були на борту MH17 та загинули. Це зовсім темна матерія, і я не міг попросити чужу дитину це виконати для фільму. Подумав, хай це буде моя Орися. Старався подумки впевнити себе, що все гаразд і що так просто треба.

А скільки їй тоді було?

Їй було тоді десь пʼять років. Вона не до кінця розуміла, що відбувається. А я й хотів, щоб у цьому епізоді була певна дитяча наївність, щоб вона не знала, що вона буде тримати в руках зброю. Це щось зовсім не з їхнього світу, а зі світу дорослих. І ці руки у кадрі уособлюють дитячу щирість, щемкість. 

Через декілька років після зйомки цього епізоду моїй донці довелося тісніше познайомитися з війною — вона тиждень пробула в Ірпені у моїх батьків в напівпідвальному приміщенні. І вона почула дофіга всього. А у фінальній сцені міст, через який їй довелося переходити, тікаючи з Ірпеня.

Фінальні кадри зняв мій колега Юра Грузінов. У мене багато власного матеріалу з тих локацій, але вони в основному сонячні, а у Юри — матеріал схожий на апокаліпсис: військові, діти, поранені, снаряди, на фоні щось прилітає в багатоповерхівку.

У більшості українських фільмів, які були в виробництві до 24 лютого, додають епізоди про сучасність. Це не завжди працює, але у нас воно лягло органічно у промову прокурора — на його словах про майбутнє у мене з’являється це майбутнє. Ми робимо стрибок у 2022 рік і бачимо наслідки бездіяльності, зокрема через те, що ця історія із судом затягнулася на стільки років.

Кадри із суду, які ви використовували у фільмі, із відкритих джерел чи ви їздили їх знімати?

Ми поїхали на конференцію об’єднаної слідчої групи в Нідерладах. Розуміли, що це трохи не наша тема, бо це була звичайна пресуха, але мені сказали, що такого більше не станеться. Ми не до кінця розуміли, що там робити, але треба було їхати.

Найцікавіше, що ми для себе знайшли, — це слідкувати за роботою російських журналістів. Ми познайомилися родичем жертв MH17 Роббі і якимось дивом відзняли, як різні російські репортери беруть у нього інтервʼю. Ми затесалися серед їхніх колег з купою камер і просто знімали їх крупним планом. Потім знайшли їхні сюжети і використали у стрічці, щоб показати, як росіяни маніпулюють інформацією.

Тобто вони стали героями, самі того не розуміючи?

Так, і це кумедно.

Загалом, поїздка була корисна: ми вловити загальний настрій у організації родичів жертв MH17 та загалом у Нідерландах. Жертви катастрофи летіли з Амстердаму в Куала-Лумпур, а опинилися серед териконів та війни, в абсолютному пеклі. Сподіваюся, фільм передає це відчуття.

Складно було переконати вашого героя Роббі співпрацювати?

Роббі взагалі унікальний. Він не входить в організацію родичів жертв MH17, а діє самостійно. Він активно дає інтервʼю, бо вважає це частково своєю місією. Не всі родичі, які є в організації, можуть вільно висловлюватися, а його нічого не обмежує.

Роббі — колишній військовий і він хоче самостійно вирішувати про що говорити, а про що — ні. Він навіть сам приїхав до України, бо через три місяці після збиття літака тіло його двоюрідної сестри Дейзі та її хлопця до Нідерландів так і не повернули. Йому казали: «Там бойові дії». Він поїхав на місце падіння літака сам, щоб показати, що це можливо.

У фільмі є органічний і водночас іронічний момент, коли він нам показує фотографії з Донбасу, наче турист, який повернувся з подорожі. Найбільш сюрреалістичні з них — фото з весілля місцевих мешканців. Люди в зоні бойових дій святкують весілля, а за вікном — уламки збитого пасажирського літака.

Було круто залучити Роббі до ігрової історії, давши йому слово. І в фільмі є невеликий епізод, де він грає композицію для Дейзі; ми її назвали «Соло на останній струні».

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

Про музику: як ви підбирали аудіосупровід для стрічки, бо там його досить багато і він специфічний?

Над музикою працював український композитор Антон Байбаков, який робив музичний супровід для багатьох фільмів. Деякі речі Антон писав після детальних бріфів ще до зйомки, аби мати композицію вже на майданчику; деякі писав вже під монтаж.

Лейтмотив літака я взяв із саундклауду Антона. Ця тема звучить двічі: під неї літак збирають і під неї ми вперше бачимо його уламки. Антон і його дружина Софія написали цю композицію за часів локдауну, це була рефлексія щодо пандемії. У фільм вона лягла ідеально.

Мені взагалі подобається працювати з музикою, але карʼєра кліпмейкера у мене не склалася. Щоб у нас на цьому заробляти, треба знімати кліпи на всяке лайно, а я там не можу нічого запропонувати. Спроби зробити щось прикольне під якісну музику теж виходили так собі. У «Залізних метеликах» я по-максимуму міг працювати з музикою у поєднанні із зображенням, але не робити з цього кліп, скажімо так.

Музика вобщє мощний, виразний інструмент. З музикою зробити щось наче просто — підставив трек під зображення і з’являється емоційне забарвлення. Але зробив це не режисер, а композиція. У кіно повинен бути ансамбль – коли картинка і сама працює, але музика її посилює. Якщо прибрати з «Метеликів» музику, залишивши тільки зображення, фільм все буде функціонувати

З цікавого про музику у стрічці. У нас був епізод з хореографією. Я змонтував його під композицію, яку сам зліпив. Надіслав це Антону Байбакову, його це порвало абсолютно і він вже з мого доробку зробив трек. Згодом, ми вирізали цей епізод, але трек лишився і став фінальним треком стрічки.

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

Чому міжнародні країни довго реагували на трагедію MH17?

У фільмі Роббі розкладає це по поличках. Російська журналістка в нього запитує: «Чи стане цей випадок політичним?» Він каже: «Та він з самого початку політичний».

Коли є така міжнародна справа, здається, уряди країн починають «торгуватися» між собою, щоб зберегти економічні відносини. Напевно, якоюсь мірою так і має бути, але бачимо наслідки. Вважається, у Нідерландів з Росією 300-річні економічні відносини.

Російську пропаганду за кордоном не сприймають серйозно. Чи може твій фільм допомогти іноземцям подивитися інакше на пропаганду?

Не знаю, чи сприймає закордонна спільнота російську пропаганду за дійсність, але знаю одне — москалі насправді тупо знущаються. Їм настільки похуй на весь цей суд. Вони це сприймають як жарт, бо впевнені, що їм нічого не буде.

Вони адвокатом прислали жінку, в якої своє шоу на ТБ на кшталт «Судові справи з Ігорем Городецьким». Це крінжове шоу з акторами. І ось вона приїхала на суд по MH17.

Чи викриває цей фільм російську пропаганду? Думаю, так. Можливо, він допоможе людям ширше на це подивитися і навіть викличе якесь нове почуття злості. Моя робота проговорює: збили пасажирський літак в ході російсько-української війни з людьми, які, можливо, і не знали що тут війна. І вони ніякого стосунку до неї не мали.

Але я намагався зробити цю історію з певною ноткою світла.

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

Тобі зазвичай і правда вдається колажувати історії так, що навіть в найтрагічнішій історії є світла частина.

Мені здається, це — мій найбільший талант, і його треба використовувати. Мені хотілося б, щоб після «Залізних метеликів» у глядача було відчуття, що не все закінчилося. 

А яким буде продовження?

Цей фільм може стати частиною великої історії: щоб починати якийсь типу Нюрнберзький процес наших днів, треба якась відправна точка. Суд щодо MH17 може нею стати. Це сталося давно і вже є купа організацій, які з цієї катастрофи почали свою діяльність зі збору доказів воєнних злочинів Росії.

Що тебе тримало в роботі над цим фільмом?

В першу чергу — гігантизм цією події для України і світу. Пасажирський літак сам по собі — це наче літаюче місто зі своєю екосистемою. На борту MH17 було усе: і люди, і тварини, і їжа. Велетенська металева літаюча машина.

Babylon’13 крутий: тут можна робити усе, як ти захочеш. І все, що ми тут робимо, несе якусь цінність. Це активізм через кінематограф. Ми воюємо і цей фільм — наш активізм.

Мені також завжди цікаво було зробити щось зі, здавалося, непридатного для кіно матеріалу. І разом з тим завжди було цікаво знімати. Короче, я поєднав у цій стрічці усе, чим мені хотілося займатися: і активізм, і кіно, і танці, і театр, і роботу з музикою, і кіно з непридатного матеріалу.

Для кого цей фільм в першу чергу — для українського чи іноземного глядача?

«Залізні метелики» більше націлені на закордонного глядача. Це кіно зроблене українцями в Україні, яке частково розповідає про нас; про те, що ми можемо розказати про MH17.

Мені хотілося, щоб нас розглядали не просто як воюючу країну. Подивіться, які ми: ми можемо розказати правду про MH17 через фізичний театр.

Для українського глядача «Метелики» — болюче кіно. Але я б все одно хотів, щоб українці його подивилися. З однієї сторони, ми знаємо цю історію і з російською пропагандою ми знайомі зсередини. А з іншої, ми як соціум, так і не проговорили це масове вбивство, яке сталось у нас вдома.

Фото: «Залізні метелики», Анастасія Тиха

У тебе вже була премʼєра на Sundance, як аудиторія реагувала на роботу? 

Я був щасливий, коли ми потрапили на Sundance, де й відбулася світова премʼєра фільму. Просто участь українського фільму — це вже круто. Все, що я скажу у фільмі, почують і побачать: як ми говоримо, як ми вміємо висловлюватися.

У стрічці є не тільки наші думки і позиції, тут є наша душа. Можливо, після цього фільму ми станемо трошки більш зрозумілими для закордонного глядача.

У кінотеатрах стрічку показуватимуть за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».


Читайте також: «Відбувається химерна комедія, за якою криється трагедія». Розмова з режисером Дмитром Грешком

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Музика
Від The Maneken до sucilna_nevdacha.exe: як звучить Донеччина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
2 години тому
Анонси
Гід сценами фестивалю V`YAVA Єднання: плейлісти усіх локацій
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
2 дні тому
Новини
Як звучить Харківщина: плейлист від Люка та Ліруму
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
25 Квітня, 2024