«Я втратив можливість відчувати сильні емоції», — Женя Галич про війну і музику

Женя Галич — фронтмен гурту O.Torvald, теле- та радіоведучий, продюсер, батько двох дітей. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну активно волонтерив, займався збором гуманітарної допомоги та евакуацією цивільного населення. Навесні Галич повідомив про вступ до лав Збройних сил України, як і гітарист гурту Денис Мізюк.

У 2022 році O.Torvald дав лише три благодійні концерти на початку літа. У грудні Галич поїхав у тур із сольною акустичною програмою, також з метою збору коштів на потреби армії. Останнім виступом у році став концерт у межах благодійного марафону Соні Сотник #НаШапку.

Незадовго до початку виступу, наприкінці 2022 року, у гримерці Docker Pub із Женею поспілкувалась Анаід Агаджанова.

Ти зовсім недавно повернувся з першого та єдиного цього року туру. Сьогоднішній концерт — своєрідний біс?

Цей концерт не був у межах туру, просто Соня (Соня Сотник — радіоведуча Radio Roks — прим.ред.) попросила мене ще давніше, у жовтні, здається, зіграти #НаШапку — зібрати грошей. І я тоді погодився, а потім про це просто забув, тому довелося грати ще й сьогодні. А до цього ми були в турі, так.

І як відчуття?

Я не знаю, дуже дивні відчуття. По-перше, ми ж були не повним складом, тобто це не O.Torvald. По-друге, стан речей, стан справ навколо, війна — дуже дивно в такий час виступати. Тішило те, що ми граємо не просто так, а збираємо гроші.

Змінилися люди, та й ми сильно змінилися. Атмосфера на концертах дуже незвична. Наприклад, на концерті в Тернополі, у паузах між піснями я навіть не чув як люди дихають! Вони ніби боялися дихати. Це дуже дивно, коли раз, дограєш пісню, і настає така тиша.

Ще вразило те, наскільки уважно слухали мої розповіді про війну, про побратимів. Ми багато спілкувались, це було більше схоже не на концерт, а на сеанс психотерапії і для мене, і для тих, хто приходив.

Чи було відчуття, що тобі цього бракувало весь цей час?

Ні! Зовсім! І найстрашніше, напевно, те, що я не розумію, які мої відчуття справжні. У перші дні туру мені було дуже-дуже важко звикнути до всього, що відбувалося: готелів, саундчеків, до того, що від мене хтось постійно щось хотів. А наприкінці з’явилося ще третє — я зрозумів, що, ніби ну все, відкатав, а що далі — незрозуміло. Коли це продовжиться і чи продовжиться, а скоро вже й повертатись у частину потрібно. Відчуття настільки диференційовані, що їдеш з одними — повертаєшся з іншими, і що ті, що ті дивні й незрозумілі.

Навіть сьогодні, от я їхав із частини на концерт і зрозумів, що мені важко звикнути до того, що я маю ніби перебувати у двох різних станах одночасно. В одному я маю бути музикантом і звикати до того, із чого складалося моє повноцінне старе життя. А в другому — я повноцінний військовий, який весь час на службі. І незрозуміло, коли в якому стані я маю бути.

На початку літа ти сказав, що війна принесла усвідомлення, що тепер нічого не даватиметься легко. Але мені зовсім не віриться в те, що тобі надто легко щось діставалося.

Раніше я думав, що музика, та все, чим я ще займався, було моєю улюбленою справою. Не те, щоб я взагалі не напрягався, але все що робив — мені подобалося. Я не просто ходив на улюблену роботу, я так жив — їздив на репетиції, зйомки, грав концерти. Мені було прикольно займатися всім цим. І тому здавалося, що мені це дається легко. А зараз все зовсім по-іншому, й навіть моя улюблена справа мені дається нелегко. Я не можу сказати, що я прям змушую себе грати, але робити це мені важко.

Найважливіше, що було в Жені Галича — гіперемоційність: я завжди або страждав, і тоді мені було дійсно дуже боляче і важко, або радів і це були піздєц які суперемоції.

Зараз я втратив можливість відчувати такі сильні емоції від будь-чого — і від роботи, і від війни. Усе стало прісним. Я бачив смерть, бачив радість, але реагував на все однаково: ок, це не круто, це не погано, це просто норм, окей. Можливо, коли ми переможемо, я знову відчую якісь гіперемоції, не знаю.

Знаєш, я почала сприймати твою творчість у свої 28 років, тому мені завжди здавалися несправедливими докори в інфантильності, які вічно сипались у твій бік.

Моя музика змінювалась і альбоми наші були різними, але зараз змінився я. Такий прикол ще, знаєш, у мене постійно питають: коли пісня? Коли ти щось нове запишеш? А я не знаю про що писати!!! Чесно, я взагалі не розумію про що.

А слухати? Ти ж не лише мейкер, а і споживач. Заходить щось тобі?

Раніше я дуже багато слухав, але в цьому році я не слухав музику взагалі. Я навіть не можу згадати, що останнє чув. Хіба коли в машині автоматично блютуз під’єднуються, то шось вмикається само, а так ніфіга не слухав зовсім. Я навіть не слідкую за тим, хто що робить, навіть не уявляю.

Нещодавно, я випадково почув одних львівських малих, називаються Твій зайчик пише. Зовсім невідомі, грають щось типу панк-року, але такі прикольні. Чомусь вони мені сподобалися, коли ми були у Львові.

Ти якось сказав, що для здобуття перемоги нам, українцям, потрібно перемогти ще й самих себе. Ми прожили майже рік, перебуваючи в тотальній та всеохопній боротьбі. Чи вдалося тобі перемогти щось у собі?

Так, я переміг свій вік і став дорослим. Мені завжди було складно сприймати свій вік. За відчуттями я наче десь у 23 роки засейвився і лишився там до 38-ми.

Останні тижні, на тлі обговорень нового закону про посилення кримінальної відповідальності військових, усе частіше виринає тема артистів, які, ніби військові, але встигають ще й на гастролі їздити, а дехто навіть за кордон. Водночас навряд я тебе сильно здивую, коли скажу, що чимала кількість наших воїнів, зокрема, тих, хто перебуває в зоні активних бойових дій, не мають ротації та відпусток по пів року й довше.

Щодо закону, чесно, я бачив лише звернення Залужного. За дев’ять місяців в армії я зіштовхнувся з тим, що таке безпосередні накази. На щастя, мене оточують командири, з якими всі накази можна обговорити, але я розумію, що є і такі командири, з якими нічого не проговориш.

Відповідальність за дезертирство має бути, все-таки в нас війна йде. Я вважаю, що дезертирство — це коли людина не повідомила свого командира або його заступника, і покинула свою позицію, місце розташування частини чи втекла з поля бою. Якби я так вчинив — я став би дезертиром, але я так не робив.

Коли в мене виникали якісь ситуації, що потребували відлучення, я підходив до командира й говорив про те, що я захворів, або треба поїхати, щоб зібрати гроші, пояснював які в мене обставини. Мене нормально по-людськи відпускали офіційно, з усіма папірцями, у мене на період, що ми їздили є рапорти.

Щодо артистів, які активно гастролюють і поєднують це зі службою. Розумієш, чому, наприклад, мене відпускають, як мені здається, це стосується і умовного Тополі чи Хливнюка. Дивися, я, як бойова одиниця, виконую певні функції, що входять до моїх службових обовʼ’язків. Коли я брав участь безпосередньо у війні, то звідти мене ніхто, скоріш за все не відпустив би. Зараз нас повернули на ротацію. Коли ми знаходимося не там, в принципі я міг би поєднувати службу й десь щось грати.

За два тижні туру ми зібрали майже мільйон гривень. Я вважаю, це непогано. Це все одно, що хтось із солдатів мого підрозділу би прийшов і сказав: «Жень, дивись, поки ми на ротації, у мене є можливість пробігти 20 км і отримати за це мільйон гривень, але мені для цього треба потренуватись 20 днів». І я, і мій комбат і будь-хто сказали би: «Та красавчик, ясно що давай! На що ти будеш тут сидіти чи тупо ходити на шикування 20 днів, якщо можеш принести реальну користь».

Розумієш, я пішов в армію за власним патріотичними покликом. Я реально рвався туди, три рази у військкомати ходив. Я дуже цього хотів. Мені здавалося, що це правильно. Тим більше, коли загроза наблизилась. Я хотів бути готовим до нападу, щоб захистити свій дім. Я не хотів, щоб на нас напали, а я був до цього просто не готовий. Я хотів бути готовим і от я готовий. Принаймні мені так зараз здається.

Хоча, як з’ясувалося, не до всього можна підготуватися.

У певному сенсі саме те, до чого нам вдалося призвичаїтись із часом стає нормою, яку обмежує те, із чим ми змиритися не змогли. Це те, що ми отримуємо в спадок і що ми передамо далі. Наші батьки лишили нам дуже неоднозначний спадок, і ми зараз ми одну його частину, власне, відстоюємо та намагаємося вберегти від наслідків другої.

Я дуже хочу, щоб наша країна була вільною, а мої діти жили та здобували освіту в Україні. Саме тут. Я дуже хотів би, щоб вони не просто любили свій дім, не просто відчували любов до своєї країни, а щоб вони пишалися тим, що вони живуть тут. Щоб вони відчували гордість за те, що вони українці та з величезною повагою ставилися до великої перемоги, яка нас усіх неодмінно чекає.

Бо, коли ми говоримо про перемогу Радянського Союзу над фашистською Німеччиною, ми розуміємо, що те, що розповідали нам про це в школі не зовсім однозначно. І нам, на превеликий жаль, випала нагода дізнатись, чому це так.

Натомість із мого боку та з боку всіх тих людей, що знаходяться з нами зараз у кімнаті — у нас все супероднозначно.

Ми, зсередини, цю війну не можемо трактувати ніяк інакше, окрім як: на нас напали, у нас анексували. І я хочу, щоб коли ми переможемо в цій війні, мої діти й усі наші нащадки ставилися до цієї війни з повагою. Щоб історія не була знову спотворена та викривлена. Щоб нам було очевидно, чому ми перемогли і знали якою ціною. Дуже важливо, щоб усі про це пам’ятали.

Як представник свого покоління, що б ти хотів лишити після себе?

Що я хотів би лишити по собі? Український культурний спадок у вигляді пісень, які ми написали українською мовою для поколінь, які будуть слухати українську музику. Ось що я хотів би залишити після себе.

Якраз щодо цього я маю доказ, що тобі це вже вдалося. Іноді, я коли слухаю музику на YouTube звертаю увагу на коментарі, особливо під відносно старими піснями. Й ось, наприклад, що люди пишуть зараз під піснями:

Наші люди всюди: «обіцяю собі, що мирним, весняним ранком я ввімкну цю пісню максимально-гучно, відкрию вікно автівки і проїдусь по одному з мостів Києва десь на лівий берег, без навігатора»,«В 2022 эта песня обрела совершенно другой смысл».

Без тебе: «Пісня моєї юності, як зараз пам’ятаю як знайомі її завжди грали на гітарі й ми всією компанією не вміючи співати, горланили цю пісню вечорами, дякую за цю пісню»

Ненавиджу вас усіх: «Як же це зараз актуально… Слава Україні!»

Ліхтарі: «Чоловіки не плачуть. Але під цю пісню можна. Аж до мурах. Світла й добра»

«Назовні»: «я люблю Рок і дуже радий і тішить що Український Рок теж крутий пишаюся Україною»

Це дуже цікаво, я ніколи не заходив і не перечитував коменти.

Очевидно, що із часом зʼ’являються нові контексти, щось актуалізується тощо. Але мені цікаво, яка із твоїх пісень ти хотів щоби була почута або переслухана зараз?

Зараз, напевно, перші три треки з альбому Diler Kaifu. Взагалі ми в цій програмі граємо пісні, написані або задовго до війни, або на початку, у 2014. Після київського концерту до мене підійшов один дуже поважний чувак. Він займається вінілом і сказав: «Чувак, блять, я тебе знаю ну мільйон років, знаю чим ти займаєшся, був на концертах O.Torvald. Але те що ви зіграли зараз, цей акустичний сет. Те, що я почув у словах зараз — я просто в ахуї. Я не міг зрозуміти тоді, я не чув усе це, бо не вслуховувався. А тепер я зрозумів». Тому… може, випустити збірку якусь (пафосно): Пісні нашого часу!

Або пісні, які ви не зрозуміли вчасно.

А це, до речі, прикольна тєма.

---

Читайте також: «Мені абсолютно не важливо бути на часі», — Андрій Дмитренко про службу юристом в армії, свій гурт adm:t та «байрактарщину»