Пісня за піснею: Krechet про альбом «Магала Ч.2»

Магала — так в Ізмаїлі називали район міста. Для Krechet це насамперед місце, де він виріс: двір, школа, друзі, перші закоханості й помилки. Про цей час артист уже розповідав у автобіографічному альбомі Магала Ч.1, який написав у 2023 році. Тоді йому здавалося, що він сказав усе. Та за наступні три роки почав згадувати історії, до яких раніше не повертався.

У Магала Ч.2 Krechet знову опиняється в Ізмаїлі кінця 1990-х і початку 2000-х. Він згадує, як разом із братом ставав своїм у районі, як із друзями проводив час у дворі й намагався здаватися дорослішим. Поруч із цими спогадами — історії про людей, яких уже немає, і про маму, яка чекала синів удома.

«Я спеціально не хотів робити з Ізмаїла якусь красиву листівку і романтизацію того часу. Там було по-різному. Смішно, тепло, страшно, тупо, іноді дуже хуйово. Так я це і залишив. Десь я пишаюся тим пацаном. Десь хочеться дати йому пизди. Десь шкода його. Напевно, весь альбом саме про це. Про місце, з якого ти давно поїхав, а воно, сука, нікуди з тебе не поїхало».

Спеціально для рубрики «Пісня за піснею» Krechet розповідає про кожен трек альбому Магала Ч.2.

Амністія Інтро

Після першої Магали минуло кілька років, і назбиралося ще дохуя всього, що хотілося сказати. Тому тут я спочатку розминаюся на біті, стібусь із себе й шоубізу, зачіпаю болючі теми та показую, що нікуди не дівся.

За цей час багато чого змінилося: хтось виїхав, новини стали ще більш їбанутими, я став старшим. Але любов до репу й бажання робити все по-своєму залишилися.

Цей трек я написав для альбому найпершим. Він найдовше лежав у столі, тому Амністія ще й буквально про те, що я нарешті випустив його на волю. І себе разом із ним. Ізмаїльський андер знову на зв’язку — тепер можна заходити в Магалу.

Фенікс

Фенікс — про наші тодішні двіжі. Ми могли всю ніч бухати, курити, десь шлятися, влазити в якусь хуйню, а зранку прокидалися так, ніби воскресли. Голова квадратна, легені десь окремо від тебе, але ти знову живий і ввечері готовий повторити. Здавалося, що запас життів у нас нескінченний.

Коли згадую ті часи, вони не складаються в нормальну хронологію. У пам’яті все уривками: похорон, старшаки, грає касета, хтось уже за кордоном, когось уже немає. Так і написався трек — як працює пам’ять. А Фенікс — бо скільки б ми ввечері себе не ховали, зранку якимось хуєм знову вставали.

Фрукти

Для нас компанія була важливіша за все. Ми могли творити повну хуйню, сваритися, кудись влазити, але якщо поруч свої — значить, ніби все нормально.

Фрукти — про той час, коли ви всі молоді, постійно разом і здається, що так буде завжди. У когось мутки, у когось борги, хтось уже сильно заграється з речовинами. Поки всі поруч, на це дивишся простіше. А потім помічаєш, як пацани один за одним сипляться. Звідси й «падати, як фрукти».

При цьому трек не грузняковий, бо ми так і жили: навіть коли навколо був повний бедлам, могли налити вина, увімкнути музику й реготати до ночі. Головне — хто був поруч.

Привокзалка

Це особливий для мене трек про те, як нас із братом приймали в Магалу. Спочатку тобі пояснюють місцеві правила, і все виглядає серйозно — ніби вступаєш до якоїсь організації. Тоді я зрозумів, що Магала — це не просто двір, у якому ти живеш. Там ще треба було стати своїм.

У другому куплеті я згадую наш перший вечір, коли ми з братом майже нікого не знали. Питання «Пацанва, ви звідки будете?» я добре пам’ятаю. Мабуть, саме тоді вперше відчув, що район тут щось означає.

У приспіві співають черниці храму ПЦУ. Мені сподобався цей контраст: дворова історія, кров на сходах, авантюри — і майже церковний хор. Він дуже точно ліг на цей спогад.

Бесарабський

Це портрет краю, у якому я виріс. Там нікого не дивувало, що за одним столом люди можуть говорити трьома мовами, а четвертою матюкатися. У дитинстві не думаєш, що це якась особлива культура, — просто всі так живуть.

Я хотів, щоб трек звучав так, ніби ти провів тут один день і вже трохи зрозумів це місце. Важливо було показати не лише його красиву сторону, а й характер людей: тут тримаються за своїх, за репутацію, за повагу.

Можеш поїхати куди завгодно й побачити інше життя. Але повертаєшся — і ця прошивка одразу вмикається знову. Бесарабський саме про це відчуття: де б ти не був, свої тебе впізнають.

Т.З.Я.М.

«Ти з якої Магали?» у нас могло бути питанням майже замість паспорта. Район давав тобі своїх людей і відчуття, що ти десь свій. А от плану на життя не давав.

Ти малий стоїш серед усього цього: вдома свої проблеми, грошей немає, хтось їде за кордон, старші вже підтягують тебе в якусь хуйню. Усі питають, з якої ти Магали, хоча важливіше питання — куди ти звідси підеш.

Мені хотілося зловити стан, коли район уже сформував тебе, але маршруту далі ніхто не показав. У приспіві знову співають черниці храму ПЦУ, і через це «Ти з якої Магали?» звучить майже як молитва чи допит згори.

90

Я хотів, щоб музично дев’яності звучали кайфово. У пам’яті вони часто такими й залишаються — молодість же. А починаєш згадувати уважніше — жесть. Хтось когось загасив, хтось «заплив за буйки», когось уже бачиш тільки на фотографіях.

90 — спогад про час, який у голові досі виглядає яскравішим, ніж був насправді. Тоді все здавалося пригодою, ми не дуже думали про наслідки. У такому віці здається, що з тобою нічого не станеться.

Музика в цьому треку ніби повертає тебе у двір, а слова поступово нагадують: дев’яності були не тільки прикольними.

Порт

Тут я нічого не вигадував, бо ізмаїльський порт завжди був окремим світом. У когось там працювали родичі, хтось ходив у рейси, хтось чекав їхнього повернення. Через порт до нас приїжджали речі, музика, сигарети — шматки зовсім іншого життя.

Ми малими дивилися на крани й кораблі з-за огорожі. Здавалося, що десь за ними починається великий світ. Я досі можу приїхати в порт, побачити все це — і в голові одразу років мінус двадцять.

Турбо

Тут мені тринадцять. Черепашки-ніндзя вже ніби западло, зате подивився кримінальний серіал — і вважаєш себе майже авторитетом. Старші щось мутять, ти бігаєш поруч і думаєш, що теж займаєшся серйозними справами. А сам сидиш на гойдалці й жуєш «Турбо».

Мені подобається ця картинка, бо ми насправді були дітьми, які дуже поспішали стати дорослими. У приспіві співає дитячий ансамбль «Мальовничий вимір». Я хотів ще сильніше підкреслити, наскільки малими ми були, поки з усіх сил намагалися такими не виглядати.

Нешкідлива звичка

Ця пісня про дівчину з юності. Між нами не було нічого «великого»: ми просто багато часу проводили разом і відтягували момент, коли треба розходитися.

Про багато що з тих років я зараз думаю: нахуй воно було треба. А її згадую тепло. Причому пам’ятаю дрібниці: домашній номер, лавочку, як сиділи в під’їзді, як вона ховала руки в мої рукави.

Вона давно може жити зовсім іншим життям, а в моїй голові ми назавжди підлітки. Тому й Нешкідлива звичка — мабуть, єдина залежність із тих часів, за яку мені не соромно.

Хороша єврейська сім’я

Я зробив маленький спектакль із місцевим єврейським колоритом. Є компанія пацанів, є хуйня, у яку вони вляпалися, і є коп, якому тепер треба пояснити, що вони взагалі ні до чого, а винен он той поц. Що довше вони виправдовуються, то ясніше, що там, найімовірніше, всі хороші.

Я з дитинства обожнюю цю манеру розмови. Такі фрази постійно звучали навколо мене й давно живуть окремим життям, як фольклор. Назва — останній аргумент у цій розмові: ну який із мене злочинець, у мене ж хороша єврейська сім’я.

Хотілося, щоб пісня звучала як одна довга одеська розмова, у якій людина встигає виправдати себе, звинуватити всіх інших, образитися на тебе й зробити так, щоб винним почувався вже ти.

Підвал

Це конкретна історія з підліткового віку, майже без вигадки. У нашому будинку був підвал, який облаштували собі старші. Малих туди не пускали, тому нам, звісно, дуже хотілося потрапити всередину.

Одного разу ми з Віталею і Льохою все ж завалилися туди до старших і вирішили покурити з ними. Я швидко зрозумів, що герой із мене так собі. Це історія, яку я досі можу розповідати за столом.

Найсмішніше, що жодного висновку ми тоді не зробили: після всього пішли й докурили те, що знайшли. Тому в кінці я залишив просту мораль: у житті не обов’язково спробувати абсолютно все. Щоправда, у чотирнадцять-п’ятнадцять такі думки приходять значно пізніше за самі пригоди.

П.З.М.

Це, мабуть, один із найважчих треків альбому. Тут я згадую Магалу без жартів і без бажання щось прикрасити.

Коли ростеш у такому середовищі, багато речей швидко починають здаватися звичайними, хоча звичайного в них ніхуя немає. У когось помер батько, хтось залишив сім’ю з боргами, хтось із дитинства бачить те, чого дитина бачити не повинна. А життя ніби просто йде далі: ти йдеш у школу, виходиш у двір.

Мені хотілося показати, звідки потім у пацанів беруться проблеми. Ніхто не прокидається одного дня зі словами: «Сьогодні стану наркоманом або залізу в кримінал». Усе підповзає поступово. Спочатку тобі просто треба вижити. Потім район стає ближчим за дім. А в якийсь момент ти вже не розумієш, як далеко зайшов.

Тому «пацан з Магали» тут для мене звучить інакше. Це вже не понт і не красивий статус, а багаж, який дістався тобі разом із місцем, де ти виріс.

Мама

Цей трек я писав у віці, коли починаєш згадувати дитинство не лише зі свого боку. Тоді мені здавалося, що мама просто дойобується: де був, чого прийшов під ранок, із ким тусиш, нащо знову ці пацани. Тепер розумію, що вона не знала, чи ми з братом узагалі повернемося додому тієї ночі.

Я багато чого їй не казав. Брехав, ховав речі, влазив у хуйню, приводив додому людей, яких вона бачила наскрізь краще за мене. Одного разу пацан прийшов до мене на день народження й украв у неї прикраси. Для мене це тоді була чергова дворова історія. Зараз думаю, який же це був пиздець для неї.

У тому віці ти впевнений, що найрозумніший. Мама каже, що так можна закінчити у в’язниці або в могилі, а ти закочуєш очі. Потім бачиш пацанів свого віку в трунах і розумієш, що вона не перебільшувала.

Мама — запізніла розмова й вибачення за всі ті ночі, нерви та брехню. За те, що вона давала нам усе, що могла, а ми робили вигляд, ніби нам це не потрібно. І за те, що вона чекала вдома, поки ми десь грали в дорослих.

26-й

Цей трек я писав уже з іншої точки. Колись міняв сімки, мотав касети олівцем, ховався від батьків і шукав пригод. Зараз у мене два дипломи, мама з татом радіють, коли я приїжджаю, і вже хочуть онуків. Начебто все стало нормально.

Але саме на цьому «нормально» мене й накрило. Батьки старішають. Не всі друзі дожили до цього часу. З’являються питання, яких у двадцять не було: скільки я ще встигну, чи побачать батьки онуків, чи побачимося ми всі ще колись на концерті.

Мені подобається, що трек починається майже побутово, а потім непомітно переходить у думки про час і смерть. У житті це теж так працює: сидиш, п’єш сік на балконі, а за п’ять хвилин уже рахуєш роки.

Тут для мене важлива й музика. Я можу сумніватися, чи варто далі все це робити, але все одно сідаю й пишу. Перша Магала вийшла у 2023-му, а тут уже закінчується 2026-й. Ці три роки минули так швидко, що я сам охуїв.

Гештальт

На Гештальті я перестаю себе жаліти й починаю сам собі пред’являти. Увесь альбом згадую, сміюся, сумую, розповідаю про район. А тут кажу собі: братан, давай без легенд. Ти так любиш Магалу — а чого тоді поїхав? Говориш про пацанів — а скількох уже немає? Згадуєш вуличну школу — але ж розумієш, скільки разів вона могла закінчитися для тебе дуже хуйово.

Я не хотів робити із себе героя. Якби не музика, гітара й батьки, які віддали мене в музичний клас, хтозна, де б я був. У п’ятнадцять бухло, трава, підвали, бійки та старшаки здавалися життєвою школою. Зараз я бачу, що мені багато разів просто пощастило залишитися цілим.

У треку є рядок російською: «Ведь мы на Магале говорили на русском». Весь альбом українською, але тодішня реальність була іншою. Я не хотів удавати, що минуле було акуратнішим або красивішим, ніж насправді.

Тому слова «я відпускаю» для мене ключові. Можна згадувати Магалу, любити своїх і пам’ятати тих, кого вже немає. Але я більше не хочу жити так, ніби досі той пацан із двору. Магала залишається зі мною, та більше не керує тим, ким я є зараз.

---

Читайте також: Пісня за піснею: гліб співає про максісингл «про щось актуальне»