Головна
>
Музика
>

Шароварщина: погибель чи панацея для української музики. Ультимативний розбір від Лєри Зданевич

Шароварщина: погибель чи панацея для української музики. Ультимативний розбір від Лєри Зданевич

Шароварщина — гнила досточка, яка не красіт рибацький мостік
Шароварщина — от цього слова згнивають даже кості

Шароварщина — слово, яке ви точно чули, якщо маєте доступ в інтернет та за останній рік бодай трохи цікавилися українською культурою. Кількість розборів цього явища від різноманітних блогерів та медіа, як скорость у Леся Подервʼянського. Але від цього відвертої (нео)шароварщини не меншає. Останній гучний випадок — Юлія Лущинська з піснею про гопака, яка спричинила хвилю обговорення в мережі. То що ж таке ця шароварщина, що в ній поганого, хорошого, і що, врешті, з нею робити, спробуємо вчергове розібратися.


Визначимо поняття

Як каже нам Вікіпедія, шароварщина — культурологічний та журналістський термін, як правило негативний, на означення зображення та розуміння української культури за допомогою псевдонародних елементів костюма та побуту. Якщо простіше, шароварщина — це представлення української культури, як чогось сільського та примітивного, з козаками, варениками, салом, горілкою та, власне, шароварами.

Кожна нація має свої схожі культурні маркери, як от багети у французів чи кілти в шотландців. Але не кожна нація має нещодавнє колоніальне минуле, коли культура або фізично нищилася, або впихалася в межі розваг для «неосвічених селюків». Тому знищення шароварщини і сприяння якісній українській культурі мало б бути в пріоритетах МКІП, якби це міністерство займалося чимось, окрім зашкварів.

Звідки коріння в цього нещастя

За словами культуролога Анатолія Макаренка, шароварщина зʼявилася наприкінці ХІХ століття, вирісши із «галушництва», яке «видавало базарні фарси за українську національну драматургію». Зображення української культури, як безальтернативно хлопської, сільської, неінтелігентної заохочувалося цензурою, але вже тоді критикувалося українськими культурними діячами. Та частіше шароварщину повʼязують із радянськими часами. Час ВІА, гіперболізовано яскравого псевдонародного строю та ансамблів народного танцю.

Шароварщина стала доволі зручним для СРСР інструментом за принципом «не можеш перемогти — очоль». Союз удавав, ніби все добре з культурою деяких народів, і тримав рівень національної самосвідомості у вузді. Адже про яку культуру може йти мова, якщо єдина її офіційна репрезентація — це ідеологізований та консервований архаїчний кітч, де можна або про «а мій милий вареничків хоче», або «як же добре жити при соціалізмі». Ні — пошуку чогось нового, ні — виходу на якісь актуальні сучасникам теми, адже це вже «буржуазний націоналізм».

Радянський Союз помер у 1991 році (хоча досі живе в деяких не надто розумних головах), а шароварщина розквітла буйним цвітом. Це доволі логічно, оскільки СРСР вдалося переконати багатьох українців у тому, що шароварщина і є їхньою справжньою культурою. Та й навіщо робити щось нове, якщо можна взяти усталені примітивні образи й не напрягатися. Змінити обкладинку совкових сенсів на «патріотичні», лишивши гнилу суть. Цим, наприклад, активно займається Михайло Поплавський та різноманітні колективи на базі сільських клубів та будинків культури.

Що зі шароварщиною відбувається зараз

Якщо коротко:

Якщо довше:

Оскільки українська культура спочатку свідомо, а потім за інерцією і сприяння російської soft power виставлялася, як щось нецікаве, примітивне, і витіснялася в межі «маргінального села», доволі багато українців себе усвідомили українцями, на жаль, лише внаслідок повномасштабної війни. З 24 лютого 2022 року позиція «внє палітікі» стала немодною, а поголовна маніфестація національної ідентичності вирвалася в мейнстрім. Людям потрібне було усвідомлення, що вони є частиною сильної, незламної України, яка обовʼязково переможе російську навалу. На фоні цього розквітла реакційна музика про джавеліни, байрактари, ЗСУ, пса Патрона та подібні загальноукраїнські меми, яку згодом назвуть байрактарщиною.

Що ж виходить, коли ти музикант, якому дуже кортить доєднатися до загального патріотичного тренду, але твоє знання національної культури закінчується на піснях Несе Галя воду і віршах Шевченка? Правильно, натягнути сопілку на попсові аранжування, скомпілювати текст зі слів «калина, Україна, батьківщина, сильні, незламні, дім, борщ, вишиванка, сало, гопак» і написати в пресрелізі, що це «патріотична пісня про те, що болить усім українцям». Готово, тепер ви представник (нео)шароварщини, отримуйте свою сотню тисяч переглядів на ютубі й коментарі «какой же прекрасньій украинский язьік у песнях, спасибо вам за творчество, надеюсь, нашьі народьі помирятся» чи «мурахи по всьому тілу, дякую за цей трек».

Реакційна музика, та й загалом реакційний маскульт не могли не зʼявитися. Людям потрібно було виплеснути емоції від спільного пережитого горя, страху, і згуртуватися навколо чогось. Цим стала знову ж патріотична символіка, як було на початку попереднього етапу війни у 2014 році. Але тепер байрактарний маскульт досяг такого апогею, що в парламенті зареєстрували законопроєкт, який має обмежити використання військово-патріотичної тематики в рекламі. Шкода, що музика не підпадає під визначення реклами, і потік жахливих псевдопатріотичних пісень не зупиниться.

Минув рік повномасштабної війни. За цей час стихійна реакційність переросла в кон’юнктурність, а сенси про «ми сильні, незламні, вільні українці у вишиванках» вичерпали себе. Якщо в шаблонну пісню додати сопілку, застільний баян, ключові слова на патріотичну тему, і розповідати, що це «класна, сучасна, актуальна українська музика», від того вона не стане насправді ні хорошою, ні актуальною. Це буде лиш черговою спробою зманіпулювати на хайпі до всього національно забарвленого. І чим далі, тим більше штучність і спекуляції шароварної музики стають помітними.

Шароварні екстремуми

Стабільно раз на місяць-два в медійному полі зʼявляється певний шароварний екстремум, який обговорюють усі, кому не лінь, здебільшого в контекстах «боже, який крінж». Це спричинено природною тягою українців до срачів і згуртовування не за щось, а проти чогось. Та й артисти часто думають, що вони розумніші за всіх навколо, таку потужну метафору завернули, а недолугі хейтери все зрозуміли не так. Kalush і його «воля — це дівчина, що любить дім…», Ротар з огидним знеціненням праці волонтерів, Артем Пивоваров із піснею Маніфест, у якій погано все: від тексту, який ніби згенерувала нейромережа із шароварних кліше, до того, що це реклама glo. Нині таким шароварним екстремумом став Гопак Юлії Лущинської.

Чим далі, тим більш крінжовою і відірваною від реальності стає шароварщина. Активну бульбашку, яка слідкує за українським контентом (не узагальнюю «українці», оскільки це буде перебільшено й неправдою), це вибішує щораз більше. Тому показовими є коментарі під Гопаком, які перетворилися на фестиваль токсичного самовираження.

Треба віддати належне авторці Гопака: випустити щось настільки шаблонне й завірусити до такої межі, щоб це стало останньою краплею мовчазної толерантності до шароварщини в багатьох (тільки гляньте на кількість мемів) і запустило хвилю дискусії щодо паразитування на фольку — це треба ще вміти.

Остання крапля

На Гопак гостро зреагувала Юлія Юріна (ЮЮ та ех-Yuko), яка присвятила вивченню та популяризації українського фольклору значну частину свого життя. Вона випустила серію постів (критика шароварщини, про альбом ДНК від лейблу Mozgi) з критикою паразитування на етнічних мотивах у «творчості» багатьох артистів. Цікаво, що більшість імен, які згадує Юріна — до 24.02.22 переважно мали російськомовний репертуар з одним-двома винятками, а тут раптово почали використовувати патріотичні теми в піснях. З одної конʼюнктури перескочили на іншу й дивуються, чому це раптом про них говорять, як про перевзуванців. Особливо на цьому фестивалі лицемірства виділяється Лобода, якій не муляло роками жити і працювати в Росії, а потім випустити пісню По-українськи на річницю повномасштабного вторгнення.

Повернімося ж до Гопака та його проблематичності. Найочевидніша — відірваність від реальності. «Коси заплела,/ вишиванку одягла./Гарна українка я!/ Я танцюю гопака» — текст приспіву, який шалено завірусився. Чи можна уявити, що це пісня про залицяння хлопця до дівчини, як говорить Юлія в інтервʼю? Ні, бо це просто опис вигляду жінки в шароварному образі, який існує в пісні лише для того, щоб слухач помітив знайомі ключові слова ̶(̶і̶ ̶в̶и̶м̶к̶н̶у̶в̶ ̶п̶і̶с̶н̶ю̶ ̶в̶і̶д̶ ̶л̶и̶х̶а̶ ̶п̶о̶д̶а̶л̶і̶)̶. Ви часто танцюєте гопака, коли до вас залицяються? Навряд чи. А ось так це насправді відбувається в Україні, раптом ви не знали.

Що смішно, гопак у цьому кейсі лишився тільки в назві. Рухи Юлії в танцях у тіктоці під цю пісню більше схожі на «калінку-малінку», аніж на гопак. Авторка каже, що це суто танець під тікток, але що ж це, як не підміна поняття? І хіба шароварщина за визначенням — не підміна поняття української культури?

https://www.tiktok.com/@julia_lushchinska/video/7208924469937671429

Врешті, теза про «українки — найгарніші жінки у світі, за кордоном немає таких красивих», яку пані Лущинська проговорює як у пісні, так і в описі пісні, має вмерти. До повномасштабного вторгнення в Україні був розвинений секс-туризм серед іноземців, а зараз, коли мільйони українських жінок стали біженками в Європі та часто опиняються самі в чужій країні, загроза потрапляння в ситуації сексуальної експлуатації лише зросла. Та й попит на порнографію з українками зріс (домашнє завдання вам — подумати, наскільки це відбувається добровільно зараз). То, може, годі культивувати цей шкідливий міф про небачену красу українських жінок і робити їх «брендом»? Бо наслідки не дуже втішні

Судячи з того, як пані Юлія вправно огризається на звинувачення в шароварщині й кількості її підписників в інсті, з неї вийде дуже хороша публічна особа в українському медіаполі. Адже в нас чомусь вітається кричуща некомпетентність (привіт Арестовичу), виправдання та відмазки замість усвідомлення та прийняття критики (привіт Аліні Паш). Так само й усвідомлення «велика аудиторія = велика відповідальність за те, що ти транслюєш» відсутнє. Не «я продукую низькоякісну шароварщину, бо це в тренді, і хочеться зловити свою хвилину слави», а «ви розпалюєте хейт і підтримуєте російське ІПСО, замість того, щоб єднатися і своєю критикою розколюєте суспільство, я лише хотіла, щоб людям було весело».

До речі, дуже цікаво, яку ж «якісну й сучасну» музику хоче розвивати Юлія Лущинська, коли ще 4 місяці тому постила промовідео Певица на корпоратив зі своїм російськомовним матеріалом? Чи це теж вороже ІПСО й розпалювання хейту?

Що в цьому хорошого?

Кількість контенту українською мовою зросла в рази, це факт. Ми на LiRoom за 2022 рік зібрали приблизно в 4 рази більше пісень, ніж у попередні роки. Тож можна констатувати, що збулася мрія прихильників радіоквот. Українці справді почали писати більше українськомовної музики, а російськомовні артисти — переходити на українську. Шкода, що це спричинили такі трагічні події, а не державна політика. Й ось ця байрактарщина із шароварщиною просочуються далі, за межі бульбашки, якій небайдуже на українську культуру (будьмо чесні, не всі перейшли на українську й на українське), і частково справді змінює домінування російського попу. Як на стрімінгах, так і у виборі людей, які й не в курсі про спотіфай чи епл мюзік. І це хороша новина.

А що не дуже?

Погана ж новина в тому, що навряд чи цей музичний пласт повністю замінить російську музику. Зазвичай люди, які є аудиторією шароваро-байрактарщини, вмикають після умовної пісні про незламних українців і ЗСУ, яке вбиває окупантів, щось давно знайоме російське й не бачать у цьому дисонансу. Принаймні, це спостереження моїх виходів за межі такої свідомої та правильної бульбашки, а також ситуації на стрімінгах. Люди відділяють російську культуру від російської агресії, що часом доходить до абсурду, як от тіктоки українських військових про те, як вони будуть мочить москалів, зняті під російську музику. Та й цифрова грамотність українців залишає бажати кращого. Пересічним слухачам часто або байдуже, що вони своїми прослуховуваннями спонсорують ракети у своє місто, або вони цього не знають. І не надто й хотіли про це дізнатися.

В українській музиці є, що вибрати, у різних жанрах. Було б бажання. Платформа Nuam нарахувала 15 744 пісень від українських артистів за 2022 рік, щось знайти кожен для себе може. Й із цього виникає 2 проблеми:

1) Через засилля шароваро-байрактарщини на радіо та в публічному просторі в людей часто виникає враження, що в країні не роблять іншої музики, окрім патріотично-маніпулятивної. Людям банально лінь спеціально щось шукати, заходити на якісь профільні ресурси і трошки копати в глибину. І це з одного боку логічно, бо в людей інші пріоритети в житті, і не всі працюють із музикою, щоб мати час і бажання в цьому розбиратися. А з іншого — знову наша культура постає в уяві пересічного українця як щось маргінальне і спроможне лише на пісні про псів Патронів і ваньок-встаньок.

2) Незацікавленість масових медіа в зміні статусу кво. Тут виходить уроборос: люди слухають шароваро-байрактарщину через те, що бачать/чують її у своєму інфополі зокрема через медіа, а медіа концентруються на цій музиці, тому що вона приносить охоплення. Навіщо змінювати щось, що й так працює і приносить гроші? Музичні медіа й так пишуть про різноманіття української музики, а мас-медіа цікавіше писати про те, чому гурт Kazka не прибирає «z» з назви, аніж відкривати нові імена. Радіо — взагалі «річ у собі». Нещодавно я вдома тестувала рацію як радіоприймач, перемикаючи різні хвилі радіо. На більшості частот грав Океан Ельзи. Іншої ж музики за всі роки незалежності в Україні не написали. Про цю проблему LiRoom говорив ще під час введення радіоквот у 2016 році. Як бачимо, мало що змінилося.

Що із цим усім робити?

Комплексне питання, на яке я не маю простої відповіді. Та й на нього має відповідати не журналістка на чверть ставки з нішевого медіа, а перш за все Міністерство культури і його стратегія розвитку. Починаючи з рівня базової освіти. Втім, в Україні питання музики стає на перший план лише під час Євробачення, у чому я вбачаю зокрема наслідки постколоніальної травми й меншовартісне переконання «ми можемо хвалити своє лише тоді, коли його вже похвалили закордоном».

Україна — місце, де якщо смикнеш за одну проблему, то виявиш, що там цілий клубок. Тому дуже часто в дискусіях із колегами про українську музику я доходжу до очевидного висновку, що без стабільного економічного розвитку та якісного висвітлення культури в освіті (чим не пахне зараз і резонно не буде пахнути найближчим часом, бо в країні війна) не буде запиту на щось українське і якісне. Бо як ти можеш відчувати й реалізовувати запит на щось вище за шароварщину, якщо весь твій час і ресурси ідуть на забезпечення базових потреб? Скільки відсотків від прожиткового мінімуму складає підписка на спотіфай, ютуб мюзік, епл мюзік? А якщо взяти не сімейну підписку, а звичайну? А сходити на 1-2 концерти українських виконавців у місяць?

Проте навіть на базовому рівні ми можемо боротися з байрактаро-шароварщиною. Зараз будуть дуже банальні фрази, але без них ніяк. Треба бороти ось цю національну шкідливу звичку реагувати на щось, лише якщо воно погане. Бо ваш хвацький жарт у твіттері над Гопаком не робить стільки користі українській культурі (хоча відсутність критики створює теплу ванну артистам), на відміну від рекомендації артиста, який того справді вартий. Порадите 10 людям, одному сподобається, він поширить далі.

Байрактаро-шароварщина сама собою стихатиме й маргіналізуватиметься, оскільки хай би скільки не лунали тези «чорний піар — теж піар», кататися на «шакалячому експресі» не любить ніхто, хай би як не вдавали протилежне. Так, видатні у своїй крінжовості пісні набирають перегляди. Але поряд із цим купа артистів намагається заскочити на цей потяг тренду, штампує однотипні відео, але в них не виходить. Їхні пісні вже не стануть таким обʼєднувальним фактором у моменті, як Шо ви браття, чи Українська лють, чи той же Байрактар. Бо як би це не звучало, більшість людей не з фронтових чи окупованих територій повернулися до звичного життя. Уже немає такого величезного страху за своє власне життя, як у перші тижні повномасштабного вторгнення. Психіка адаптується. І на настроях «от зараз ми їх за два-три тижні» вже не виїдеш.

Підсумуймо

Бачите щось хороше українське — діліться ним, розповідайте про нього. Купуйте квитки на тих, хто у ваших навушниках, слухайте їх на стрімінгах. Врешті решт послухайте найкращі альбоми за 2022 рік адже тоді виходила не одна байрактаро-шароварщина. Нам треба вчитися обʼєднуватися «за» щось, а не «проти» чогось.

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Кіно
Ukraїner випустив документальний фільм про святкування Маланки на Буковині
Марічка Максимець Марічка Максимець
9 Січня, 2024
Плейлисти
Різдвяно-новорічний плейлист української музики
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Грудня, 2023
Кіно
Закінчилася серія «Культурних понеділків». Що це і які проєкти перемогли?
Марічка Максимець Марічка Максимець
21 Грудня, 2023