Головна
>
Колонки
>

Саундтрек до сутінок року

Саундтрек до сутінок року

Директор «Видавництва Жупанського» і письменник Олексій Жупанський спеціально для LiRoom зібрав список пісень, під які він закінчує 2022 рік. Вийшов повноцінний есей із саундтреком.


Ми майже впритул підійшли до морозного заціпеніння найдовшої ночі і спостерігаємо, як уповільнюється оберт Колеса року, а довкіллям все виразніше розноситься його втомлене натужне скрипіння, в яке вплітаються завивання сирен тривоги і аварійне пищання позбавлених живлення приладів. Воно скрипить подалі від завжди метушливих, а нині притихлих і потьмянілих міст, за осиротілими селами і полями, з яких вже давно зібрали останній у цьому році врожай. У непролазних хащах далекого лісу, що темніє на самому кордоні між реальністю і чорною оксамитовою виворіткою нашого світу, поміж дерев бовваніють іржаві скелети покинутого дитячого парку розваг, посеред якого страхітливим і могутнім знаком невідворотності височіє Колесо року. У вигляді велетенського старого колеса огляду воно провадить свій невтомний оберт, намотуючи на спрацьовану вісь наші дні, тижні і місяці цього страшного року — тонкі срібні нитки спогадів про них тягнуться через міста і села, ліси і поля, щоб, не втримавши цієї непосильної сили натягу, врешті обірватися. Це станеться тоді, коли на одну коротку мить Колесо замре посеред найдовшої ночі року, знаменуючи завершення старого і початок нового циклу. Залишилося небагато.

Ця підбірка присвячується саме цим, останнім дням року, коли кволе світло ранків більше нагадує надвечір’я, а сутінки починають западати ще з обіду, коли мимоволі неспокійно перебираємо у пам’яті картини спогадів про майже завершений рік, намагаючись відшукати поміж них побільше здобутків, і сором’язливо ховаючи згадки про нереалізовані плани і мрії, які так і залишилися в царстві незбутнього, коли у вистиглому, затканому зимовою мрякою повітрі все виразніше вчувається отой особливий запах завершення ще одного річного циклу, який ми прожили разом з обертом вічного Колеса. Врешті-решт, ця збірка присвячується цьому вже майже віджилому року, коли війна по живому розпанахала наші життя, а перспективи майбутнього стали як ніколи короткочасними.

Тут буде багато понурої атмосфери наших дев’яностих з їхніми віяловими відключеннями світла і такою ж непевністю і короткостроковістю планів на життя, хоча й ті дев’яності виглядають невинними пустощами, порівняно із цим роком, а більшість представлених треків датуються набагато пізнішим часом. А ще вважаємо, що саме під цей саундрек, присвячений сутінкам року, найкраще палатиме все лихе, що з нами трапилося цього року, і, врешті-решт спопеліє до тла, а рік наступний принесе нам мир і перемогу, бо ми на них заслужили, як ніхто інший.

Слухати саундтрек до сутінок року: Spotify

1. Casa Ukrania — Ofira (2019)/Хай палає небо

Дуже потужний дует з Одеси. Напрочуд самобутній, оригінальний і справді наш dark-folk / dark-wave з неймовірною лірикою Нати Гриценко — вокальної половини проєкту. Альбом 2019 року Ofira можна сміливо зараховувати до наших найзнаковіших музичних здобутків принаймні останніх десяти років, якщо не всієї доби незалежності.

Ритуальні танці тіней довкола величного багаття, що сягає небес — на ньому догорають рештки старого року зі всім лихим, що було в ньому, даючи життя року новому. Вічне переродження триває, а смерть — лише крок до нового життя, що ніколи не закінчується.

2. Chelsie Wolf — Abyss (2016)/Grey Days

Власне, увесь цей саундтрек останніх днів року легко можна було б скласти з одних лише пісень Челсі Волф. Талановита авторка і виконавиця дуже цікавого американського dark-folk / dark-country, Челсі Волф поступо дрейфує в бік екстремальнішої і більш експериментальної музики, апогеєм чого стають два надзвичайно потужних альбоми Abyss 2016 та Hiss Spun 2017, замішаних на modern doom, post-industrial, metal та ще бозна-яких музично-експериментальних дріжджах. А пісня Grey Days ніби спеціально писалася про ці наші сірі, майже позбавлені світла дні.

Сяк-так перетравивши осінь, або ж назавжди лишившись у полоні вологої листопадової сутіні, ми непомітно вступили у пору коротких сірих днів, що заледве з’являючись, одразу пообіді стрімко тьмяніють, перетворюючись на присмерк довгих зимових вечорів. Десь попереду майорить перспектива затяжних і натужних святкових гулянь, у відчайдушному шумовинні яких ми вкотре сп’яніло розміняємо ще один рік. І ця перспектива пінистих свят і самозречених ритуалів радше лякає, аніж приносить колишній радісний щем, бо, кажуть, відповідні інстанції та спеціальні виконавчі органи вже давно їх обклали податком на радість — ґрунтовно, пожадливо, як вони вміють, так що після сплати всіх відповідних відсотків у святкових торбах лишається лише дешева святкова мішура, мандаринові шкірки, і більше нічого.

Гідрометцентр нещиро обіцяє якийсь там сніг, але, як завжди збреше, бо у цих питаннях йому ніколи не було віри і справжній сніг у цих краях бачили ще тоді, коли у всіх все було добре, а отже — дуже давно, бо, врешті-решт, кого ми обманюємо, і хто, як не ми самі, чи наші батьки, а чи наші діти, ще багато років тому власноруч хоронили ту зиму на заміському кладовищі, надійно заливаючи її могилу бетоном, спеціально виписавши для цієї справи машину на колективні гроші, дбайливо зібрані представниками ОСББ. Тож справжня зима тепер надійно похована під товстим шаром бетону, і надія лише на нечистих на руку представників ініціативної групи, на те, що вони, як завжди, зекономили на бетоні, поклавши різницю собі до кишені. Але надія ця непевна, а попереду лише безкінечні сірі дні Міжсезоння, яке муніципальна влада найняла грати роль зими, і яке вже давно навіть не намагається вдавати із себе поховану зиму.

3. Death In June — The Wall Of Sacrifice (1989)/Fall Apart

Death In June — це, без перебільшення, культ. Без Death In June не було б дарк-фолку і багатьох його сучасних гібридів та похідних, або ж, принаймні, без Death In June цей напрям сьогодні виглядав би геть інакше. Ніхто так, як Даглас Пірс і ко не вміє з кількох на позір простих акордів, додавши до них декілька індустріальних семлів чи перкусійного передзвону, створювати наскільки чіпкі і пронизливі пісні, в яких буквально у кількох пісенних рядках розгортаються цілі хроніки кривавої і трагічної новітньої європейської історії. Сьогодні Європа знову у вогні, прямо в її центрі знову палає і чадить масним чорним димом полум’я війни, не баченої за масштабами з часів Другої світової. Ми у вогні. А отже, печальні й тривожні наспіви Death In June актуальні як ніколи.

На купі тіл сидить неповоротка і роздута від спожитих жертв туша Європейської історії. Протягом всього двадцятого століття вона з осоловілим стиглим поглядом без зайвих рефлексій і застережень хрускотіла хрящами, кістками, м’ясом і сухожиллями сотень мільйонів, ще й робила це з неабияким завзяттям, час від часу бурмочучи, що «ніколи знову», а потім, трохи прожувавши і запивши все те декалітрами крові, сито розмазала червону барву по своєму писку, і хитро примружилася: а може ще разок?

4. Ulver — Blood Inside (2005)/Christmass

Про норвезьких «Вовків» можна багато писати, але у цьому мало сенсу, оскільки щоб цілковито зрозуміти всю красу жесту і карколомних музичних пертурбацій колективу, потрібно слухати всю їхню біографію, спостерігаючи, як від красивого, але майже класичного блек-металу через нарочито андеґраундні завивання морозних гітар, а далі крізь тріп-хоп, індастріал і експерименти, які взагалі важко піддаються означенню, ці химерні норвежці продовжували свій сомнабулічний дрейф в напрямку сучасної академічної музики і реверансів у бік ретро-року 70-х. Словом, Ульвер — це білий вовк у переважно чорно-сірій зграї норвезького і не лише норвезького металу, які давно вже ним не є. Парадокс у тому, що власне металом Ульвер встигли побувати зовсім трохи – лише на зорі своєї кар’єри протягом приблизно трьох альбомів, а далі почалося. Композиція Christmass буквально сочиться дивною атмосфера Різдва, що під тривожний передзвін несьогосвітніх дзвіночків стрімко скаче довкіллям, а отже ця пісня обов’язково має бути у цій підбірці.

Вимерзлими безлюдними вулицями скрадається свято, його прозоро-льодяні очі вглядаються у темряву зимової ночі, посеред якої на ганках будинків миготять вогники гірлянд, немов запрошуючи увійти досередини. Свято на мить замирає, неприємно шкіриться і рушає до найближчого будинку – воно відчуло тепло за його стінами і вловило ледь чутний приглушений гамір очікування, а отже воно скоро прийде.

5. Shape Of Despair — Compilation (2005)/Into the Veil (rehearsal)

Переважно м’які і протяжні, як осіння, зіткана з туману і мряки, ковдра, ці культові фінські представники funeral-doom іноді бувають жорсткими і колючими, немов вимерзлий на морозі гравій, що устеляє дороги до холодного зимового безголосся. Рання версія розкішної у своїй понурій монументальності Into the Veil звучить геть не схоже на свою альбомну версію, як і на переважну більшість інших композицій колективу, а відшукати саме цю версію в нетрищах стрімінгів не так вже і просто. Ідеальний музично-грейдерний супровід до ритуального погребіння прожитого року.

Величезна дизельна потороча — чи то трактор, чи то бульдозер, чи гротескний грейдер-переросток — звідсіль до пуття не розібрати, поволі суне у зимовій надвечірній імлі. Басовито і загрозливо гарчить її двигун, і невідворотно лязгає могутній ковш, згрібаючи розсипи віджитих у цьому році днів, тижнів і місяців, а також дрібні коштовні камінці спогадів про них, примари незбутих надій і роздуті й порожнисті всередині кульки вкотре даних собі і невиконаних обіцянок. Невдовзі все це опиниться у бездонному залізному череві, де незліченні шестерні, леза і колючі зубчатки візьмуться за свою одвічну справу переробки віджитого, щоб розчистити місце для нового.

6. Ship Her Son x Паліндром — Все не так погано (2022)

Паліндром у колаборації із Ship Her Son видали дуже потужний та пронизливий матеріал, який круто підсумовує цей тривожний і понурий рік. Монументальний і відчайдушний електро-індастріал, що супроводжується майстерним кліпом, що вже сам по собі є дуже влучною мистецькою рефлексією на ці останні місяці нашого з вами 2022-го — року, який назавжди увійде в українську історію, як рік найбільших випробувань, рік крові і рік відчаю, але й рік надії, рік наших неймовірних перемог і рік нашої стійкості. Одна з найзнаковіших цьогорічних музичних робіт.

Все те, про що ми раніше читали у книжках військової мемуаристики і дивилися в документалках про «ніколи знову», раптово увірвалося в наші життя і тепер веде свій біснуватий танець просто на вулицях наших міст.

7. Troum — Eald-Ge-Streon (2009)/Abhijňâ Dhanu-H

Якщо хтось і творить справжнє музичне чаклунство, істинне, глибоке, космічне, позалюдське, без наносів пафосу, гучних заяв і провокативних сценічних образів, то це, безумовно, німецький дует Troum. Існує думка, що якщо у відповідному настрої і у відповідних умовах достатньо уважно слухати їхні композиції, то можна ненароком вивалитися з нашої реальності і опинитися по той її бік, де на холодних протягах позамежжя тривожно шелестить оксамитово-чорна виворітка світу. Це найкращий у світі дрон / дарк-ембієнт, що перебуває на недосяжному рівні, власне, він вже давно потойбіч навіть самої музики — просто вслухайтеся у ці звуки і ви зрозумієте, що мається на увазі.

Чорний кіт у небесах, такий величезний, що його тінь накриває півміста і затуляє половину зірок на нічному небі, видуває з довгої тонкої труби незвичну чарівливу мелодію, яку чують лише діти і блаженні, від чого першим сняться дивні барвисті сни, а другі охоплені неспокоєм, тривожно вглядаються в ніч, марно намагаючись пригадати, з чого це все почалося.

8. C r o w n — The One (2012)/The One

Французький дует C r o w n посідає для нас геть особливе місце, хоча б тому, що ми мали дізнатися про нього набагато раніше. Але, на жаль, ці французи і досі залишаються маловідомим навіть серед поціновувачів важкої гітарної музики, хоча, як ніхто заслуговують на увагу та любов слухачів. Індустріальний дум — раніше таке химерне визначення музичного спрямування викликало б у нас лише скептичну посмішку, але не у випадку із C r o w n, бо вони саме цим і є. Розкотисті, важкі й протяжні гітарні рифи, механістичний поступ монументальних гімнів, водночас сповнених пронизливої ліричності і мелодизму — це все про них. Інколи французи бавляться і записують круті треки хрестоматійно-підвального блеку у кращих традиціях андеґраунду 90-х, інколи можуть видати так само ідеальний у своєму втіленні хітовий трек альтернативного року, або навіть цілий альбом зізнання в любові до Depeche Mode і NIN, але незмінно залишаючись талановитими й цікавими навіть на чужій для себе музичній території. C r o w n — це, мабуть, найяскравіше музичне відкриття наших останніх кількох років.

Колись живі й різнобарвні, а тепер пригаслі і потьмянілі, жовтаві вогники спогадів пополі кружляють кімнатою, з часом осідаючи тонким шаром пилу на застиглі меблі і предмети, яких давно ніхто не торкався, як, власне, і самих цих спогадів. 

9. Apoptygma Berzerk — You And Me Against The World (2005)/Cambodia

Цей чудовий кавер на відому пісню Кім Вайлд від норвезьких електронщиків і одних із родоначальників стилю future-pop, якому, не дивлячись на таку назву, так ніколи так й судилося здобути широку популярність у мас, буде єдиним веселим і по-справжньому літнім треком на цій підбірці, і стане своєрідним екватором нашого довгого музичного шляху крізь останні дні дотліваючого року. Він допоможе нам востаннє озирнутися назад, у яскраві і теплі дні цьогорічного літа, що як ніколи тепер видаються чимось дивним і чужим серед цього розлитого довкола вистиглого зимового безголосся. 

На залитому сонцем пляжі діти галасливо стрибають на тарзанці у воду. Літній день лише розпочався і до його завершення ще ціла вічність, як це буває лише в дитинстві, або влітку.

10. Diamatregon — Crossroad (2009)/Crossroad

З якою б теплотою і повагою ми не ставилися до ранньо-середнього блек-металу перших трьох хвиль, хто має вуха, той почує, що концептуально, технічно, композиційно і навіть психологічно сучасний блек-метал, принаймні кращі його взірці пішли далеко уперед від тих у чомусь наївних, але таких душевних і, безумовно, дуже true блек-метал вправлянь якихось наших улюблених Burzum, Darkthrone, Immortal чи навіть самих Emperor, які свого часу поставили, здавалося б, недосяжну композиційно-технічну планку монументально-епічного блеку. То більше ми сьогодні радіємо сучасним, чи майже сучасним зразкам стилю, на кшталт геніальних французів Diamatregon, які, вже, ніде правди діти, порівняно з нашими улюбленими чорно-музичними дідами із 90-х виглядають, як машина тесла поруч із жигулями — нехай вже мені пробачають таке порівняння всі боги металічної чорномузики, які й досі пруться від Pure Holocaust, а вершиною блеку вважають Сатириконівський Nemesis Divina, бо на щастя, це вже давно не так. Але, попри свою геніальність, Diamatregon все ж мають один недолік — після трьох дуже потужних повноформатників, вершинним з-поміж яких став останній, датований 2009 роком, колектив розчинився в позачасовій імлі, або ж у стрімкому вирі нашого неспокійного сьогодення — кому як більше подобається. Але, все ж, як добре, що вони залишили по собі ці альбоми в якості нагадування, як мають виглядати вершинні зразки сучасного блек-металу.

Він довго йшов засніженим лісом у пошуках справжнього безкомпромісного культу чорного металу, позбавленого позерства, клавіших і жіночих вокалів. Тільки найправдивіші тру-акорди, схожі на завивання старої циркулярки, і невдоволене хрипіння спрацьованого дизельного генератора, лише справжній потойбічний скрімінг, неначе того, хто ним завиває, нещодавно дістали з могили і змусили співати кримінальний шансон, жодних компромісів, культ має лишатися навіки таким самим, яким ми його пам’ятаємо, бурмотів він собі і вперто сунув далі крізь сніги, не зважаючи на мороз і цікавих білок на лапатих гілках ялин і сосен, що ніби зійшли з картин Кітельсена. Нарешті, коли на чорному морозному небі прорізалася бліда невиразна повня, він його знайшов — то був миршавий дідок з довжелезною бородою, що сидів біля багаття, кутався в усіяний залізними шипами, більший на кілька розмірів, шкіряний плащ і задумливо сьорбав із туристичної кружки чай. Він підійшов до дідка, шанобливо йому вклонився і нерішуче промовив, що шукає справжній, позбавлений облуди, культ давнього блек-металу, на що дідок розсміявся страшним скрипучим сміхом і увімкнув на блутус-колонці АББУ.

11. Front Line Assembly — FLAvour Of The Weak (1998)/ Colombian Necktie

На індустріально-електронній сцені дев’яностих та нульових канадці Front Line Assembly були безсумнівним культом і справді проектом передової лінії всього музичного напряму загалом. Від дещо архаїчного EBM, через агресивний гітарний індастріал, до повітряно-ажурних конструцій драм-енд-басу та брейкбіту, а тоді — до подальшого гармонійного поєднання всіх попередніх складових у майже недосяжного рівня електро-індастріалі. А потім… потім на шляху героїв трапився підступний Dubstep з його деструктивними глічами і отим всім богопротивним набором прийомчиків, які наприкінці нульових-на початку дві тисячі десятих не використовував лише… та чого вже там лукавити — всі це, на жаль, використовували навіть FLA, через що ми далі не слідкували за цими канадськими збитими льотчиками. Проте це не заважає їм назавжди залишитися у наших серцях і плейлистах ідеальним і досі недосяжним для більшості музикантів зразком електро-індастріала. 

Закинутий дитячий майданчик, куди роками ніхто не навідувався. З іграшкового будиночка непевною тінню вислизає чиясь постать, підходить до перехнябленої каруселі, на мить завмирає, а тоді сідає на карусель і починає на ній обертатися. Все швидше, швидше і швидше…

12. Jesu — Heart Ache (2004)/Heart Ache

Якось Джастін Бродрік, тисячеликий герой від музики з понад десятком найрізноманітніших музичних проєктів, задумав було завершити свій magnum opus, Godflesh (потім він його все ж благополучно відновив), чи просто трансформувати його холодну й відсторонену бетонно-механістичну ходу у щось трохи не таке холодне й відсторонене, у щось, де знайшлося б місце не таким похмурим емоціям, які Бродрік широкими мазками виплескував в межах «Божої плоті». Цей новий проєкт назвався Jesu, а його перша пісня з першого EP стала наче своєрідним містком поміж старим похмурим механізмом Godflesh і новоствореним замріяно-легким Jesu. Власне, саме така пропорція бетонно-металевого бездушного напору і майже ембієнтної легкості, якої Джастін дотримувався в тому самому першому EP і була на нашу думку еталонною, оскільки на більш пізніх роботах стилістичний маятник хитнувся у бік набагато легших, майже мажорних нот і леткого беззубого рокового звучання, та так там і завмер. Heart Ache же своєю появою раз і назавжди вразив нас дуже особливою і специфічною ліричністю промерзлого бетону і заліза, що бряцає десь у нетрищах промзони на незатишних холодних протягах.

Міський юродивий цілий день тинявся вистиглими морозними вулицями, час від часу тривожно нюшачи носом повітря. Воно спозаранку пахло тим особливим морозним запахом, який буває лише проти найдовшої ночі року. Ближче до вечора, коли на місто наваляться важкі зимові сутінки, він поплентається до закинутого гаражного кооперативу. Дочекавшись темряви, Розхристана Душа візьме замашного залізного прута і почне рівномірно гатити ним по іржавих воротах першого-ліпшого гаража, від чого морозним довкіллям рознесеться ритмічний залізний передзвін, здіймаючи далекий гвалт собак і змушуючи випадкових перехожих неподалік мимоволі пришвидшувати крок. Так він сповіщатиме місто про прихід найдовшої ночі року і застерігатиме необережних дітей, щоб цієї ночі не забрідали надто далеко у своїх дивних іграх, не вглядалися надто пильно у холодне незмигне око місячної повні і раніше поверталися додому.

13. :Wumpscut: — Boeses Junges Fleisch (1999)/Sag Es Jetzt»

:Wumpscut: ранньо-середнього періоду це одна з найкращих історій, що трапилися з EBM / dark-electro та й, якщо на те пішло, електро-індастріала загалом. Як і багато інших чудових музичних історій цієї підбірки, вона розпочалася на початку 90-х, коли давній і поважний напрям electro body music вже впевнено марширував до свого занепаду, а на андеґраундних готичних та індустріальних майданчиках починав прогризати собі шлях до обмеженої популярності новомодний тоді dark-electro. Власне, музика :Wumpscut: виходить далеко за межі як самого EBM, так і того ж dark-electro, до якого багато хто відносить принаймні першу половину творчості проєкту, що тривала приблизно до 2001 року. Ми ж у нашій студії особисто вважаємо творчим апогеєм альбом 1999 року Boeses Junges Fleisch, на якому засновник і одноосібний учасник проєкту Rudy Ratzinger демонструє напрочуд широку палітру купи напрямів електронної ритмічної музики — від величних індустріальних гімнів, через похмурі ритм-нойзові перфораторні симфонії, крізь приправлені сумними хоралами щільні бетонні нетрища брейк-біту і аж до піднесених електро-готичних балад наприкінці альбому. :Wumpscut: не має навіть віддалених аналогів на музичній сцені, це надто самобутній і оригінальний продукт. Тим прикрішим виглядає подальший музичний шлях проєкту після 2005 року, коли, чи то втомившись, чи то просто знічев’я Rudy почав гратися в іронію і все більше орієнтуватися в творчості на готичні дискотеки, тим самим ненароком, а чи навмисне, виказуючи своє справжнє ставлення до них. Так, все найкраще трапилося в 90-ті, а тоді чомусь зіпсувалося.

Натужні танці пристарілих готів на даху закинутої промзони. Зимовий місяць розливає холодне сяйво на їхні бліді обличчя, в колонках, що, неначе вартові, вишикувалися по периметру низької огорожі даху, ритмічно пульсує механістичне гупання басів, навіваючи їм спогади про давно минулі часи відомих на увесь світ андеґраундних готичних вечірок у Києві на межі 90-х і 2000-х. На обрії миготять холодні вогники далекого міста, що давно поринуло у сон забуття, сон, в якому більше немає ні андеґраундних вечірок, ні готики, ні самих пристарілих готів.

14. Phantom Winter — Cvlt(2015)/Wintercvlt

Колектив з такою назвою наче сам проситься у нашу підбірку до сутінок року, але, якщо серйозно, то це дуже крутий пост-метал / сладж від колишніх учасників Omega Massif. У німців Phantom Winter дуже оригінальне і самобутнє звучання, принаймні нам нічого подібного досі не траплялося — протяжні, сповнені саспенсу і тривожного нагнітання композиції, що раптом вибухають сліпучою морозною люттю і вимерзлою істерикою майже блекових скрімінгів. Чудовий десерт до просочених холодом ранніх зимових сутінок.

Все довкола замерзло і у вихололих будинках вже давно полопалися труби, але треба якось жити далі.

15. Thee Maldoror Kollective — Pilot (Man With The Meat Machine) (2006)/The Night Mr. Clenchman Died

Ще одна химерна квітка, що розквітла на ґрунті пост-блеку, і водночас плоди квітіння якої настільки далекі від першооснови жанру, наскільки Дордж Бату далекий від роботи в NASA. Навіть сама назва колективу цих дивовижних італійців змінювалася чи не більшу кількість разів, аніж публічні заяви того самого Бату. А найдивнішою і водночас найцікавішою їхньою роботою є альбом із загадковою назвою Pilot (Man With The Meat Machine). Альбом — немов зшите з різноманітних шматків і клаптів тіло, над яким попрацював якийсь збочений, але водночас геніальний хірург-експериментатор. Метал, індастріал, серф-рок і поп-естрада 60-х – тут всьому знайшлося місце і до ладу припасований кожен клаптик кожного музичного стилю. Воістину унікальний зразок небувалої і прекрасної музичної еклектики.

Прямо посеред площі міста звірята давали чудернацьку виставу — жонглювали кульками, робили сальто і кульбіти, діставали з капелюха кроликів і самі зникали в ньому ж, а тоді, обійшовши вражений натовп і зібравши гроші в капелюх, з якого перед тим діставали кроликів, мовчки зібралися і пішли. А де їхній дресирувальник. З ними ж має бути якийсь дресирувальник? — запитала маленька дівчинка у мами, коли останні звірята зникли за рогом вулиці. І справді, де дресирувальник? — і собі здивувалася мати дівчинки і почала набирати номер поліції.

16. The Blood Of Heroes — The Waking Nightmare (2012) Hecatomb

The Blood Of Heroes — чарівне дітище таких легендарних дядьків, як Submerged, Justin Broadrick (якого пам’ятаємо за попереднім Jesu), Dr. Israel, Enduser, Bill Laswell і багатьох інших. Концетрована суміш драм-енд-басу, брейкору, раги, постіндастріала, метала і ще бог знає чого – цей проєкт і справді унікальний своєю несподіваною еклектичністю, як і набором музикантів, які беруть участь у його творенні, а його треки варті якнайпильнішої уваги і багаторазового прослуховування, особливо такими днями, як оці, бо, як відомо, хороша музика допомагає краще переживати будь-які, нехай навіть найкарколомніші прояви нашої непростої реальності.

Відчайдушні й божевільні танці посеред зачиненого на капремонт цвинтаря. Вони вже мертві, а ми ще ні!

17. Ritual Howls — Turkish Leather (2014)/Turkish Leather

Здається, ми ще й досі не дуже собі усвідомлюємо, що у американців дуже крута сцена дарк-вейву і готичного року. А ще у них дуже потужна дум- і сладж-сцени. А ше, як це не дивно — блек-метал у них теж дай бог кожному. Словом, у Америці круті майже всі сцени наших улюблених напрямів музики, але ми зараз саме про dark-wave / gothic rock. Цей гіпнотично-заворожуючий трек американців Ritual Howls у будь-якому разі має бути у цьому плей-листі, бо він прекрасний настільки, що від нього і справді шкірою сипле мороз — так само як і від усвідомлення, що ми таки якось дісталися кінця цього страшного року.

Після вибухів, що, здається, прогриміли над самою головою, і супроводжувалися тьмяними спалахами у захмареному небі, на землю почав сіятися лапатий чорний сніг. Після того більше не було ніяких вибухів і спалахів, а тільки тиша, в якій продовжував сіятися чорний сніг, вкриваючи місто темною вуаллю жалоби.

18. White Ward — Love Exchange Failure (2019)/Dead Heart Confession

Після появи у 2019 році, цей альбом дуже довго не покидав наших студійних колонок, та й зараз ми часто до нього повертаємося, особливо коли за вікном гускнуть незатишні сутінки, на які майже одразу перетворюється короткий зимовий день. White Ward — дуже крутий і оригінальний український post-black, із органічними вплетеннями дарк джазу, а альбом Love Exchange Failure за словами учасників гурту присвячений темі згубного і руйнівного впливу мегаполіса на людину. «Сповідь мертвого серця» — наш особистий фаворит цього альбому, дуже потужна емоційна композиція, що надовго западає в душу і плейлист.

Подорож засніженим лабіринтом Позняків. Розсипи мертвих вогнів у вікнах понурих висоток нашіптують про легковірну наївність тих, хто ховається за ними від хижого вишкіру тисячоликого мегаполісу.

19. Blvck Celing — Forever Down (2013)/Cry, cry again

Дивний, але доволі нетривалий тренд віч-хаусу залишив по собі нечисельні, але доволі цікаві артефакти — наприклад моду на urban-gothic в одязі, коли деякі вуличні стиляги стали виглядати чи то як химерні готи, які чомусь вирішили вдягтися у спортивні речі, чи то як районні гопнічки, що раптом надихнулися темрявою і перефарбували свої спортивки, худі і кроси в радикально-чорний колір, ще й розписавши все те діло замість звичних Nike та Adidas кабалістичними символами і хрестами. На жаль, саме в музичному плані відьомський хаус згас за якісь кілька років після виникнення, але встиг залишити по собі окремі коштовні артефакти. Американський проєкт Blvck Celing, якраз один із таких.

Вивільнені від свого обтяжливого вмісту, чорні сміттєві пакети, вільно кружляють над неозорим звалищем, яке поволі замітає снігом. Сіре низьке небо, затягнуте важкими свинцевими хмарами натякає, що цей сніг ще буде довго іти – стільки, щоб врешті повністю поховати під білою пеленою поля мертвих розтерзаних будинків з виламаними ребрами стін і розчавленими грудними клітками дахів.

20. Shining — VI Klagopsalmer (2009)/Plågoande O’helga Plågoande

Шведський Shining, мабуть, один з найулюбленіших представників сучасного блек-металу. Постійно розширюючи межі жанру, шведи водночас примудряються залишатися саме блек-металом у всіх сенсах — напористим, злим, ліричним, з пронизливим геть нетривіальним мелодизмом і, звісно ж, отим відчуттям морозного зимового заціпеніння, яким вирізняється будь-який справжній блек.

На далекій засніженій галявині посеред лісу звірі водять хоровод довкола величезної, зліпленої ними, снігової баби і наспівують давню лісову ворожбу. На ніч зимового сонцестояння снігова баба оживе і побреде в далеке місто у жек товктися у чергах і вибивати лісовим мешканцям комунальні пільги.

21. Dismal Euphony — Autumn Leaves: The Rebellion Of Tides (1997)/ Hidden track

Парадоксально те, що декларуючи себе на зорі існування, як ортодоксальний жанр, який свідомо відкидає будь-які зміни, новації та авангардні вибрики, блек-метал до середини нульових став чи не найвітальнішим напрямом металу, явивши таке різноманіття новаторства, дивовижних музичних гібридів і авангардності, що тепер, озираючись на понурі ранні 90-ті, коли блек-метал був лише про зиму, смерть і сатану, якось стає геть бентежно. Проте, перші спроби рухатися нетоптаними стежками і робити щось геть віддалене від загальноприйнятих стандартів були ще в середині 90-х. Не те що норвезці Dismal Euphony від початку були зразком відданості традиціям жанру, але другий їхній альбом Autumn Leaves: The Rebellion Of Tides 1997 року для нас досі залишається справжньою перлиною нестандартного пост-блеку, а останній «захований трек» альбому просто ідеально лягає для завершення нашого саундтреку до сутінок цього року.

Вулицями несуть труну з відспіваним роком. Труна відкрита, і, сидячи в ній, рік зацікавлено розглядає заткане імлою довкілля. Процесію замикають кілька музикантів, від невиразних тіней яких сочиться вкрадлива мелодія, в яку поступово і непомітно вплітаються нотки деконструкції, що поступово розмиває імлою і стирає з реальності довколишні будинки, вулиці, і саму цю процесію. Трохи відставши, за процесією суне велике безбарвне ніщо, а за ним — порожнеча.


Читайте також: 21 найкращий український альбом 2021 року

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024