У липні 2023 року український діджей, журналіст та меломан Влад Фісун зробив збірку Розкрут для маркетингового агентства Sasquatch Digital. До неї увійшли треки відомих та нішових українських проєктів та продюсерів, які ніколи не видавалися до того.
Сам Влад має понад 20-річний досвід роботи в культурній журналістиці та 25 років диджеїнгу. Тож головний редактор Лірум Олексій Бондаренко поговорив з ним не тільки про мікс, а й про бум української музики після 24 лютого 2022 року, перспективи майбутнього та важливість інтегруватися у світовий контекст.
Розкажи про проєкт, що це? Звідки з’явилася ідея і до чого має призвести?
Десь у 98-99-му році я грав виключно даунтемпо. Колега Льоша Павлов залучав мене до серії вечірок Ritm Snov, на яких грався тільки трипхоп, абстрактний хіп-хоп або якась повільна музика. І це призвело до того, що я став майже жити в чилл-ауті найвідомішого в той час київського клубу Ultra. Я грав сети з 22:00 до 8:00, і це було після денної роботи в журналі «Афіша». У п’ятницю я закінчував у редакції, брав торбу платівок і йшов грати на всю ніч, бо я настільки кайфував від цієї музики. А потім ще грав і у суботу.
У сучасному моменті ідея виникла з декількох причин. Зараз я починаю працювати над тим, щоб занурювати у світ діджеїнгу людей з травмами війни, ПТСР, порушенням психологічного і фізичного стану завдяки програмному забезпеченню. Зараз є програми, які можна ставити на смартфон чи ноут і повноцінно займатися діджеїнгом. Коли цьому навчаєш, людей це дуже захоплює, бо вони відкривають для себе абсолютно інший досвід взаємодії з музикою.
Ти колись пробував дідежїти?
Один раз пробував, так.
Ну, тобто, ти поринаєш в музику абсолютно по-іншому.
Також я дружу з агенцією Sasquatch. У нас ніколи не було комерційних проєктів, але я грав у них на ювілейних вечірках. Зараз раз на рік вони випускають мікс української музики. Перший у них був фанковий, більш-менш традиційний. На другий мікс вони звернулися до мене, і сказали, що їм було б цікаво зробити збірку реміксів на українські 90-і. Але, – по-перше, я не дуже люблю українські 90-ті. А по-друге, я не роблю ремікси так добре, як це робить, наприклад, CJ Plus. Я їх познайомив, і вважаю, що вийшла дуже класна робота вийшла.
Я хотів зробити розслабляючий мікс. Всі кажуть, що Україна це щось про техно чи драм-н-бейс. І це, в принципі, обґрунтовано. Зараз ще брейк-біт пішов вгору. Але ніхто не звертає увагу на те, що тут дуже давно роблять даунтемпо, роблять чілову музику.
Я звернувся до різних музикантів, і виявилося, що в них дуже багато невиданної музики, анрелізів. Є проєкти, які давно не існують. Є те, що тільки зараз виходить в новому сенсі, таке, як новий проєкт Alloise, який називається Melong. Алла зараз навчається в Британії, здобуває продюсерську освіту. І почала писати музику повністю сама. Це її перший реліз. Він відбувся після того, як ми випустили цей мікс.
А є добре відомі, як Foa Hoka, UA_ID чи Monoconda.
Хотів тебе запитати про Foa Hoka. Я про них чув, але їх називають прямо культовими.
Боюся, що мій бур до початку Foa Hoka не досверлить. Зараз це фактично Дмитро Куровський, який завжди був драйвером цього гурту. Я б сказав, що це навіть не проєкт-хамелеон, а постійна метаморфоза. І зараз він існує у формі, коли Дмитро Куровський — це фронтмен- мултиінструменталіст у дуже яскравих образах.
Також з ним грає Євген Ходаш, він досі робить проєкт Kazma Kazma, в якому до речі починав Фагот з ТНМК. Женя виступає як інструментальна база, обвішаний гітарами і драммашинами. Женя мені колись розповідав, що Дмитро постійно жаліється, що доводиться возити із собою 30 кг костюмів. І вони завжди різні.
Foa Hoka починала десь на самому початку 90-х. Тоді була хвиля, коли українські музиканти багато гастролювали по Німеччині завдяки грантовим програмам. Foa Hoka теж, і багато спілкувалися з місцевими музикантами. Тож я б сказав, що в них ця німецька альтернативна лінія і досі відчутна.
Щодо 90-х. Зараз люди почали активно відкривати для себе музику того часу, зокрема й Степана Гігу та інших артистів. Для мене це трохи дивно, бо я цю музику ніколи хорошою не вважав, а зараз вона стає ледь не культовою серед молоді. Як ти до цього ставишся?
Зараз українці цікавляться всім українським у гіпертрофованому стані. Деякі таким чином відновлюють собі ідентичність, це певна форма психологічного захисту, зрозуміти себе через культуру. Бо війна – це жахливо і ми ніколи не були до цього готові. Але схожий тренд був у 2014 році, коли раптом всі почали говорити про українських письменників, музикантів, досліджувати українське кіно. І ця ситуація допомогла таким проєктам як Радіо Аристократи. Це було емоційним трампліном.
Зараз цього ще більше. Але, я вибачаюся перед українським суспільством, але в нього є і велика культурна травма. Тут можна провести паралель із супермаркетом. Ти можеш зайти в найкращий магазин з делікатесами, але в якийсь момент тебе все одно тягне на сємкі. Ти можеш повечеряти розкішною кухнею з морепродуктами чи ніжним м’ясом, але під кінець все одно захочеться сємок. Подивитися якусь комедію з минулого під олів’єшку.
Тому зацікавленість такими проєктами як Степан Гіга буде завжди. Це як guilty pleasure.
Але сказати, що особисто я можу отримувати задоволення від української попмузики 90-х – то певне ні. Але, як казав вище, CJ Plus робить речі, які мені подобаються. Я ніколи не цікавився Віктором Павліком. А він бере Павліка і робить з нього чиказький хаус. І це вже талант продюсера, а не якість сировини.
Як ти вважаєш, на кого дійсно варто було б звертати увагу в українській музиці?
Цього року я зробив декілька міксів української музики для західних ресурсів. Наприклад, для Nightclubber.ro я зробив мікс виключно із платівок українських продюсерів. І вони сказали, що їм дуже цікаво, без усіляких знижок на те, що це з України. Для них це незвична музика і їм прям зайшло. Я почав з треку Світлани Няньо, яка відома участю в проєкті Цукор Біла Смерть. І вони аж офігіли. Та й загалом української музики цікавої дуже багато.
Є журналіст Джанмарко Дель Ре. Десь у квітні 2022 він почав досліджувати українську андеграундну сцену. І писати про це для блогу A Closer Listen. Зараз він зробив 170 інтерв’ю з українцями, проєкт Ukrainian Field Notes, з якого він хоче зібрати книжку. Я вважаю, що це безпрецедентно, бо я такої роботи з українським андеграундом ще не бачив. Я сам читаю цей блог і офігіваю, скільки в нас талантів: від авангардної неокласичної сцени до радикального нойзу і близьких до поп-культури персонажів на кшталт мене.
Я не знаю, як він всіх нас знайшов, але наприкінці кожного інтерв’ю він питав — в кого наступного взяти інтерв’ю? І таким чином пройшовся по різних прошарках.
Зараз ми переживаємо момент підйому української музики й культури. Як ти думаєш до чого це призведе? Чи закріпиться українська культура в свідомості людей і на майданчиках? Чи це тимчасова історія?
Якщо пробудити будь-якого бізнес-коуча серед ночі і запитати «Що робити, коли неясно що робити?», коуч скаже — просто роби що-небудь і щось почнеться. Найгірше — це стагнація. І, на жаль, українська музика часто з цим стикається. І якщо комерційна галузь сяк-так виживає, то трушні виконавці задихаються, бо зникає натхнення без грошей. І вони йдуть в IT або назад варити каву.
Я вважаю, що нинішню ситуацію не можна назвати злетом української музики, бо процеси неоднорідні. Люди поспішають і не дороблюють свої ідеї. Музиканти ставляться до проєктів невибагливо — щось склєпав, кинув і воно понеслося. Зробив якийсь кліп, тіктоки — і нормально. Але, сорі, треба трошки зупинитися і уявити свою музику, наприклад, через рік. Чи буде це цікаво тобі, не кажучи вже про те, чи буде це цікаво світу?
Тому зараз я бачу багато сміття. І я не кажу про байрактарщину. Байрактарщина була потрібна, бо це жорстока промивка труб. Бо коли людина слухає у відкрите вікно Басту або Лєпса, то, мені здається, вона просто не розуміє, що робить. І байрактарщина стала для них альтернативою, яка їх зупинила.
А для того, щоб зробити проєкти поза межами моменту потрібен час. А зараз навіть умовні гранди мейнстриму трошки поспішають.
Просто мені особисто здається що українська музика так і не відрефлексувала події 2014 року. А зараз нарешті рефлексує війну.
Мені здається, що у 2014 році Україна взагалі не дуже зрозуміла державну ситуацію. Вона якось завмерла і не знала, куди йти: радикально західним шляхом чи домовлятися з Росією про зону холодного конфлікту. Я не претендую на роль політичного експерта, але думаю, що така ситуація склалася через економічні стосунки. Через гроші. З економікою Заходу ми не інтегрувалися. А з російською, тишком-нишком, але продовжували працювати. І артисти їздили виступати й працювати. Не кажучи вже про інший бізнес.
Для того, щоб іти на Захід і починати там заробляти, треба інтегруватися з їхніми інституціями. І це має бути щось більше, ніж сцена на Sziget чи участь у шоукейсах Eurosonic. Зараз купа артистів поїхала Європою, але на ці концерти ходять не європейці.
Щоб український продукт туди просунути, треба мати підтримку, зацікавленість місцевих інституцій, які релевантно подивляться на артиста і зрозуміють, чи робить він щось цікаве в контексті їх аудиторії. А не тому, що зараз Україна на всіх шпальтах.
Який шлях тоді в української культури і музики на сьогодні? Рухатися в Європу? Чи будувати все всередині?
Мені здається, що українська музика дуже сильно довіряє державним інституціям, фондам, соціальним ініціативам. Хоче, щоб просували, щоб давали гранти. Щоб дали автобус, ще й державний, а ми поїдемо в Європу і будемо виступати.
А найкраще завжди працюють принципи бізнесу. Якщо бізнес, музичний бізнес, я маю на увазі, бачить у проєкті потенціал, то і працювати з ним починає по-іншому. Це має бути махіна, яка збирає навколо себе напрацьовану аудиторію. І допомагає новому для цієї аудиторії проєкту стати зажаданим, не прив’язуючись в першу чергу до громадянств та паспортів.
Читайте також: «Хто я?»: плейлист, який (не) допоможе вам розібратися в собі й оточенні
Розповiсти друзям
Допитливим
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: