«Моя головна проблема — мій російський паспорт. Я українка, а це мітка диявола», — Юля Юріна про волонтерство, війну і музику

Юлія Юріна стала широко відомою українському слухачеві з участю у проєкті «Голос країни». На шоу вона потрапила до команди Івана Дорна. Згодом, разом зі Стасом Корольовим, вони сформували дует YUKO, який став одним із флагманських проєктів музичного видавництва Masterskaya. Усі альбоми YUKO потрапляли в наші топи.

Два роки тому гурт розпався. Стас і Юля розпочали сольну діяльність. Юріна — запустила проєкт ЮЮ та випустила дебютний альбом Онлифан. Альбом сприйняли дуже контраверсійно. Було багато критики стосовно надто вульгарних пісень та російської мови виконання.

Сама Юля народилася і до 18 років прожила в Росії. Потім переїхала навчатися до Києва, де живе вже більш ніж 10 років. Ще в складі YUKO Юля брала участь у нацвідборі на «Євробачення» під час якого озвучила, що має російське громадянство, але хоче отримати українське. 

Із початком повномасштабної війни Юля об’єдналася із командою Masterskaya та утворила повноцінний гуманітарний штаб. Masterskaya своєю чергою ще вранці 24-го лютого заявили про розрив усіх зв’язків із Росією. 

Ми спілкувалися у приміщенні Masterskaya. Місце, яке раніше було заточено під тусовки й концерти, зараз — забите різними пакунками з гуманітаркою, їжею та медикаментами. Там живе кілька тварин та іноді зупиняються вимушені переселенці. 

У межах проєкту «Кожен на своєму фронті» ми поговорили з Юлею про те, чому вона залишилася в Києві, про стосунки з батьками в Росії, складнощі в отриманні українського громадянства та про те, як вона бачить свою подальшу творчість.

Як зустріла війну

Де тебе застала війна?

Вдома, я проспала. Через стан мого здоров’я я дуже довго сплю. О 10-й ми з чоловіком прокинулись, взяли телефон, а там було вже півтора десятка повідомлень від рідних та друзів. Батьки чоловіка врешті додзвонилися, сказали, що війна. Ми першим ділом зателефонували нашому другу Вові. Він добре розбирається у політичній повістці, це перша людина, якій був сенс подзвонити. Вова сказав, що їде з братом до Гостомеля забирати машини. Десь о 12-й він подзвонив і розповів, що бачив, як збивали вертольоти. Ми через трубку чули у нього дві автоматні черги. Так почалася наша війна.

Але ти лишилася в Києві при цьому.

Всі знають мою історію, що я людина з кривавим паспортом. У 18 років я зробила свідомий вибір — переїхала жити в Україну. Я вступила до ВНЗ, одружилася, тут моя сім’я, мої друзі. У моєму свідомому віці вибір країни та міста, де я хочу жити — це Україна та Київ. 

Куди мені звідси їхати? В Росію я точно не поїду. Я не знаю, навіщо їхати до Європи. Тут мій дім і все, що в мене є. Та й без чоловіка я точно нікуди. 

Ми до початку війни промоніторили найближчі бомбосховища та зрозуміли, що метро — найкращий варіант. У перші дні вирішили про всяк випадок спуститися туди. Заздалегідь поклали документи та все необхідне в рюкзак, зібрали кота, купили йому шлейку, кілька пляшок води. Я переживала за кота, бо була інформація, що тваринами не впустять. Я готувалася скандалити, та в метро виявилося стільки ж тварин, скільки й людей, якщо не більше. Тільки почали збиратися, почули першу сирену. 

Нам до Печерської три хвилини, ми побігли туди. Я тоді, схоже, захворіла на корону, бо від бігу горіли легені. Я тягла кота та кричала Владу «рятуйся, біжи без мене». Це було епічно, як у кіно якомусь. У метро ми просиділи три години. Наступного дня о 7-й ранку знову зібралися і просиділи там уже 5 годин. Це усе я активно викладала у сторіз. 

Про запуск гуманітарного штабу

Як і чому почалася ваша волонтерська діяльність?

Ми почали волонтерити, тому що багато людей просили про допомогу. Врешті, у нас є руки-ноги, а допомагати значно приємніше, ніж сидіти й читати новини. Ми спершу розписали правила життя на Masterskaya. Бо це не курорт, ми тут працюємо і відповідаємо за нього. Потім Masterskaya опублікувала номер карти у сторіз. За перший тиждень зібрали 50 тисяч, потім 100 тисяч, і наразі це десь 400 тисяч (на момент взяття інтерв’ю — прим.ред.). 

Ми розподілили між собою ролі. Наприклад, я ще з двома координаторками займаємося ліками, почали непогано у цьому розбиратися. У нас були знайомі фармацевти, які відкривали нам закриті аптеки, де ми скупали усе, що могли, та роздавали людям через запити. 

Спочатку це робилося через мій інстаграм, потім ми почали це публікувати від Masterskaya та всього нашого ком’юніті. 

Також у нас є люди, що відповідають за доставку, закупку продуктів, сортування та бухгалтерську звітність. У нас зібралось ком’юніті з акторів, режисерів, сценаристів, операторів, діджитальників та музикантів. Тобто, у нас бухгалтерський облік ведуть люди, які цього ніколи раніше не робили. Ми просто записуємо, хто скільки таблеток привіз, кому віддали, і якщо нас після війни спитають, куди пішли зібрані гроші, то у нас є звітність. Я постійно викладаю фотозвіти у сторізах з отримувачами, часто без обличчя, особливо якщо це ЗСУ. Повна звітність ведеться в інсті, і наші донатери бачать результати. Ми також розвозимо їжу літнім людям, уже близько 200 людей її отримали.

Чому корисно займатися волонтерством у цей час — я практично не читаю новин. Бо як я читаю новини, мене накриває. Коли стало відомо про Бучу, практично весь офіс випав з роботи на два дні. Ми лежали камінчиком і ходили як зомбі, не могли відійти.

У вас є профіль тих, кому допомагаєте? Чи працюєте за вхідними запитами?

Працюємо на вхідних. Наприклад ми сьогодні віддали UA.Animals 150 кг собачого корму для Бородянки. Нещодавно нам задонатили 3 тонни зерна, які ми частково відвезли в Чернігів та Київський приватний зоопарк. Також допомогли понад 500 бабусям і дідусям. 

Ми спочатку хотіли працювати лише з ліками та розвезенням їжі. Та мій номер ширився сарафанним радіо. Був час, коли мені кожні 10 хвилин дзвонили з незнайомого номеру і питали за їжу та ліки. Потім на нас вийшли військові, ми збирали їм пакунки. Також була постача памперсів та дитячого харчування, це поїхало у пологовий будинок, Глухів та Чернігів. 

З того ж Чернігова ми евакуювали 7 людей, які весь час сиділи по підвалах. Коли наші приїздили туди, привозили назад фото, відео, як люди живуть у тих підвалах. Там страшне. Також ми возили туди їжу великими партіями, останній раз — спільно з КМДА. Ми передали гуманітарку, та машини розстріляли градами. Судячи з посту, люди вижили, з ними все в порядку. 

Ми думали навіть збирати гроші на моторний човен. Наш техдиректор родом із Чернігова, він знає кожен закуток. Коли російські війська знищили міст, був варіант вивозити людей на човнах. Та потім ми дізналися, що люди вже так намагалися вибиратися звідти та потрапляли під обстріли. 

Наголошу, що знищили міст саме російські війська, не українські. Бо мама мені присилала новини, нібито українські війська знищили дороги, щоби не випустити людей.

Про родину в Росії

Як на війну реагують твої родичі з Росії?

З татом ми не спілкуємося уже 6 років. Одного разу мене накрило від новин, я розблокувала його у вайбері. Написала йому величезну тираду, починаючи з «ну що, як тобі живеться у фашистській країні?», і закінчуючи «якщо мене вб’ють — це будуть росіяни, кров лишиться на твоїх руках». Дочекалась, доки він прочитає та заблокувала назад. 

На бабусю я не розраховую, вона — радянська людина, яка звикла вірити телевізору. Я їй скидала фотографії, докази — нічого не подіяло. 

Та найбільше мене розчарувала мама. Доки в Росії не заблокували інстаграм, вона слідкувала за мною та ніби як адекватно зі мною спілкувалася. В мене було враження, що вона усе розуміє. А потім вона мені подзвонила та почала розповідати про біологічну зброю, наркотики для військових, неофашистів, про те, як українці стріляють у своїх же, президента-клоуна і т.д.. Я ще ніколи так сильно не захищала Зеленського, як у той раз.

Вона не вірить ні моїм очам, ні вухам. Розповідаю їй, що у нас живе людина з Ізюма, у неї згорів триповерховий дім. Ось люди, що приїхали з Чернігова та Антон, який возить туди гуманітарку і на власні очі бачить весь жах. Ось люди з Бучі, яких ми евакуювали. Я мамі кидала фотографії, а вона каже «я все знаю, нам по телевізору показують десятки убитих людей край дороги». А там же не десятки, а 280 людей у одній лише братській могилі закопані. Я питаю, хіба по Першому каналу визнали, що росіяни вбивають українців? Вона каже, що навпаки, присилає мені фото з підписом «В городе [Чернигов] инициативная группа местных жителей в связи с тяжелейшей гуманитарной ситуацией (из оставшихся 120 тысяч человек более половины больны, медицинская помощь им не оказывается, лечебные учреждения заполнены боевиками ВСУ и территориальной обороны) обратилась к администрации с просьбой о выходе в безопасные районы. В итоге активисты были задержаны сотрудниками СБУ, а несколько человек впоследствии расстреляны».

Це слова Михайла Мізінцева, начальника національного центру управління обороною рф. Мене розбомбило дуже сильно від цього, я почала записувати їй гнівні повідомлення, скидала їй, що пише про війну Ірина Хакамада, яку мама любила. Я скидала їй Данилка, Галкіна, сподівалася, що їхні слова якось на неї вплинуть. Вона ж казала, що 1-го числа мер Бучі говорив, що усе в порядку, а через чотири дні — десятки тіл. Тобто, в Росії так подають інформацію. Я їй пояснювала, що 31.03-01.04 було розмінування Бучі, потім туди пустили журналістів, які це опублікували 2-го числа, а в Росії — 4-го. І це ж ніяк не свіжі тіла, вони лежали там як мінімум тиждень, трупне задубіння при таких погодних умовах відбувається не так швидко. Я намагаюся пояснити своїй мамі це, але шансів мало.

Була ситуація, коли родичі їздили у 2015-му році на моє весілля. Тато, звісно ж, не приїхав, бабуся з мамою привезли дві чи три валізи їжі, бо вони думали, що у Києві пусті магазини. Я їх водила по магазинах, ми їздили по місту на таксі з російськомовними таксистами. Ми знайомили їх зі свекром і свекрухою, які свого часу виїхали з Лисичанська, у них обстріляли будинок ще на початку російської агресії. Сьогодні ж приїхали їхні родичі з Лисичанська, в яких взагалі повний жах, вони евакуювалися до Києва і ми теж їм збирали ліки. Ні слова батьків Влада, ні його слова, ні мої слова не змогли вплинути на моїх батьків. Доки вони 2 тижні були в Києві, то заспокоїлися та зрозуміли, що усе добре. А потім приїхали додому, надивилися телевізора і через місяць уже все те ж саме.

Нас лякали українцями ще тоді, коли я жила в Росії. Пам’ятаю, як по телевізору показували, що на 9 травня фашисти розхитували автобуси з ветеранами Великої Вітчизняної, показували цих бабусь і дідусів у сльозах. Подібне нам показували ще до 2014-го року. Десь із 2009, якщо не раніше. Постійно були історії про фашистів із заходу України. Коли я говорила, що їду виступати до Львова, у бабусі починалася істерика, що мене вб’ють. 

Хоча за 10 років життя у Києві жодного разу не зітнулася з пред’явами за російське громадянство. Навіть після Нацвідбору на Євробачення, де усі дізналися про мій паспорт. Ніяких неонацистів і неофашистів я не бачила.

Про зміну громадянства

А ти збираєшся змінювати громадянство?

Я вже багато років не можу добитися його зміни. Багато моїх знайомих з російським паспортом, які подавали на отримання українського громадянства, або отримують відмови одразу або чекають три роки й теж отримують відмову. Мене дуже сильно дратує це питання, починаючи з Євробачення та показового виступу Притули. Він тоді спитав чи зміню я громадянство, якщо поїду представляти Україну. Я відповіла «так» і на цьому весь запит був закритий. Одне діло, якби мені запропонували зміну та допомогли з цим, це було б чудово. Інше — це сказали на всю країну і тепер у мене всі питають «коли громадянство?».

Я живу в Україні 10 років і за цей час я змогла добитися лише посвідки на проживання на 10 років. Цей документ робився три роки. Це постійно «Ви точно хочете отримати ПМП? Ви впевнені, що хочете отримати ПМП? Ви впевнені, що ви впевнені, що хочете отримати ПМП?». Папірець на папірці, довідка на довідці і я не уявляю, що буде з громадянством. І я уже отримала дві відповіді. Це або неможливо, або після війни.

А через Офіс Президента це не вирішується?

Я ж не знайома з ним напряму. Мій чоловік колись працював із Зеленським у Кварталі і якось катався в його машині, але це мені не допоможе зараз. Я ж не прийду і не скажу: «дайте мені, будь ласка, громадянство». Мої підписники вже сміються і кажуть, що зроблять мені петицію. Мені необхідне громадянство, оскільки навіть за це інтерв’ю світить 15-20 років тюрми за статтею про держзраду чи поширення фейків. 

Я не збираюся повертатися в росію, особливо зараз. Та можуть бути випадки, якщо з моїми рідними щось трапиться. У мене стара бабуся, а мамі нещодавно зробили операцію. Якщо з ними щось станеться, я — єдина, хто зможе щось зробити та допомогти. У мене нема цієї можливості, тому не знаю, що буде далі. В деякі моменти думаю навіть спалити той паспорт. 

Я ще записувала у тікток відео зі своєю історією (яке потім платформа видалила), і мені писала купа дівчат з російським громадянством, які по 10 років чекають громадянство в Україні, і не отримують його. 

Про ЮЮ та російську мову у піснях

Представники Masterskaya мені розповіли, що виявляється, вони хотіли відрізати російський ринок ще до початку повномасштабної війни.

Наскільки я знаю, у 20-х числах лютого Masterskaya планувала закінчувати усі відносини з Росією, а також співпрацю з усіма артистами з російським громадянством. Мій менеджмент казав мені, що усе припиняємо. Дуже довго команда Masterskaya перевіряла текст заяви, підбирала формулювання. 24 лютого Росія почала бомбити Україну й о 8-й ранку Masterskaya різко вийшла із заявою про те, що вона припиняє співпрацю з усіма російськими партнерами та артистами, а також прибирає усіх росіян, кого відібрали на «Сырой Сборник». 

Проєкт ЮЮ ми доволі скептично сприйняли в редакції. Особливо після Yuko, які були достатньо проукраїнські спрямовані, ЮЮ виглядав як конкретно спрямований на російський ринок продукт із російськими наративами й текстами про того ж Тіму Бєлорусскіх, який, очевидно, не український герой. Що ти думаєш про цей проєкт і чи продовжуватиметься він у будь-якому вигляді?

Я хочу сказати одне. Коли ти 26 років співаєш фольклорні пісні, тобі хочеться трішки свободи. Гурт Yuko створювався, коли мені було 22. Це як коли рано вийшла заміж і не нагулялася. Замість того, щоб розважатися і пробувати відкривати для себе щось різне у юнацькому віці, я одразу зайшла на дуже серйозну тему. Хоча я насправді люта попсовичка, завжди говорила про це в інтерв’ю. Я люблю музику, яку, певне, зараз будуть засуджувати. В мене завжди були наміри на щось більш попсове, що Стас тоді стримував. Бо я тоді відповідала за мелодію та текст пісні, а Стас — за аранжування. 

Проєкт ЮЮ — те, що мені було необхідно зробити. Дорвалася та відірвалася. Хотілося подивитися на себе з іншого боку, у плані любові до себе, розуміння власної сексуальності, свого тіла та розуміння себе загалом. Наприклад, мій ідол — Майлі Сайрус. І чим же я гірше Майлі Сайрус? Якщо перекласти її пісні, там буде те саме, що й у Молоко. Мені навпаки здається, що ЮЮ — це проєкт, який у Росії не відбувся би. Тому що рядки про «подпольный гей-клуб, меня любят тут и ждут» навряд чи пропустили б в Росії. Насправді хотілося трішки побути інакшою. Не можна ж бути постійно із серйозною пикою — певне, основна теза. Україна дала мені повну свободу слова та свободу самореалізації. 

Інше питання, що це був надто різкий перехід після YUKO. Звісно ж, аудиторії гурту, яка звикла до складної електронної музики та фольклорних текстів, не було зрозуміло куди і навіщо я йду. 

ЮЮ точно продовжиться. 25.02 в мене була запланована дата релізу альбому Гребанный мир. Я знайшла дуже крутого саунд-дизайнера, який повністю змінив мою музику. Це, певне, мої найулюбленіші пісні з ЮЮ. При чому, альбом записаний у найтяжчий період мого життя. Я очікувала, що зловлю хейт, але я не очікувала, що він почнеться зі сторони моїх прихильників, знайомих, людей, яким ми допомагали. 

Мене дуже сильно розчарували юкери, бо ми будували ком’юніті, де ти можеш бути будь-ким і тебе ніхто за це не засудить. І як тільки я вирішила бути будь-ким, ці ж люди мене заклювали у першу чергу. 

Потім мені поставили діагноз «затяжна депресія другого степеня тяжкості», я сиджу на антидепресантах та транквілізаторах. 

Після цього мене знайшов Андрій Прудніков, він довгий час працював у Америці, а зараз повернувся до України. Я познайомила його з Інгрет, Аліною Паш, Джамалою, Лилу45 та іншими артистками, з якими він нині працює. Він почав мене потроху витягати з цього стану, бо сам свого часу його теж пережив. До того ж накопичувальний ефект від таблеток все ж працює. Ми ще поговорили про депресивні стани й написали музику, яку я люблю найбільше зі всього ЮЮ. Навіть переслуховую їх. 

Реліз, який я готувала на лютий, був російською. Але я вирішила, що буду перекладати, так мені відчувалось. Зараз писати та випускати пісні українською — це моє рішення. 

Я кинула клич в інстаграмі, що шукаю людей, які зможуть круто адаптувати тексти українською, чи внести правки в мій переклад. До речі, переклад мені допомагала редагувати Ната Жижченко, дякую їй дуже! Багато хто надіслав мені і свою поезію. Мені прислали віршів зо 20. І там усе про «смерть москалям», «москаляку на гілляку», «будемо рубати» і т.д. Всі тексти базуються на «Україна-ненька, треба виїбати москалів». Це як національна ідея зараз. 

Потім, коли я почала занурюватись та копатися у словах нарешті — в мене вийшло написати без сторонньої допомоги свій перший україномовний текст, пісня буде мати назву «Чорна хмара» та вийде у мій день народження 20 травня.


Співати російською ти не хочеш?

Я розумію, чому мовне питання стоїть так гостро. Росія 8 років бомбила Донбас і 24 лютого почала бомбити Київ, Чернігів, Харків, Маріуполь і всі інші міста. Україні потрібна чітка позиція та самоідентифікація. Ми зараз усі маємо об’єднуватися. Та люди зараз дуже напружені й на когось треба вилити свою злість та гнів. Як це не печально, артисти та публічні особи — це та груша, в яку летить публічне невдоволення.

Ти продовжуєш спілкуватися з російськими артистами

У мене був підписник з Санкт-Петербурга, він мені дзвонив до 4х ночі, ридав і розповідав, як вони там стають на коліна, плачуть, але дуже бояться. «Ми зробимо підпільну газету, я пришлю тобі  знак оклику ти будеш знати, що я тебе підтримую, але весь цей діалог видалю і перепишу на листочок». Це ж сюр, 1984 Орвелла. 

Я 18 років прожила в Росії й розумію, чому їм страшно. Політика Росії налаштована на залякування людей. Людям, у яких майже нічого нема, треба триматися за велику спільну ідею. Путін робить якісь або маленькі перемоги чи звершення, якими може пишатися народ, у якого нічого немає. Ти живеш у богом забутій ямі без опалення та з мізерною зарплатою, але ж в тебе зате потужна країна! 

До нас приходили Billboard, я давала інтерв’ю та розповідала, що зараз такий час, коли треба думати не про території, а про рівень життя, про те, як твій народ буде розвиватися. Таке відчуття, що в Росії не треба, щоб народ розвивався. 

Мої більш-менш свідомі знайомі давним-давно повиїжджали, ще зі шкільних часів. А ті, хто лишився, усе розуміють, але нічого не роблять. Мені дзвонили люди й перекручували усе в таку сторону, що це не вони мене мали заспокоювати, а я їх. Це дуже дивна аб’юзивна позиція, коли аб’юзер перекручує себе у позицію жертви. 

Я не вважаю себе росіянкою, бо 10 років живу в Україні, тут же плачу податки, тут мій гурт, тут мій чоловік, все моє життя. Мені дуже страшно, що в мене є червона мітка диявола, цей паспорт, через яку мене судитимуть. Тому що навіть коли ми з чоловіком виїжджали на Занзібар на Новий рік, всі місцеві дуже погано відгукувалися про росіян. 

Куди б не приїхали росіяни — їх усюди не люблять. І для мене це зараз головна проблема, мені треба змінити громадянство, бо я не вважаю себе причетною до тих росіян, які в Росії. Я українка і мені не хочеться бути під впливом їхньої репутації. Це не моя репутація, це їхня репутація.

Як ти думаєш, чи зміниться твоя творчість після війни і як люди писатимуть про війну?

Під час війни я, Андрій та Іван Тайга дистанційно написали спільний трек на вірш Франка «Каменярі». В нас ще не було такого оперативного треку, зазвичай в нас це займає тижні три. 3 березня ми зідзвонилися, 4 — написали, 5 — відмастерили, а 6 уже завантажили на платформи. Нам Андрій Зайцев дуже допоміг і через Belive ми швидко це все відвантажили. І швиденько зняли в студії відео на проєкторі. Перший тиждень у нас 24/7 крутилися новини на проєкторі, на їхньому фоні ми зняли відео. Це була найшвидша пісня, та по якості вона не поступається іншим, як мені здається. В мене була ідея почати компонувати поезію, як я робила з текстами Лесі Українки для проєкту з Diplo i Mo. Але це авторські права і знову ж, слова, не написані мною. 

Мені б хотілося створювати щось таке, що болить мені особисто та нинішньому поколінню, а ще потрібні люди, які допоможуть це створювати. Мені вже самій ріжуть слух деякі мої російськомовні пісні, але це не скасовує того, що це — мій прожитий досвід у певний момент життя. Не знаю, як буду їх виконувати, думаю, зараз це недоречно.


Читайте також: «Важливо не допустити помилки, яку зробити росіяни — вони недооцінили нас», — актор Роман Ясіновський про віру, батьківство і українське кіно

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.