Головна
>
Кіно
>

Що дивитися в межах Мандрівного фестивалю Docudays UA? Добірка іноземних фільмів з українським контекстом

Що дивитися в межах Мандрівного фестивалю Docudays UA? Добірка іноземних фільмів з українським контекстом

Яна Ільків Яна Ільків
10 Листопада, 2023

У жовтні у Полтаві стартував ювілейний Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Покази відбуватимуться до грудня 2023 року у 22 областях України, а також за кордоном (в Ірландії, Норвегії, Польщі та Німеччині) для українських спільнот. 

До програми фестивалю відібрали 19 фільмів із 13 країн світу. З них 7 українських та 12 закордонних стрічок. Втім, навіть у стрічках міжнародного авторства є український контекст.

Лірум є інформаційним партнером Мандрівного, тож розповідаємо про 6 іноземних фільмів, що мають спільне коріння з українським контекстом. 

«В Україні» (реж. Томаш Волський, Пьотр Павлус), Польща 

Контекст/географія: Зображено Львів, Ірпінь, Київ, Бородянку, Харків.

Синопсис: Поки західний світ насилу намагався зрозуміти звірства російської армії в Україні, які порушують усі можливі конвенції, громадяни Європи обʼєдналися, щоб прийняти майже 8 мільйонів біженців, які рятувалися з України. Що сталося з тими, хто залишився, або тими, хто повернувся додому? Чи можна дім навіть називати «домом» за таких обставин? Режисери Пьотр Павлус і Томаш Волський беруть на себе складне завдання показати, а не розказати, що відбувається в розбомблених містах і спалених селах.

Кінокритикиня та журналістка Дарія Бадьйор коментує стрічку так:

«Підбиті російські танки обабіч завантаженої рухом дороги, будинки з вибитими вікнами, міст до Ірпеня, люди, які живуть у харківському метро, українські солдати, які перечікують обстріли в «зеленці», — стандартний набір для будь-якого фоторепортажу з війни в Україні. Утім, якщо побачити ці кадри в русі, у них з’явиться більше контексту, і Волський та Павлус не рушають із місця, поки сцена перед їхніми очима не набуде більшого об’єму. “В Україні» сплетений із таких фрагментів української воєнної реальності — подекуди сюрреалістичної, подекуди гіркої — де іноді проривається краса (яку режисери підкреслюють дещо “інстаграмною» кольорокорекцією) та турбота — про людей поруч, про будинки, про життя як таке».

Нагороди: Прем’єра відбулася на Berlinale 2023; отримав спеціальну відзнаку в Міжнародному повнометражному конкурсі фестивалю Visions du Réel у Швейцарії. Був в програмі Docu/Art цьогорічного Docudays UA.

«Три жінки» (реж. Максим Мельник), Німеччина

Контекст/географія: Дипломна робота українського режисера, який закінчив німецький університет.

Синопсис: Десь у Карпатах між Україною, Словаччиною та Польщею лежить село Стужиця. Українською назва села означає щось на кшталт «холодне місце». Фільм розповідає історії трьох жінок: фермерки Ганни, поштарки Марії та біологині Нелі. Це портрет невідомого місця посеред Європи, де люди щодня повинні вирішувати — поїхати чи залишитися.

Журналіст та кінокритик Дмитро Десятерик каже, що почавши з суто туристичної цікавості режисер витворює максимально об’ємну картину тієї реальності, в якій опинився. 

«Він подовгу, з гіперреалістичною влучністю досліджує карпатські краєвиди, промальовує побут селян, не випускає з уваги тварин і навіть комах; зазирає на всі поверхи життя, на всі рівні буття. Не приховує ані злиднів, ані горя, ані веселощів. У підсумку виходить достоту антропологічне кіно. І поетичне теж. В останньому кадрі всі долини ховаються в хмарах. Чи це тумани забуття, чи “молоко щасливої корови”, про яке казала Ганна: “В цієї землі своя правда”».

Нагороди: Приз глядацьких симпатій та Нагорода від DEFA за визначний німецький документальний фільм на фестивалі DOK Leipzig у 2022, Приз глядацьких симпатій на Дуйсбурзькому тижні кіно (теж Німеччина) у 2022; брав участь у Docu/World у Docudays UA 2023; у вересні переміг на Карпатський Гірський Міжнародний Кінофестиваль в Ужгороді

«Прокидаючись у тиші» (реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі), Німеччина, Україна

Контекст/географія: Спільна робота української режисерки та німецького автора.

Синопсис: Колишня військова казарма Вермахту нині слугує табором для біженців/-ок з України. Фільм «прокидатися у тиші» супроводжує дітей на шляху, де їхня власна історія переплітається з історією казарми. Це мить між минулим і майбутнім, війною та тишею, відʼїздом і прибуттям, яка змальовує портрет німецького минулого та майбутнього очима молодих героїв та героїнь фільму.

Автори стрічки Міла Жлуктенко та Даніель Асаді Фаезі пояснюють, що ця стрічка — можливість побачити наслідки війни за кордоном, у Німеччині:

«Ми прагнули показати, як почуваються українці й українки після приїзду та як у цій ситуації поводиться німецьке суспільство. Під час зйомок було важливо чуйно й емпатійно взаємодіяти з людьми й не ретравмувати їх. Крім того, ми не хотіли бути додатковим тягарем для тих, що живуть разом у тісному просторі й відчувають стрес і без людей з камерами. Тому вирішили знімати разом з українськими дітьми під час літніх канікул надворі. В такий спосіб ми стали для них корисними, як своєрідний воркшоп на дозвіллі».

Нагороди: «Спеціальна нагорода» міжнародного журі Generation Kplus за «Найкращий короткометражний фільм» на Berlinale у 2023

«Аполонія, Аполонія» (реж. Леа Ґлоб), Данія, Польща, Франція

Контекст/географія: Історія про художницю Аполонію Сокіл, яка була близькою подругою мисткині та активістки, співзасновниці об’єднання Femen Оксани Шачко. У фільмі частково зображено і життя української художниці.

Синопсис: Коли данська режисерка Леа Ґлоб познайомилася з Аполонією Сокол у 2009 році, її життя здавалося сюжетом збірки оповідань. Талановита Аполонія народилася в підпільній театральній трупі в Парижі та росла у мистецькій спільноті — максимально богемне життя. У двадцять із чимось років вона навчалася в Паризькій академії мистецтв — одному з найпрестижніших мистецьких закладів у Європі. Багато років Леа поверталася до знімання того, як Аполонія шукає власне місце у світі мистецтва, справляється з болем та радістю жіночності, зі стосунками з іншими людьми та з власним тілом і творчістю. Через 13 років дві жінки продовжують рефлексувати про шляхи кожної в цьому чарівному фільмі про мистецтво, любов, материнство, сексуальність, репрезентацію, а також про те, як досягти успіху у світі, де панують патріархат, капіталізм і війна, не втративши при цьому себе.

Кінокураторка та культурна менеджерка Ольга Бірзул вважає, що ця стрічка не залишає глядача байдужим:

«Данська режисерка Леа Ґлоб впродовж тринадцяти років спостерігала за своєю героїнею — художницею Аполонією Сокол. До об’єктива її камери потрапили творчі злети й падіння Аполонії та її стосунки з Оксаною Шачко, українською художницею і співзасновницею об’єднання Femen, так і власне життя. Зрештою, її щемка і неймовірно красива “Аполонія, Аполонія” з портрета ексцентричної художниці перетворилася на особисту історію, в якій долі трьох творчих жінок майстерно зшиті невидимими, але міцними монтажними нитками. Ця стрічка зараз переможно крокує міжнародними фестивалями і, здається, не залишає байдужим нікого».

Нагороди: Фестивальний хіт; нагороди за «Найкращий повнометражний документальний фільм» та за «Найкращий фільм» на Амстердамському міжнародному фестивалі документального кіно (IDFA) у 2022; нагорода «POLITIKEN:DOX» на фестивалі CPH:DOX (Копенгаген) у 2023. Був в програмі «Монтажний перехід» на цьогорічному Docudays UA.

«Зерна голоду: Україна 1933» (реж. Ґійом Рібо), Франція

Синопсис: Березень 1933 року. Молодий журналіст із Вельсу, Ґарет Джонс, таємно прибуває до України. У той час країна переживала абсолютно безпрецедентний голод. Запроваджений Сталіним, який тримав його в таємниці, цей голод мав політичне підґрунтя. Після повернення Джонс застерігає про нього весь світ, але радянські маніпуляції виявляються сильнішими. Цей фільм оповідає про труднощі розслідування, що йде проти інституцій. Це історія масового злочину та брехні.

Журналіст та кінокритик Дмитро Десятерик зауважує, що режисер детально розглядає усі аспекти найбільшого злочину радянської влади в Україні:

«Причини, методи впровадження, масштаб катастрофи. Користуючись з тотального грабунку українського села, Сталін прагнув швидкими темпами індустріалізувати країну — втім, результати виявилися жалюгідними. Як зазначав Джонс, йому вдалося розговоритися з одним із робітників тракторного заводу, і той зізнався, що п’ятирічний план — фікція, а з 80 тракторів половину складають несправні. Заворожливий і моторошний плин образів завершується пронизливими кадрами з яблуневим садом з Довженкової “Землі!. Гійому Рібо вдався уважний і шанобливий погляд на Голодомор. Головне ж — цей фільм, зроблений в універсальному стилі монтажного кіно й озвучений англійською, має бути чудово зрозумілим західним глядачас».

Нагороди: Переможець національного конкурсу FIPADOC у 2023 році; брав участь у Docu/World у Docudays UA 2023.

Ptitsa (реж. Аліна Максименко), Польща, Україна

Контекст/географія: Дебютна робота відомої української художниці про її особисту історію в родині. Спільне виробництво з Польщею.

Синопсис: Ця історія відбувається під час пандемії в родині двох жінок — матері та її дорослої доньки. В одній частині будинку розташована музична школа матері, де вона проводить заняття онлайн. Вона — вчителька гри на фортепіано, сильна й організована жінка, яка спілкується лише зі своїми учнями й ученицями, тому довкола неї постійно — ціле море дітей. У другій частині будинку міститься доньчина студія живопису. Ці два світи рідко взаємодіють між собою, утворюючи метафору людської самотності. Однак, зрештою, героїнь обʼєднує історія смерті Каті, доньки їхньої подруги Інни.

Про свою дебютну роботу авторка говорить наступне: 

«Моя камера нарешті мені відкрилася. В нас почали складатися певні мовні стосунки, щось більше, ніж навички й певні прийоми. З’явилося розуміння, що об’єктив має власний спосіб спостереження, свої відмички до реальності. Я, напевно, не зможу перерахувати свої знахідки, але знаю, чим можу керуватися, яке саме відчуття під час зйомки правдиве. “Ptitsa” базується на щоденниковій формі: це мама, я, мій дім, голоси зовнішнього світу. Це мова, світло, інтонації кожного дня, що підпали під око камери. Коли я знімаю, вірю, що дорівнюю історії та її рухам. Не відокремлюю себе, не бачу великої різниці між собою і кимось ззовні. Така взаємодія народжує постійні зміни у сприйнятті. Я спробую відокремити якусь найсуттєвішу: думаю, що змінюється моя увага, більш щемким стає ставлення до Іншого». 

Нагороди: Відзнака фестивалю у Бразилії It’s All True на International Documentary Film Festival. Премія імені Андрія Матросова Docudays UA 2023. 


І ще одна стрічка, яку хочеться додати бонусом до цієї добірки — «Вбивство журналіста» режисера Метта Сарнецкі (Данія, Чехія, США).

Контекст/географія:  Цей фільм відновлює віру у досягнення справедливості. Відчувається, що це кіно хоч і не про українську історію, але споріднене із нашим болем та цінностями, які ми відстоюємо.  Попередній документальний фільм режисера «Вбити Павла» (про вбивство журналіста-розслідувача Павла Шеремета) здобув нагороди «Investigative Reporters and Editors Medal» у 2017 році та «DIG» (Італія) — у 2018. 

Синопсис: Молодого журналіста-розслідувача та його наречену жорстоко вбили у власному домі в Словаччині. Їхня смерть призвела до найбільших протестів у Словаччині з часів повалення комунізму. В цій історії справа несподівано повернула на інше, коли інформант «злив» колегам убитого журналіста файл із таємною справою про вбивство. Заразом йшлося й про компʼютери та зашифровані переговори ймовірного замовника вбивства — бізнесмена, тісно повʼязаного з провладною партією країни. Прочісуючи ці зашифровані повідомлення, журналісти виявляють, що країну захопили корумповані олігархи, судді та правоохоронці. На них чекає притягнення до відповідальності.

Директорка Комунікаційного департаменту і членкиня відбіркової ради Docudays UA Дар’я Аверченко каже, що знайдені режисером докази допомогли наново відкрити справу:

«Вбивство стало потрясінням й спричинило масові протести у всій країні та за її межами..21 жовтня 2019 року Спеціальна прокуратура передала до суду обвинувачення проти одного з найбагатших бізнесменів Словаччини Маріана Кочнера та ще чотирьох осіб. Однак олігарха виправдали. Рідні та друзі вбитих почали своє розслідування й кампанію з покарання злочинців. Частиною цієї боротьби став фільм «Вбивство журналіста» режисера Метта Сарнецкі. Знайдені докази допомогли висунути нові обвинувачення й наново відкрити справу проти Маріана Кочнера».

Нагороди: «Приз глядацьких симпатій» на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини One World (Чехія) 2023, фестивальний хіт.


Про інші фільми з програми читайте за посиланням.


Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee

Підтримай Лірум

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024
Новини
Як звучить Херсонщина: плейлист від Ліруму
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
4 Квітня, 2024
Новини
Що слухала команда Ліруму в березні
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
4 Квітня, 2024