Навіщо документувати війну? Розмова про проєкти «Архів війни» та Svidok.org

Минає другий рік з дня повномасштабного вторгнення. Це не річниця як вважає фестиваль від Держкіно, а роковини, які слугують нагадуванням про нашого ворога та мету його подолати. 

Комунікаційниця Мандрівного Docudays UA  Ксенія Опря поговорила з представницями двох проєктів, які займаються документуванням війни – Марією Бучельніковою з «Архіву війни»  та Оленою Кук зі Svidok.org про силу наших історій та голосів у світі. 

Лірум є інформаційним партнером Мандрівного Docudays UA.

Марія Бучельнікова – проєктна менеджерка «Архіву війни». Також вона комунікаційна експертка, активістка і співзасновниця англомовного медійного проєкту Ukraine Explainers, що розповідає з початку повномасштабного вторгнення про нашу державу, відносини з Росією, російський імперіалізм і колоніалізм. Нині Марія продовжує комунікувати Україну для міжнародної спільноти й постійно шукає нові форми та сенси. 

Чим займається «Архів війни»?

Коли ми тільки задумали цей проєкт у березні 2022, він був не таким амбітним, яким є зараз. Це цифровий архів, в який ми збираємо якнайбільше матеріалів різного формату з початку повномасштабного вторгнення. У вибірку потрапляє все, що стосується війни, воєнного досвіду українців та українок. Місія «Архіву війни» – зафіксувати історію та Україну в цей період, зміни в нашій державі та ідентичності. Ми також документуємо і фіксуємо воєнні злочини Росії проти України, закарбовуємо наші наративи, нашу правду, яку використовуємо у боротьбі з пропагандою та за досягнення справедливості. Проєкт дійсно став великим, у нас постійно з’являються підпроєкти. Наприклад, збір матеріалів про те, де розташовувалися російські війська на Київщині, на Чернігівщині. Щоб допомагати будувати ці зв’язки при розслідуваннях і в міжнародних судах. 

Для мене «Архів війни» – це спосіб зберегти правду і бути першоджерелом для тих, хто далі буде досліджувати цю війну, говорити, комунікувати про неї. Росія досі не відкрила жоден свій архів з часів Другої світової війни та радянських архівів. Вони приховують правду і від своїх громадян, і від світу. На мою думку, це наша контрдія, контраргумент, цей архів ми збираємо для того, щоб закарбувати, як все насправді відбувалося. Ми – українці та українки, єдині, хто має це комунікувати найпершими й голосніше за всіх. 

Можливо, ви можете поділитися прикладами про те, як історії допомагають у боротьбі за справедливість та правду?

Зараз є декілька проєктів у розробці, які можуть наблизити нас до цього. Це обмін матеріалами з організаціями, які займаються розслідуваннями, їм дуже не вистачає інформації саме про російських військових. Ми також збираємо дані по російській пропаганді, що може стати частиною складу злочину про геноцид, адже це заклик до ненависті. 

У контексті судових справ це дуже тривалий процес, який може відбуватися роками або навіть десятками років. Але, на мою думку, ми зараз втілюємо цінну роботу у цьому напрямку. Самі ми не юристи, не правозахисники, але ми робимо так, щоб вони про нас знали й надаємо їм такий сучасний та технологічний інструмент, як «Архів війни», де можна досліджувати різні теми, класифікуючи за періодами, регіонами та темами, встановлюючи зв’язки. Також ми співпрацюємо з Генпрокуратурою, на мою думку, це вже дуже потужний крок. 

Я вважаю у багатьох нас є ілюзія, що коли Україна переможе, одразу всіх засудять і «прийде справедливість». На жаль, так не буде. Суди тривають десятки років, репарації ще довше. Тому тут найбільш важлива системна робота. Ми намагаємося брати якомога більше участі в міжнародних конференціях, лекціях – всюди, де можемо говорити про себе і знайомитися з правозахисниками.

Також не напряму, але опосередковано, через кіно та мистецтво, яке створено на основі матеріалів «Архіву війни», ми здійснюємо свою роль у досягненні справедливості. Культура – влучний спосіб промотувати Україну для світу з позиції привабливості та любові. Подивіться нашу культуру, послухайте нашу музику, побачте наші фільми, але не тому, що ми страждаємо й у нас війна, а тому, що вони дійсно класні й ми можемо ними поділитися. Це те, що називається soft power – приваблювати та нагадувати про нас. На жаль, зараз є імідж України як страждання, руйнування, болю, трагедії – це правда, але ми не тільки про це. Власне, це була одна з причин, чому «Архів війни» почав працювати з більшим спектром тем. Відбуваються дуже важливі речі. Українська ідентичність перероджується, триває деколонізація і це дуже складний процес, некомфортний. Але поза тим, скільки багато за цей час у нас сталося нового, цікавого та неповторного українського? Музики, фільмів, навіть попри те, що Мінкульт нормально не працює, бюджету немає, але такі круті якісні продукти виходять. Я навіть не можу уявити, що б ми могли зробити, якби у нас ці кошти були. 

До «Архіву війни» можуть отримати доступ дослідники та митці. Які запити ви отримуєте найчастіше? 

Так, з огляду на безпеку, ми не публікуємо наші матеріали у відкритому доступі, проте у нас можна заповнити заявку, пройти верифікацію й отримати дозвіл на роботу з архівом. 

Часто звертаються кінематографісти. Вони шукають кадри, щоб проілюструвати свої історії. Загалом цікавість буває непередбачуваною – про різні періоди війни, регіони. Більшою мірою це дослідження для документальних фільмів, дуже рідко для ігрових. Наші кадри з камер відеоспостереження увійшли до стрічки проєкту «Війна ненажера» від Babylon’13. Нещодавно до нас звернулися режисери з Лос-Анджелеса, вони готують кіно або навіть серію фільмів про музику в Києві. Також нам періодично пишуть журналісти, щоб здійснити дослідження (Kyiv Independent, Bihus.info, NV). Окрім цього матеріали архіву цікаві для академічних досліджень – історичних (Музей Голодомору), урбаністичних (Музей Києва), соціологічних. 

Часто ми комунікуємо з митцями, які занурюються в тему для виставок, рефлексії, як правило це роботи для міжнародної аудиторії. Минулого року ми стали партнером Довженко-центру і спільно створили експозицію для Київського Бієнале про підрив Каховської ГЕС. 

Як ви самі ділитеся зі світом тими історіями, які збираєте? Як світ це сприймає?

На самому початку проєкту ми думали, що «Архів війни» буде супер закритим, тому що ми боялися будь-якого витоку даних інформації про людей. Але вони самі почали просити розказати про їх історію всім, кажучи «ми не боїмося, для нас це важливо».

Ми створили декілька форматів, мені здається, вони доволі успішні, перший – «Свідки» – серія документальних фільмів про людей, які дають нам інтерв’ю. Ми називаємо їх «свідками» всередині команди, тож так і вирішили назвати цей проєкт. У Празі ми показали «Свідків» невеликій світовій аудиторії, але це були класні люди з громадського політичного сектору. Реакція аудиторії була дуже приємною, бо з одного боку, свідки розповідали у фільмі про жахливі речі, які вони пережили – полон, катування, окупацію, обстріли, а з іншого – вони проговорили це через гумор. Глядачі ділилися своїми очікуваннями до перегляду і вважали, що це буде якась жесть, «болючий біль». А при перегляді всі сміялися. Не тому, що це щось смішне, але тому, що співпереживали все разом із героями та героїнями, які жартували. Український гумор під час війни – це зараз взагалі окремий вид рефлексії. Іноземцям дуже важко пояснити наші жарти про війну. 

Ми продовжуємо «Свідків», у нас вже є чорнові варіанти двох нових серій – про лікарів і фіксерів. Сподіваюся, релізи відбудуться цього року. Це доволі потужний формат, він документальний, ти бачиш правду – це не щось кимось придумане, зрежисоване. Пізнаєш цих реальних людей, але не через біль, а радше через героїзм і витримку. Це новий спосіб комунікації на світ, мені здається, важливий – не показувати нас як просто страждальних і жертовних людей, а тих, хто дуже круто справляється з цими жахливими викликами.

Також ми стали робити аналітичні записки в українських медіа. Наші тегувальники за певними тематиками аналізують матеріали, здебільшого відео. Потім пишуть спостереження – те, що вони побачили, схожості, патерни. Перший матеріал у нас вийшов про їжу і загалом про те, як українці та українки змінили ставлення, звички до харчування. Також під новий рік ми написали дослідження про військових і про їх святкування на передовій. Нещодавно ми опублікували лонгрід про українців та їх домашніх тварин під час війни – як улюбленців вивозили, годували, доглядали. 

Хочу звернутися до читачів та читачок – ми будемо раді збирати історії й надалі, тому якщо ви можете поділитися з нами своїми матеріалами, дати нам інтерв’ю або запропонувати партнерський проєкт – ми дуже до цього відкриті й запрошуємо це робити. Бо наша сила в єднанні. 

---

Олена Кук – директорка з контенту та комунікаційниця проєкту Svidok.org. Окрім роботи з платформою, вона вже майже 10 років працює у телевізійній журналістиці й нині обіймає посаду редакторки прямих ефірів у нацмарафоні «Єдині новини» в команді Суспільного. Також як фрилансерка допомагає міжнародним ЗМІ щодо матеріалів про Україну.

Розкажіть про вашу організацію, чим вона займається, що вас у ній особисто надихає?

Онлайн-платформа Svidok.org – це своєрідний воєнний щоденник українців, де вони залишають свої свідчення і спогади так, як вони це пережили. Це максимально різний спектр історій: ракетні обстріли, життя в окупації, досвіди евакуації, рефлексії про те, що змушує людей рухатися вперед, про волонтерство. При поширенні за кордон, ці персональні історії сильніше відгукуються людям, ніж просто факти чи новинні матеріали. Тому дуже важливо зберігати всі ці свідчення в автентичному вигляді від першої особи. 

Важливо робити це саме зараз, бо в майбутньому ці деталі «затираються». Тож ми стараємося так якнайшвидше зібрати всі свіжі спогади зараз, а не «після перемоги». Ми докладаємо зусиль для майбутнього, аби не допустити, щоб ці події повторилися. Наші напрацювання будуть джерелом для майбутніх поколінь, які зможуть також почитати та зрозуміти що насправді відбувалося. 

Ще одна з цілей платформи – це притягнення винних до відповідальності, ми співпрацюємо з Офісом Генпрокурора, з Міжнародним кримінальним судом, передаємо їм свідчення, які мають ознаки воєнного злочину. Правоохоронці долучають ці матеріали до досудових розслідувань і беруть ці історії в роботу. 

Третя важлива ціль для нас – це поширення цих історій у світі, бо тема України пропадає з порядку денного і наша мета – постійно тримати увагу світу, прикутою до нашої держави та її людей. Тому ми часто організовуємо міжнародні виставки, поширюємо через іноземних журналістів для того, аби світ не забував про нас і продовжував підтримувати. Зараз ми бачимо, що увага «відходить», досі не визначений пакет допомоги, законопроєкт не затверджено і це все працює «на руку» Росії. Тож для нас важливо поширювати ці голоси.

Для мене особисто цей проєкт дуже близький до душі. Я журналістка і паралельно працюю на телебаченні, а Svidok.org – це така «віддушина». Це мій внесок у боротьбу проти Росії. Кожен з нас повинен робити те, що він може, власне, наш проєкт і докладає таких зусиль, щоб допомагати Україні та її людям. 

Ви працюєте з чутливими історіями, чи є у вас особливий підхід для того, щоб бути обережними та з людьми, які долучаються як свідки, а також для самих себе, щоб не завдати болю? 

Зараз ми якраз працюємо над цим, адже раніше мало задумувалися про силу цих історій. Я особисто це відчуваю важливим під час роботи, адже людські досвіди – про окупацію або полон, дуже важко пізнавати, навіть коли ти просто це читаєш. Ти плачеш, бо «пропускаєш» ці всі емоції та досвід через себе, як би не хотілося відмежуватися. Ми командою повинні читати всі ці історії, тому що кожна нотатка потребує модерації, аби не допустити російські наративи або різного роду маніпуляції. Це дуже складно психологічно. Зараз ми почали співпрацю з платформою першої леді «Ти як?» і попросили в них трішечки допомогти нам з тим, щоб піклуватися про безпеку нашого ментального здоров’я. Також ми дбаємо, щоб різний контент не травмував людей, які із ним знайомляться. Для візуальних чутливих історій ми додаємо особливий блюр та попередження щодо вмісту. 

Що змінилося у ваші організації з початку її заснування, можливо, ви виявили нові інструменти, які раніше не здавалися очевидними? 

Коли ми все розпочинали, я не думала, що це буде складно. Здається, що у кожного з нас є багато чого розказати про досвід війни. Здавалося, що просто потрібно це все «запустити», а далі «робота піде» просто і легко. З часом я зрозуміла, що це не прості історії та спогади. І якщо в соцмережах ми можемо багато чого писати щодня, то платформа Svidok.org збирає більш глибокі та болісні досвіди. Коли людина згадує і розповідає всі ті жахливі речі, які вона пережила, вона наче проживає це знову – ретравматизує себе. Тому виявилося дуже складно залучати людей зберігати свої свідчення самотужки. Ми стараємося допомагати їм в цьому, залучаючи інтерв’юерів.  Також ми знаходимо історії у соцмережах і звертаємося до авторів про дозвіл інтегрувати їх на платформу. Ми шукаємо різні нові способи як для пошуку досвідів та історій, так і для їх зберігання, тому що це дуже важливі матеріали. 

Розкажіть, будь ласка, можливо є окремий приклад, як завдяки зусиллям команди Svidok.org ви досягли справедливості? 

Ми усвідомили важливість цих історій на прикладі свідчень воєнних злочинів. Коли ми передаємо їх Офісу Генпрокурора, ми отримуємо листи з тим, що ці історії були долучені до досудових розслідувань. Це можна назвати хорошим фідбеком про нашу роботу зокрема, це допомагає правоохоронцям притягнути винних до відповідальності. 

Деякі люди применшують свій пережитий досвід, це працює як захисна реакція, бо вони не хочуть концентруватися на тих жахливих речах, які вони пережили. Вони думають, що багато хто має важчий досвід, «а я ще живий, тож все добре». Але насправді всі люди можуть прийти та написати свою історію на Свідку. Ми спостерігаємо, що багато хто не ставить позначку «воєнного злочину» (технічна опція на сайті, – при.ред), коли ділиться своїми нотатками, хоча насправді ці факти мають ознаки воєнного злочину. 

Інколи правоохоронці самі шукають свідчення на нашій платформі та контактують із нами про долучення цих матеріалів до справ. Це слугує якісним доповненням для їх розслідувань. Також вони можуть запитати про контакти людей, які надавали свої історії, щоб поговорити з ними особисто та поглибити справу. Ми концентруємося на безпеці платформи. В нас є захист від кібератак, наші сервери розташовані в різних країнах, ми створюємо постійне резервне копіювання, щоб не втратити дані. Також у нас можлива анонімність свідчень, збереження та захист персональних даних і будь-які дані матеріали ми передаємо лише за згоди авторів. А якщо людина, наприклад, перебуває в окупації, то додаємо технічну позначку «публікувати після звільнення». Ми хочемо, щоб людина, яка ділиться з нами, відчувала себе в безпеці.

Також ми розуміємо, що наші виставки грають велику роль для міжнародної спільноти. Коли американці читають особисті історії українців, то це відчувається більш чуттєво, ніж якби ми надавали сухі факти чи новинні матеріали. Іноземці наче дивляться на ці історії власними очима, вони відчувають більше. Є багато таких особистісних рефлексій, які не передадуть новини, наприклад, щоденник окремої людини. Ми намагаємося постійно робити такі виставки на основі  свідчень, додаємо фото та відео контент так, щоб візуалізувати наратив. 

Я хочу додати, що дуже важливо постійно нагадувати людям, чому ці свідчення цінні. Так, кожен з нас хоче забути те, що відбулося, тому що це дійсно травматичний досвід, але, на жаль, росія не спить і може легко маніпулювати нашою історією, переінакшити факти. Нам важливо акумулювати якомога більше цих історій, щоб це дійсно ніколи не повторилося в майбутньому. Ця війна має бути найбільш задокументованою в історії. 

---

Читайте також: Пісня за піснею: Our Atlantic про альбом «На глибині»