Головна
>
Література
>

«На `кий хер ми приперли на Марс трембіту?»: читаємо рецензію Ганни Улюри на «Колонію» Макса Кідрука 

«На `кий хер ми приперли на Марс трембіту?»: читаємо рецензію Ганни Улюри на «Колонію» Макса Кідрука 

«Колонія» — перша книжка з фантастичного циклу романів про світ у XXII столітті «Нові Темні Віки» Макса Кідрука. Це історія про те, що людина, попри всі її досягнення, не змінюється, й ані збільшення тривалості життя, ні навіть перетворення на двопланетний вид не гарантує людству порятунок.

Літературна критикиня Ганна Улюра прочитала «Колонію» й у цьому тексті описує свої враження.

У цьому світі нема «Стар Трека». Одна з героїнь випадково натрапляє на серію легендарного шоу про освоєння галактики й до того ніц про нього не чула. У цьому світі зберігся Ютюб. У цьому світі є Фокс Ньюз і повно тенденційної журналістики. У цьому світі люди доживають до сто шістдесяти, якщо не «гигнуться» на якійсь війні чи від якоїсь бактерії, резистентної до відомих антибіотиків. І половину цього життя люди переїздять, бо на Землі придатних до життя зон стає все менше, адже колонізація космосу активно розгортається. Цей світ приречений стати розплідником ностальгійного контенту. Та, бач, у цьому світі серед блогерів і політиків нема тих, хто готовий спекулювати на ностальгії. Тому старі шоу відмерли.

Не знаю, як ведеться людцям зразка 2141 року без мемів із Кірком, але знаю, що Макс Кідрук уміє ловко прибирати своїх прямих конкурентів. І то вже на одній із перших сторінок своєї вже космічної саги про далекі рубежі галактики. Beam me up, Scotty! У цьому світі нема «Стар Треку», зате тут є «Колонія: Нові темні вікі».

Це жарт, звісно, але тільки почасти (і не лише тому, що згадка про телепорт невипадкова, він у сюжеті Кідрука неабияк важить). «Колонія» докладає неабияких зусиль, аби вдати, що жодного тексту про колонізацію Марса не бувало, що розгалуженої, зокрема, попкультурної традиції «про марсіан» просто не існує. Десь, звісно, що заридав гірко Кім Стенлі Робінсон, якого поцупили в «Темні віки» стільки, скільки могли винести за раз, а по тому удали, що його трилогії не було (підвиває в унісон Джеймс Корі, теж експропрійований на благо сучукрліту). Але хто ж витре ті холодні чоловічі сльози, нема часу на дурниці, тут же, вибачте, Марс атакує.

Фото з фейсбуку Макса Кідрука

«Колонія» — майданчик для відпрацювання питань культурної самобутності й щодо цього свого цілком усвідомленого завдання роман, впритул не бачачи попередників, вчиняє дещо саркастично й направду стратегічно. У постколоніальному письмі є дві обов’язкові фази, щоби успішно відвикнути сприймати себе так, як про нас нам розказували ті, хто задавали владний дискурс. Спочатку має відбутися переривання знакових систем, згрубша, на повному ході, нахабно, раз і назавжди треба зупинити вже наявну літературну традицію. За тим почати формувати контрдискурс. Кідрук — на фазі переривання, ми поруч із ним. Спробуйте читати цей роман (що є першим томом епопеї) так, наче ніхто до того книжок про підкорення Марсу не писав, то просто не буде, але інакше не можна.

Світи НФ — вони інноваційні щодо сетінґу або щодо персонажів: важить у кожному випадку або «як тут усе працює», або «хто це все тут накоїв».

2141 рік. Серія екологічних катастроф. Серія пандемій (остання — клодис, антибіотики застарівають раніше, ніж їх перевинаходять). Перекраяна вздовж і поперек політична карта світу. Хіба що проблеми голоду нема, по-перше, завдяки синтетичній їжі, по-друге, див. пункт про пандемії. The planet is fine; the people are fucked! Добре розвинена трансплантологія. Ще краще фармакологія, фактично вже є ліки, які дарують дуже довге життя, майже безсмертя. Люди з грошима не просто можуть купити все, вони купують вічність. Уявіть масштаб, даруйте, класової ненависті в такій спільноті. Ну й освоєння космосу: а отже, не лише інженерія літальних апаратів у топах, а й шалений розвиток хімічної промисловості, будівельних технологій і аграрних. Є два маячки, за якими можна звіряти, наскільки успішно продуманий НФ-світ недалекого майбутнього. Екологія, геополітика, освоєння космосу… та ні, усе значно ближче, більш ординарне. Надстрімкий розвиток комунікацій і б’юті-індустрії. Озирніться бодай на десять років назад і побачите, як швидко міняються ці галузі. Але от у нас сто двадцять років пройшло, а людиська пиляють на планшетах відосікі для Ютюбу, роблять стрімінґи й накачують губи гіалуронкою.

«Колонія» явно робить заявку щоби бути НФ сетінґу, епопеєю з детально пропрацьований світом. Заявка не спрацьовує. «Колонія» — персонажний НФ, попри погонні метри графіків, діаграм, креслень та інших способів обґрунтувати уявний світ. Ну власне, не попри, а завдяки: добре пророблений світ не потребує графіків і діаграм, щоби його засвідчували, він уже є. То, читаючи, воленс ноленс варто зосередитися на тих, хто тут наробив біди — на землянах і марсіанах. Це не біологічне визначення, до речі, а політичне: марсіани — люди, що народилися не на Землі.

Ілюстрація до «Колонії»

Сюжет «Колонії» запускається так, як до цього звикли адепти «Протистояння» чи «Під куполом» (я не порівнюю Кідрука зі Стівеном Кінгом, я зіставляю їхні цільові аудиторії). Нас без попередження вкидають в життя десятків незнайомців, ми будемо поруч із ними тієї миті, коли стається щось непоправне й доленосне, хтось із них тут же помре на наших очах, з іншими нам доведеться жити ще тисячу-плюс сторінок. Головне: бачимо всіх персонажів в момент, коли життя от-от поділиться на «до» й «після», екзистенційна загроза робить явними найпотаємніші властивості героїв. Ми їх тут же «бачимо наскрізь»: хто поганець, хто герой — з першого погляду (інакше героїв Кідрука розрізнити буде важко — вони всі говорять однаково).

Джейлін — аспірантка на дослідницькій станції на Південному полюсі — фіксує аномалію: зіткнення з нейтрино, яких до того місяцями не фіксували, нині відбуваються п’ять разів за секунду і швидкість росте. Джейлін припускає, що джерело всередині Землі, а не в космосі.

Ердем і Алара пілотують літак над Східною Африкою, коли в літаку починають один за одним відмовляти прилади й механізми, а диспетчери його вже не бачать на сонарі, хоча й перемовляються з пілотами. Ефір переривається. Особливо до цих персонажів не звикайте.

Тайрон Кроудер — заступник Верховного комісара з питань екології — відвідує Уганду, де, припускають, стався викид метану. Кроудер певен: це не метан, це щось нове й невідоме. В мертвому селі він натрапляє на тіло жінки, що здається йому живою, її евакують. У лікарні підтверджують, що жінка мертва вже не один день.

Ґоран Загарія — один із найзаможніших людей на Марсі, той, хто відає тут сільськогосподарським комплексом — приїздить у школу за викликом. Майя Велет, донька його найближчого соратника, змусила у якийсь спосіб однокласника з російської діаспори засунути руку у ведмежий капкан. Ґоран розгулює конфлікт: Майя  в покарання відправляється на роботи до головного асенізатора. А от любителя капканів і його родину з Марсу, скажімо так, виселяють.

Ронна на міжорбітальній станції вирощує штучні органи. Зараз у неї темні часи: експеримент вкотре провалився через логістику. Вона вже збирається повертатися на Землю, коли отримує пропозицію: чи не хоче, бува, Ронна клонувати в особливий спосіб слимачків? У той спосіб, з якого має постати зрештою телепорт? Ронна хоче.

Зоя — відома блогерка — знімає на Марсі стрім про колоніста, який помирає від раку, бо не спроможний купити, нібито, безплатні ліки. Двоє дітей от-от залишаться без батька.

Фелікс — український боєць — приймає на базі в Харкові представницю Єврокомісії Неру. Нера приїхала вакцинувати людей у зоні бойових дій (військових зокрема). Віруси тут мало кого лякають.

Ілюстрація до «Колонії»

Більшість персонажів пов’язані між собою — здебільшого родинними зв’язками: вони брати, сестри, батьки, соратники тощо . Так само сполучаються, на перший погляд, розрізнені історії: що може бути спільного в літака, що падає, і дурня, що суне руку в заряджений капкан? Це і треба буде виявити до кінця книжки (ну бодай натяк схопити). Втім, у першій третині роману, то є суто випадкові люди в суто випадкових обставинах, які ми б назвали кризовими: вони мають терміново приймати рішення, щоби криза не переросла в катастрофу. Знову ж таким на найрізноманітніших рівнях: не кидати школу чи рятувати Африку. Головна тема вже задана: усі тут докладаються, щоби не настав повний гаплик. Криза передбачає розвиток. Катастрофа передбачає… Наприклад, пошук нової планети, куди можна вшитися, прихопивши всі свої неправильні рішення.

Переповім вам розкішну, просто розкішну сцену в українській діаспорі на Марсі. Можна?

Майя Велет — та бентежна підлітка з капканом — працює на очисних. Спеціальна бригада збирає фекальні води, щоби потім переробити їх у, власне, воду і добрива. 

Очолює надважливу галузь так само українець — Лесь Кордас. Він один із перших поселенців, спеціально запрошений на планету фахівець. Він багатий і впливовий. А от його працею марсіани гидують. Майя розказує Лесю, що її дражнять у школі лайняркою, а самого Леся інакше, як гівновозом не звуть.

Лесь складає руки на грудях, садить перед собою дівча, вони милуються марсіанським пейзажами. Чоловік довго й пишно розказує юнці про землю і чесну працю, про щастя жити з власної праці; про те, що люблена земля нагодує й обігріє. Це насправді пишна і вкрай пафосна, як на сучасну прозу промова. Такий собі непроханий гість із «Камінного хреста» Стефаника. Таких промов достолиха в нашій діаспорній прозі — про українську землю, яку обробляють українці, де б вона не була — у Канаді чи в Бразилії, чи на Марсі. Найкраще в «Колонії» знаєте що? Українське поселення на Марсі зветься Кам’янка! Спробуйте в Україні знайти бодай одну область, де б своєї Кам’янки не було. Тепер і на Марсі.

Й от цей пишний монолог закінчується тоді, коли читати його стає ну дуже незручно. Лесь телефонує своїм посіпакам і віддає наказ: отого пацана, хто цькував Майю, побити до смерті, а його батьків випхати з планети. Знатимуть, хто тут кому гімновоз. 

Інтонації героя радикально міняються: перед нами вже космічний дон Корлеоне. It means Luca Brasi sleeps with the fishes. Такі стрибки пафосу й мотивації героїв справляють цікавий ефект. Зрештою, це просто дотепно. Заплачки про землю обітовану від стражденної діаспори, які поливають чужину гірким потом — гоп за секунду: мафія, розгорнута в США так само силами трудових емігрантів.

Ілюстрація до «Колонії»

Біда в тому, що впродовж усієї «Колонії» такі ж самі слабко мотивовані стрибки призводять до занадто різких змін у характері персонажів. Молода людина в аутичному спектрі, обтяжена статусом першої народженої на Марсі дитини — гоп: соціопат і канібал; молода людина з фізичною вадою (за мірками того світу) і дефіцитом уваги — гоп: педофіл і маніяк, ну а ще канібал; найманець-пофігіст, воює за тих, хто платить — гоп: капітан Америка, тобто капітан Україна, тобто капітан Марс. На твою жінку здійснили замах і вона втратила вашу дитину, а ти ж уже цілий місяць як знав про вагітність і вигадав навіть ім’я дитинці; ну так, це втрата, це горе, це туга. Але робота скорботи й прагнення справедливості природним чином не реалізується в тому, що ти ножем відрізаєш голову непричетній до злочину людині, знімаєш це на камеру, поїдаєш рештки й демонічно смієшся. Ти цього не робиш, якщо ти не запрошена зірка у «Футурамі», наприклад. І такі сцени в Кідрука через слабку мотивацію героїв отож сприймають як буфонада. Навряд таким був авторський задум.

Ілюстрація до «Колонії»

Та коли ця гоп-гоп техніка спрацьовує, то працює на всі 100 %.

У романі є крутий жарт (я його винесла в заголовок рецензії), тим крутіший, що він виявиться чорнішим за ніч. Марсіани зібрали рок-гурт «Божі тварі», записали альбом, що став хітовим на Землі й влаштували закритий концерт для своїх, дітей Марсу. На Марсі проблема з музичними інструментами: транспортування забаганок на планету ще в моду не ввійшло, гурт же має аж три справжні, а не надруковані на 3Д принтері волинку, бандуру і скрипку. Прикметно, інструментів на планеті є більше, їх приховують про всяк випадок. В українському поселені ведеться точний перелік усіх: кларнет, два баяни, набір сопілок, п’ять гітар і трембіта. Відповідальний за безпеку на Марсі цілком закономірно питає, хто, як і з якою метою припер на Марс трембіту — з’ясувати не вдалося. Ну смішно ж! Тільки не дуже.

Той концерт став точкою відліку для кривавої революції на Марсі, дітей у покарання за те зібрання поголили. Лисі голови марсіан згодом будуть символом їхнього повстання проти дорослих колоністів. Жарт про трембіту — і тут же раптова згадка, що трембіти плачуть за покійниками. Ну дуже контрастна проза: буває, закачує.

Ілюстрація до «Колонії»

Я б воліла, щоби цей роман був написаний про динаміку демографічних процесів. Я забагато хочу? Замало? Це звучить іще тоскніше, ніж уже написана «Колонія»? Але ні, чесно, це насправді цікавезний аспект твору, реально глибокий і проблемний. Мова іде про природне регулювання приросту населення.

Пам’ятаєте доктрину Мальтуса? У Британії першої половини ХІХ ст. подвоїлося населення, кожен третій підданий королеви ще не мав чотирнадцяти років. Томас Роберт Мальтус висунув доктрину скорочення надлишку населення. Удосконалювати й стримувати, ну себто, припинити соціальні виплати, тоді нужденні припинять розмножуватися, а той люд, який уже народився треба системно стримувати: війною, хворобами, голодом (в такому порядку). Напевно, нам зараз важко уявити, наскільки ця доктрина була впливовою, але героям Кідрука то буде зробити значно простіше. Вони за доктриною Мальтуса живуть. Населення в «Колонії» й справді (не)охоче скорочується.

Ілюстрація до «Колонії»

Земля. Незбагненна аномалія з бомбардуванням нейтрино призводить до пандемії (симптоми нагадують кір). А це ж ще триває пандемія клодису (на холеру схоже). Болячка смертельна, насамперед вражає вагітних, жінки втрачають дітей. Є, щоправда, ті, хто вижив і народив, але ще не ясно, кого ж таки вони народили, сюрприз буде й навряд приємний. 

На тій частині Землі, яка не опирається пандеміям, ще й війни тривають. В одній зі сцен у Харкові, де нині зона бойових дій, лікарка й солдат намагаються вакцинувати місцеве населення. Ті переховуються від будь-яких представників влади, адже смерть несе будь-яка людина у формі. Лікарка і воїн намагаються врятувати життя дитині, яка інфікувалася в антисанітарії укриття. Дитина не виживе. Ця сцена — усе, що нам треба знати про механізми регуляції населення на Землі.

Марс. За 46 років від заснування колонії третина мешканців — марсіани, які фізично не можуть жити на Землі (помирають від інфекцій і від земної гравітації). Найстаршому марсіанину нині тридцять років. Якщо колонізатори обиралися з високо професійних людей, чий фах потрібен просто тут і зараз, то діти, які родилися на планеті спільноті не корисні — їхні особисті якості не можна контролювати, а їхні навички ніхто тут формувати не збирається. Марсіани не мають доступу до земної освіти, вони здобувають базові знання й у майбутньому стануть некваліфікованою рабсилою. А поки що спільнота оплачує їхній теламід, кисень і харчування. Старійшини приймають рішення: діти й підлітки мають працювати на планеті — у примусовому порядку. Вони мусять платити за своє утримання. Іще раз: ідеться про третину населення, більшість із яких — підлітки. 

Починається те, що на Землі б назвали голодними бунтами: марсіани озброюються і підіймають революцію. Так чи інакше, а дармоїдів на планеті поменшає.

Доктрина Мальтуса діє у світі Кідрука — при чому як на Землі, так і на Марсі, позаяк в обох спільнотах бракує ресурсів (на Землі вже бракує, на Марсі іще бракує). Це не природна регуляція надлишку населення, а штучна. 

Ілюстрація до «Колонії»

Питання в тому, хто ж таки взявся скорочувати населення, залишається відкритим, у першому томі епопеї ми бачимо самі процеси та їхні результати, наслідків поки що не видно. Тому здається, що демографічні процеси на планетах регулюють у природний спосіб — природно виникає нова інфекція, таке цілком могла породити вщент зруйнована планета Земля, природно вибухають соціалістичні бунти в загострено класовому суспільстві Марсу.

Світу Макса Кідрука личила б якась глобальна теорія галактичної змови (поб’ємося об заклад, що так і буде в другій книжці «Темних віків»?).

Фото з фейсбуку Макса Кідрука

Довга рецензія, вибачте. Який короткий підсумок? В огромі персонажів і героїв знайдеться один переконливий саме для вас. У деталях світу бодай хтось один вам відгукнеться правдоподібністю. Певно, вони й запам’ятаються: саме цей персонаж і саме ця деталь та до того моменту, як вийде продовження, усе інше щасливо забудеться. Тренуйте пам’ять і зап’ястки, уже від першого тому «Темних віків» нестерпно боліли руки й гіпокамп. А попереду ж — друга книжка. Я, скажімо, усе ще хочу дізнатися, нахера кому трембіта на Марсі.


Читайте також: Макс Кідрук випустить книжку «Теорія неймовірності» за мотивами свого радіоблогу

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024