Голосовий портрет абсолютності зла. Рецензія на «Мирні люди»

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

13 Червня, 2024

Фільмом-відкриттям цьогорічного Docudays UA стала робота Оксани Карпович «Мирні люди». Світова прем’єра відбулася на Берлінському кінофестивалі, де фільм отримав дві спеціальні відзнаки. Також стрічка отримала нагороди Гонконзького кінофестивалю та фестивалю у Буенос-Айресі.

Спеціально для Лірум кінокритик Ігор Кромф розповідає, чому фільм «Мирні люди» — це голосовий портрет абсолютності зла.

«Мирні люди» фільм з досить простою структурою. Візуально — це набір медитативних кадрів з деокупованих територій, які настільки повільно змінюються в кадрі, що іноді це нагадує слайд-шоу. Куди більш важливий для фільму — звук. Набір розмов російських військових на окупованих територіях, які перехопила українська розвідка. Більшість цих розмов з важливими для окупантів жінками: матерями, дружинами, сестрами.

Карпович видобуває цілий радіоспектакль з невідомими акторами, які поступово занурюють глядача у босхівське пекло окупованих територій. Перші розмови виглядають певною мірою навіть кумедно, адже напівдикі росіяни не приховують своїх емоцій від недорогого і смачного соку чи того, що люди мають вдома недешевий ремонт. Згодом ця історія плавно переходить в розмови про мародерство кросівок та ноутбуків, але закінчується детальними описами тортур та вбивств беззахисних цивільних.

Карпович, створюючи свій документальний радіоспектакль з реальними голосами, насправді створила голосовий портрет російського військового в Україні. В англомовній версії фільм називається «Intercepted», що можна перекласти, як «перехоплення» і ця назва відсилає нас до того, звідки у фільмі з’явилися ці розмови — вони перехоплені розвідкою під час війни.

Однак українська версія має іншу, значно символічнішу, назву — «Мирні люди», яка відсилає нас до постійних виправдань російських полонених, що вони такі ж мирні люди, як і ми, просто кривавий путінський режим послав їх насильно на війну. Створивши з окремих записів розвідки півторагодинний колективний портрет російського окупанта, Карпович досить чітко дає відповідь на питання індивідуальної відповідальності росіян за російсько-українську війну.

Так, однозначно Путін посилає війська в Україну, з його наказів бомблять мирні міста та села, він відмовляється видавати полонених та вести переговори про мир. На ньому лежить політична відповідальність за воєнні злочини, які здійснила Росія в Україні починаючи з 2014 року. Однак Карпович нагадує, що це не Путін крав кросівки ньюбеланс, не Путін різав людину на «21 розочку», не Путін кричав в трубку сину «бей хохлов на шашлики». Все це історії окремих та конкретних «простих росіян», які пішли на війну чи їхніх родичів по нескінченних російських містах та селах.

І якщо зі звуковою складовою стрічки все зрозуміло, то візуальна викликає вже більше питань. Набір кадрів з деокупованих територій тут дійсно неначе фотоальбом війни: зруйновані квартири, знищена техніка тут межує з якось пасторальною красою. Найбільш винятковий кадр — це тихий пляж, де купаються діти, а на другому березі водойми видніється зруйнована будівля. Однак кадри у фільмі не входять ні в резонанс, ні в дисонанс зі звуком. Вони існують самі по собі. Так це дуже якісні й в чомусь медитативні ілюстрації наслідків російської окупації, але жодної драматургії відносно звуку вони не створюють. В «Мирних людях» співіснують два різних сюжети — візуальний та аудіальний.

Документальна робота Карпович дійсно мало чим може вразити українського глядача, який вже два роки живе у повномасштабній війні. Всі ці історії від вкрадених речей до тортур та смертей стали страшними буднями, якщо не власними, то якихось родичів, близьких, знайомих.

Однак фестивальний успіх стрічки легко пояснюється тим, що з перших уст російського окупанта, Карпович розповідає, що росіяни у своїй більшості не носії цінностей соціальної драматургії Чехова, яку ставлять на Бродвеї, а хижі мародери та ґвалтівники, які самі про себе кажуть: «Я долбоеб стал, могу убить человека в голову. Я не боюсь, я не горжусь, мне просто похуй». І це вже не заїжджена пластинка про банальність зла. Це історія про абсолютність зла. Бувши окупантом тобі не обов’язково розстрілювати жінку, яка проходить повз, і не обов’язково навіть катувати, якщо ти не ФСБшник. Ці російські «мирні люди» робили це з власної ініціативи.

Саме це стає холодним душем для аудиторії на трьох континентах, де презентувався фільм. Бо у XXI столітті уявити зло на війні різного масштабу легко. Так само легко, після Голокосту, можна змиритися з думкою, що зло банальне. Але повірити в те, що банальне зло — абсолютне, досі важко. Але наша війна, зокрема через фільм «Мирні люди» нагадує про це.