Головна
>
Література
>

Читаємо уривок з книжки «Повітряна й тривожна книжка» Ірини Славінської

Читаємо уривок з книжки «Повітряна й тривожна книжка» Ірини Славінської

У серпні 2023 року у видавництві Vivat вийшла книжка Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка». У ній авторка з власного досвіду розповідає про реалії міста часів війни. І те, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Ірина Славінська описує, як війна забрала в людей спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього «зайвого» — речей, сподівань, страхів.

Книжку можна придбати на сайті видавництва за посиланням. А Лірум публікує уривок із неї.


24 лютого у квартирі залишилася найбільш непотрібна річ — книжка на столику біля ліжка. Так сталося, що це «Після війни» Тоні Джадта в чудовому українському перекладі. Цей томик я змогла взяти до рук лиш у травні, коли в голові трохи розвиднилося, коли виникла думка, що без читання тексту з назвою «Після війни» час «після війни» може й не настати. Читання вийшло дуже помічним, особливо останні розділи, де вже висвітлено тему постання громадянських суспільств і глобальної системи справедливості та правосуддя, а також тему пам’яті про складні й трагічні сторінки історії. Коли Бачиш, скільки років знадобилося умовній Франції, щоб сформувати нормальну історичну пам’ять, скажімо, про Голокост, розумієш, чому та в якому напрямі рухається Україна протягом тридцяти років незалежності — і далі. Без адекватної пам’яті про трагедії та геноциди XX століття навряд чи вдасться претендувати на адекватну пам’ять про геноцид українців росіянами — у 1920-ті, 1930-ті, у період від 2014 року. Без адекватної пам’яті «після війни» не настане. Та це вже інша історія.

А з книжками сталося так, що від першого дня повномасштабного вторгнення я втратила можливість концентруватися на сторінці, щільно наповненій рядками тексту. Щось більше за обсяг твітів або дописів на фейсбуці було майже недоступним, а написання тексту на декілька абзаців — майже неможливим. Тільки в березні я змогла написати першу колонку — французькою, тому що длятекстів українською дистанція ще була замала, мова ще занадто боліла, тож іноземна, хоча й дуже рідна та близька мені мова натомість давала можливість ніби не присуватися заблизько до того, чим цілодобово було наповнене все моє життя. Французькою мовою мені вдалося говорити про себе як про когось іншого, описувати власне життя дещо відсторонено і тому — не кричати.

За мить до того мені вдалося прочитати аж дві поезії. До рук потрапила антологія Івана Малковича, книжка сама розгорнулася на сторінці з Плужником, а потім на іншій —з Тичиною «Замість сонетів і октав» — важлива в моєму житті поетична збірка, котру раніше я читала радше теоретично. Та виявилося, що ці рядки — про моє життя та про мій Київ. А за деякий час я знайшла збірку п’єс Миколи Куліша. Драму мені вдавалося читати. Хоча й гомеопатичними дозами, по сторінці на день, та й то не щодня. Текст, наповнений репліками персонажів і ремарками, надрукованими петитом, був достатньо розріджений, аби я нарешті змогла його осягнути, аби голова не вибухала від багатослів’я. А ось із прозою все було непросто. Микола Куліш приніс розраду й емоційне вивільнення. По-перше, він з Херсонщини, і я багато думала про Олешки та інші тамтешні міста, де ми бували, прямуючи далі й далі на південь. Я почала читання з «Патетичної сонати», у якій звучить місто у війні, а також Бетховен, якого я знову й знову вмикала, згадуючи ефіри Радіо Культура та серію концертів у Будинку звукозапису із бетховенівськими сонатами в програмі. У п’єсі Куліша, як мені здалося в ті вечори, досі можна помітити справжню історію, попри всі правки й обачності радянської цензури. Кохання й тендітна музика, постріли та зрада, навіть тема української незалежності. Навряд чи це моя улюблена п’єса, та мені стало цікаво побути з нею в діалозі. Наступна — «Мина Мазайло», яку я читала вже десятки разів і до розмови з головним героєм якої чомусь стало важливо повернутися. Ця п’єса про стосунки з українською мовою та викриття радянської колоніальної політики допомогла згадати, як це — любити й цінувати своє. А також сміятися. Так, навіть у час війни. Ця п’єса також допомогла мені думати про Харків.

Чимало моїх знайомих у ці місяці війни не читають — важко зосередитися. Мені теж читати непросто, я обираю кожну книжку довго, а потім легко кидаю читання, якщо настрій і тон не ті, що мені підходять. Скажімо, несподівано ефектно вигравав у моєму новому читацькому світлі «Любий друг»у філігранному перекладі Валеріана Підмогильного — можливо, мандрівка в Париж XIX століття стала для мене актом ескапізму, кращим за всі фентезі-фільми. Але насправдіважко читати про художні світи в час, коли реальність навколо така інтенсивна.

З тих самих причин не всім вдається писати. Слово, як гостра криця, працює на два боки — ним можна рубати воріженьків, але важливо й себе не поранити.

Воєнні часи відкрили новий бік читання — діалог з твором і автором. Ніколи не забуду, як у літаку під час першої з 24 лютого поїздки за кордон я відкрила електронну книжку й заходилася обирати щось на час польоту. Гортала тексти, переважно перекладний non-fiction, відкривала, бралася читати й закривала. Усе було неймовірно нудним. З цими текстами мені не було про що говорити, не було про що думати. Відкрила папку з класикою різними мовами — така собі бібліотека, завбачливо завантажена виробником, тобто «читалка» мені дісталася вже з певною готовою до вжитку книжковою полицею. Саме там я знайшла розраду —«Бояриня» та «Кассандра» Лесі Українки допомогли відчути більше сенсів, ніж уся мотиваційна література, куплена в «чорну п’ятницю» часів довоєнної реальності.

Як бачите, справжню розраду мені дарують п’єси, але не всі. Міркую, що пора наново взятися до Шекспіра, тим часом тепер читаю античні трагедії. Кожну з них із 17 років я прочитала вже багато разів, але в непрості дні життя знову й знову повертаюся до цих творів. Хто б раніше мені сказав, що про війну та страждання, про пам’ять і близьких стільки зможе розповісти література, якій уже понад дві тисячі років. Есхіла, Софокла й Евріпіда читаю в блискучих перекладах Бориса Тена, і це трохи скидається на повернення додому: вишуканий стиль, з одного боку, та знайомі напам’ять репліки, у яких зручно «перебувати», ніби в домашніх капцях. Але, з іншого, крім комфорту, знаходжу там іще багато потрібних саме тепер слів.

Есхілів закутий Прометей терпить страшні муки, не приймаючи обіцяної пощади в обмін на угоду із Зевсом, бо знає пророцтво та майбутню розв’язку: тиран паде. І особиста доля має менше значення, ніж справедливість, яка таки запанує. Мені подобається спойлер, який для глядачів (і читачів) залишає в тексті Есхіл, — це сцена розмови Прометея з проклятою теличкою Іо, яка чує пророцтво та дізнається, чим усе насправді закінчиться. Шлях непростий і небезпечний, але все буде так, як треба. Можливо, чимало українок і українців нині відчувають саме це — готовність почекати, попри важку працю й, на жаль, втрати і страждання. Ці робота й солідарність неуникно приведуть до правильної розв’язки — повалення ката.

Усе ж таки в античному фаталізмі є свій шарм.

Софокл — мій улюбленець завдяки «Царю Едіпу» й «Антігоні». Історія Едіпа страшна, та чимало людей знає про неї лиш фройдівське словосполучення «едіпів комплекс», що позначає хворобливу любов сина до матері. Якби ж ця трагедія була такою простою! Сьогодні я бачу в ній кілька неоціненних сюжетних ліній. Одна з них стосується почуття обов’язку та відповідальності перед громадою — навіть ціною власного життя, зору, долі. У часи, коли громада Фів страждає від моровиці, а віщуни оголошують, що для порятунку треба покарати злочинця, котрий убив колишнього царя Лая, Едіп, як володар, виголошує бажання відновити справедливість: відплатити за давнє вбивство. Так би мовити, бандитам — тюрми. Ми знаємо, хто вбивця. Тодішні глядачі знали, хто вбивця. Йокаста знала, хто вбивця чи здогадувалася, до чого призведе викриття правди? Едіп не знає, і саме процес пізнавання ним істини є головною лінією цієї трагедії. Я люблю ці сторінки між незнанням і знанням, вони можуть скласти конкуренцію класичним whodunit Аґати Крісті. Лейтмотивом звучать заклики Йокасти припинити пошуки й не прагнути дізнатися всієї правди, облишити все як є. Згодом цариця зникає зі сцени й десь там, «за кадром», накладає на себе руки за мить до того, як Едіп відкриває те, чого не знав. Її постать для мене є чимось про усвідомлене — пам’ять, відмову осмислити та прийняти повну картину минулого — навіть ціною власного життя. Я перечитую її репліки знову і знову, намагаючись збагнути, чим саме вона переймалася. Певно, тим, щоби зберегти сталість. Її смерть відбулася ще в тому світі, де всієї правди досі не знають, і саме в цьому світі вона воліє залишитися назавжди. Непогане нагадування про те, що не вся сталість корисна і що пам’ять іноді болить.

Едіп, дізнавшись, якого батька сином він є насправді, говорить про те, як добре було б нічого не сприймати — не бачити, не чути, не відчувати дотиків, — опинитися в коконі, що оберігатиме від болю. Проте такого кокона не існувало тоді, як не існує й тепер, навіть для тих, кому дуже потрібна анестезія від болю, що завдала війна.

Софоклова Антігона мені видається цікавою антитезою до Йокасти. Антігона добре знає, чия вона донька і які гріхи та злочини супроводжують історію її родини. Мені подобається думати, що вона відчуває цей тягар родоводу й навіть власну відповідальність. Але водночас вона знає любов до своїх потреб у вищій справедливості — праві оплакувати мертвих. Креонт як тиран забороняє ховати Полініка, брата Антігони, називаючи його зрадником. Але дівчина впевнена,що в смерті всі рівні, тобто мають право перейти Стікс і потрапити в царство мертвих, щоб уже там знайти свою відплату. Антігона обирає пам’ять і життя в сучасності, що вміщує в собі знання про минуле. Її смерть настала у світі, де від минулого відмахнулися, де Антігона мусить пожертвувати своїм майбутнім, аби подбати про пам’ять, аби показати тирану його помилку в найбільш наочний спосіб. А сьогодні чого нам коштує пам’ять про звитяги? Сьогодні чого нам коштує пам’ять про чи не найбільш достойні сторінки власної історії? В ідеальній реальності для володіння правом знати своє минуле не потрібно ставати Антігоною та помирати. Але реальність не ідеальна, і в умовах російської окупації чимало людей загинуло від рук креонтів, які готові кулями й тортурами карати тих, хто має відвагу пам’ятати про свою ідентичність — українську, кримськотатарську, грецьку тощо.

У часи навчання в університеті ці тексти приваблювали мене як цікавий конструкт про фатум і дидактичні античні послання про те, що індивідуальна воля не має значення на тлі загального контексту, а також про небезпеку надмірних пристрастей та емоцій. Та в дні війни антична трагедія дала мені на диво багато підстав для роздумів про сьогодення. Есхіл, Софокл і Евріпід краще, ніж чимало сучасників, змогли поговорити зі мною про складні часи, родини й людські доліна тлі великих перетворень.

Цей розділ я пишу з думкою про Бориса Дабо-Ніколаєва, викладача, який відкрив мені дивовижний світ «Іліади»,«Одіссеї», трагедії та комедії. Нині я поверталася додому з думкою про те, що не змогла прийти на його похорон через повітряні тривоги й острах опинитися не на тому березі Дніпра в кризовій ситуації обстрілів. Ішла парком додому і плакала з жалю та власної нерішучості. Старе видання збірки «Давньогрецька трагедія» в моїх руках стало ніби прощанням із нашими нескінченними розмовами. Та обіцянкою зустрічі — якщо не на берегах Стіксу, то в текстах, про які ми свого часу стільки говорили.


Читайте також: Читаємо уривок з книжки «Фриланс здорової людини» Тетяни Гонченко

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Новини
Від Melovin до My Personal Murderer: як звучить Одещина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
1 день тому
Музика
jockii druce — trashhouttttttt. Роздуми про життя, війну і суспільство, загорнуті у найпримітивнішу форму
Олексій Бондаренко Олексій Бондаренко
15 Квітня, 2024
Новини
Від Сусіди стерплять до Këkht Aräkh: як звучить Миколаївщина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
9 Квітня, 2024