У Києві відбулася публічна дискусія від команди фільму «Ремінісценція», присвячена тому, як говорити про травматичні досвіди в етичний і чутливий спосіб.
Режисерка Анастасія Тиха та продюсерка Дар’я Бассель поділилися досвідом створення майбутнього фільму, а комунікаційна менеджерка проєкту «Психічне здоров’я для України» Маргарита Міщук та героїня інтерв’ю Марина Александрович, дружина зниклого безвісти військовослужбовця, говорили про відповідальність перед героями, емпатію й досвід родин, чиї близькі зникли безвісти.
«Ремінісценція» — дебютний повнометражний фільм української режисерки Анастасії Тихої та продюсерки Дар’ї Бассель. Події стрічки відбуваються в Україні у 2021–2022 роках. Головна героїня Саша повертається до рідного міста після зникнення брата на війні в зоні проведення АТО/ООС. Поступово дитячі спогади, сімейні речі та зустрічі з людьми з минулого, змушують її подивитися в обличчя болю, від якого вона тікала та допомогти прийняти нову реальність.
Фільм досліджує досвід родин зниклих безвісти та показує, як особиста історія переплітається з долею всієї країни напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
«Ця історія є для мене унікальною і важливою, тому що вона не лише про конкретну долю — вона про період, який був надзвичайно складним і насправді є мало проговореним не лише у кіно, а й загалом у суспільстві. Від 2014 року й до початку повномасштабного вторгнення для багатьох людей війна здавалася чимось далеким. І поки вона не торкалася тебе безпосередньо, навіть з психологічного погляду, було складно усвідомити, що насправді відбувається», — поділилася Анастасія Тиха.
Під час зустрічі команда розповіла, що перед тим, як почати створювати безпосередньо сценарій фільму, вони провели глибинне дослідження. За словами режисерки Анастасії Тихої робота на той момент уже були замальовка сценарію, певні розробки, і було чітко зрозуміло, якою має бути атмосфера та ритм фільму. Тому для глибокого занурення у тему, команда записала серію інтерв’ю з мамами, сестрами та дружинами зниклих безвісти військових. До процесу залучили психотерапевтку, щоби зробити розмови безпечними та комфортними. Ці інтервʼю допомогли краще зрозуміти які емоції проживають родини:
«Нам постійно відчувалося, що бракує фактів — ґрунту під ногами, на якому все має базуватися. Тому інтервʼю, які ми організували, допомогли зрозуміти, як поводяться родини у тих чи інших ситуаціях. Проте ми не беремо якусь конкретну історію для сценарію, а звіряємося чи ті речі, про які ми пишемо, дійсно відбуваються так», — розповіла Тиха.
Окрему частину зустрічі присвятили тому, як уникати ретравматизації під час роботи з болючими темами. Експертка Маргарита Міщук пояснила, що головне у роботі з ретравматизуючими темами — не вимагати від людини «повернутися» у травматичний момент.
«Людина може не пам’ятати послідовність подій, але ніколи не забуде, що вона відчувала тоді. Наше завдання — не витягати ці емоції, а просто слухати. І не казати “я вас розумію”, бо ми ніколи не зможемо повністю зрозуміти чужий досвід. Краще сказати: “Мені боляче це чути” або “Мені хочеться вас підтримати”. Це відкриває діалог, а не закриває його», — підсумувала Маргарита.
Учасниця дискусії Марина Александрович, дружина безвісти зниклого військовослужбовця, розповіла, що вирішила говорити публічно про історію свого чоловіка не одразу, а коли минув час і з’явилася потреба ширшої видимості історії Миколи. Вона також поділилася досвідом, який пережила під час інтервʼю з режисеркою.
«Ми щодня проживаємо надзвичайно широкий діапазон емоцій — від відчаю до життєствердності. І це постійно повторюється, стає частиною нашого щоденного досвіду. Іноді, коли я говорю з друзями не в найпозитивнішому ключі, мені хочеться плакати, але водночас я боюся засмутити людей, яких люблю і ціную. Тому момент, коли я можу розповісти про Миколу людині, яка мене слухає, — це особливий стан. “Невизначена втрата” — це коли людина фізично відсутня, але емоційно з нами. І оця довга розмова, яка була в нас на інтервʼю — це момент емоційної присутності. Микола був з нами в кімнаті, де відбувалося це інтерв’ю», — зізналася Марина Александрович.
Говорили й про відповідальність тих, хто ставить питання. Маргарита Міщук наголосила, що журналісти й режисери мають залишати героїв у контролі над власною історією:
«Ми боїмося чужого болю, бо не знаємо, як на нього реагувати, але більшість людей хоче, щоб їх просто почули. І якщо ти приходиш із повагою, це вже підтримка. Якщо людина погодилася говорити, це не означає, що вона втратила право на власні межі. Поясніть, що буде далі з цією розмовою, яку ви записали, а також — не залишайте людину без результату», — доповнила Маргарита.
Під час розмови неодноразово звучало поняття «невизначеної втрати». Саме цей досвід, за словами команди, також лежить в основі «Ремінісценції».
«Це тема, про яку в Україні говорять мало, — пояснила Тиха. — Але є родини, які з цим живуть роками. І вони теж потребують голосу».
Наприкінці події запрошені актори — Григорій Бакланов, Марина Клімова та Ірина Мак, прочитали уривок із драфту сценарію, що дозволило команди подивитися на роботу зі сторони та почути відгук від аудиторії.
Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду у межах конкурсної програми «Культура під час війни».
Читайте також: Крізь терни до жінки. Рецензія на український сайфай «Ти — космос»
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: