Смерть та хтонь українського села: чому «Злегка прочинені двері» — це фільм-притча, який дивитися тригерно, але потрібно

«Злегка прочинені двері» — це дуже тонкий і моторошний фільм-притча, який зняли режисери Хачатур Васілян та Олександр Биков. Українська прем’єра стрічки відбулася 16 червня на фестивалі глядацького кіно «Миколайчук OPEN».

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм та ексклюзивно для LiRoom розповідає, чому ця стрічка може викликати дискусії, але вартує того, щоб її показували в прокаті.

LiRoom є інформаційним партнером події.

Події фільму відбуваються в одному з типових українських сіл. Головний герой — чоловік, на ім’я Петро. Він дуже емпатична та тонка людина, на якій тримається вся його сім’я. Водночас сім’я Петра — гнилі та заздрісні люди, які намагаються експлуатувати чоловікову доброту. Мати та вітчим заливають горлянку горілкою і не намагаються ніяк покращувати своє становище. Дід Петра — прикутий до інвалідного візка колишній виконроб, він підтримує доньку із зятем, попри те, що Петро — єдина людина, яка його доглядає. Єдина, хто в родині добре ставиться до Петра — це його прабабця, яка, на жаль, страждає на ментальний розлад, а тому теж потребує додаткової опіки.

Раптом родина спиногризів дізнається, що Петро йде добровольцем в АТО (події відбуваються у 2014 році). Спершу вони вимагають від Петра змінити рішення образами та прокльонами, але коли він відмовляється, вирішують, що треба «розіграти спектакль», ніби вони його люблять, щоб він сам відмовився від служби. Врешті-решт ці рішення призводять до трагічного фіналу.

На противагу цьому монструозному сімейству жлобів, Биков і Васілян створюють персонажа Петра (його грає сам співрежисер Биков), як трохи блаженного, дуже емпатичного та по-дитячому наївного чоловіка. Він закоханий у дівчину із сільського магазину, яка використовує і часто досить брутально, його почуття до себе. Його сім’я відверто зневажає його, попри те, що без Петра вона б втонула у власних помиях. І ця контрастність лише підкреслює прірву між Петром і його сімейством, що дає простір для створення цікавих сюжетних рішень режисерам.

Сімейство Петра упродовж фільму все більш сатаніє і знелюднюється. Врешті в кульмінаційних сценах вони перетворюються на персонажів «Догвіля» Трієра для яких факт їхнього існування та їхніх потреб стоїть вище життя та гідності іншої людини. Петро ж до кінця фільму стає майже святим, який жив серед нас. Посилюючи цей контраст впродовж фільму, режисери зводять його до фінальної точки, де знедолене й люте сімейство нарешті усвідомлює масштаби своєї душевної злочинності, але вже занадто пізно.

«Злегка прочинені двері» — це дуже гостра і тригерна історія про українське суспільство, яку буде незручно дивитися. Особливо тим людям, які живуть у патріотичній бульбашці, де всі все розуміють і якщо не воюють, то хоча б активно донатять, адже це стрічка про глибинну українську провінцію, яка часто живе зовсім іншим життям.

Васілян і Биков досліджують соціальне явище українського жлоба, подібно, як колись це робила Наталка Ворожбит у серіалі «Спіймати Кайдаша». Однак розбір цього явища у Ворожбит мав трагікомічний характер, режисерка, з одного боку, засуджувала цього «жлоба середньоукраїнського звичайного», а з іншого — іронізувала над ним, а інколи й взагалі гомерично насміхалась. У Васіляна та Бикова підхід інший. Вони намагаються показати все глибше і все чорніше нутро провінції. Однак, «Злегка прочинені двері» — це не «чорнуха» в стилі російських фільмів Балабанова. Це дуже естетичне кіно, схоже на соціальні драми скандинавського кінематографа, зокрема, вже згаданого Ларса фон Трієра.

Трагічний фінал у стрічки — це, з одного боку, люта непроглядна чорнота. Режисери не лишають жодного шансу на спасіння чи якогось оптимізму в цій історії, однак з іншого — саме так і муситьпрацювати притча, чим однозначно є цей фільм. Вона повинна залишати урок, навіть якщо цей урок залишається рубець. «Злегка прочинені двері» вчать того, як часто не цінується людське життя, особливо життя найближчих. Ця притча говорить із нами про те, що вибір і мотивація завжди бувають різними й не завжди це здатен осягнути, але завжди має прийняти інший.

«Злегка прочинені двері» — фільм дуже важкий для багатьох. Особливо зараз, у часи повномасштабного вторгнення і всіх тих катаклізмів, які принесла Росія, він може здаватися, як невчасна соціальна критика. Однак насправді — це дуже глибоке і правдиве висловлювання про ту частину нашого суспільства, яку не завжди можна побачити в інтернеті чи десь у громадському житті. Але яка існує і живе своїми принципами та поглядами, часто досить деструктивним не лише щодо себе, а й щодо навколишнього світу. Це різкий фільм про правду життя, якій не завжди приємно дивитися в очі, але дивитися треба.

Оцінка кінокритика 9/10

Читайте також: Розвернутися, але не змінитися: огляд на воєнну драму «Подвійний іммельман»