7 березня в прокат вийде стрічка «Цензорка». Це повнометражний ігровий дебют словацького режисера та сценариста Петера Керекеша. Фільм знятий у копродукції Словаччини, України та Чехії.
«Цензорка» знята на реальних історіях ув’язнених жінок, які перебувають в Одеській виправній колонії № 74. Ця установа була однією з двох в’язниць в Україні, де покарання відбувають вагітні та жінки з новонародженими дітьми (тепер колонія зачинена).
У фільмі знялися жінки з реальним досвідом ув’язнення, а також працівниці колонії. Головну роль виконала акторка Марина Клімова («Погані дороги»). А роль цензорки виконала реальна оперативна працівниця Чорноморської виправної колонії №74 Ірина Кір’язева.
Лірум є інформаційним партнером фільму, тож напередодні виходу фільму на широкі екрани разом з експертами Яною Дудко, Кирилом Пищиковим, Марією Бліндюк та Єлизаветою Алексіюк розповідаємо чому її варто подивитися.
Про що фільм?
Стрічка розповідає історію Лесі — молодої мами, яка народила свою першу дитину в спеціальній вʼязниці. Її світ населений лише жінками: медсестрами, увʼязненими та наглядачками. Лесю турбує лиш одне: чи дозволять їй зберегти опіку над дитиною. За її життям спостерігає співробітниця в’язниці — самотня цензорка Олена, якій усе складніше лишатися осторонь.
Чому варто дивитися?
Авторка й кінооглядачка «ПроШоКіно» Яна Дудко каже, що «Цензорка» — це докудрама, що досліджує жіноцтво загалом та материнство зокрема у просторі виправної колонії.
«Керекеш, у першу чергу, документаліст, тому картина детально зображує побут жінок, що відбувають покарання. Стрічка занурює у рутину медичних оглядів, ранкових зарядок, прогулянок, робочих годин та чергує їх з інтерв’ю з ув‘язненими: іноді щирими та натхненними, іноді страшними».
Водночас «Цензорка» не виносить остаточних вироків й позбавлена моралізаторської інтонації щодо своїх героїнь.
«Це тепла, медитативна, а місцями й дуже смішна історія про самотність, материнство, соціальний примус та спокуту».
Кінокритик Кирило Пищиков каже, що цікавість стрічки полягає у тому, що в ній досліджується буття в жіночій колонії, адже про чоловічі написано й знято набагато більше.
«Фільм цим і цікавий, адже показує різні нюанси такого буття. Скажімо, показує, як це бути вагітною під час ув’язнення, або ж як це мати маленьку дитину в таких умовах. При цьому, мені подобається, що фільм все ж не позбавлений гуманізму. І хоча фільм досить легкий за тоном, за формою він непростий та існує на межі ігрового та документального кіно, що одних глядачів може зацікавити, а інших відштовхнути».
Літературна й кінооглядачка Марія Бліндюк каже, що ідея «Цензорки» в поєднанні неочікуваного – показати досвід материнства у брутальному сетингу виправної колонії.
«Тут бажання створити життя сусідить із бажанням життя забрати. Історії, які хочеться почути від початку й до кінця».
Співведуча подкасту про кіно «Одного разу в подкасті» Єлизавета Алексіюк називає «Цензорку» дуже живим докуфікшном:
«Тут і класична історія “чому жінки вбивають”, і трагедія розлуки мам зі своїми дітьми, і романтичні пошуки цензорки, чия робота — перевіряти листи ув’язнених.
Стрічка наповнена співпереживаннями до героїнь, однак не виправдовує когось із них, лиш хоче допомогти жити далі з наслідками ситуацій, у яких ті опинились. Під час перегляду фільму відчуваєш, наскільки героїні хотіли розповісти свої історії. Фільм дозволяє відчути широкий спектр емоцій, однак не перевантажує складністю чи надмірною драмою, і хоча б через цю доречну щирість його варто подивитися».
А що кажуть іноземці?
У світі «Цензорку» бачили ще у 2021 році. Тоді стрічка отримала приз за найкращий сценарій у секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю й навіть була номінована на «Оскар» від Словаччини. Тож ми вирішили пошукати відгуки про фільм і серед іноземців. Вони, серед іншого, звертають увагу на роботу оператора Мартіна Коллара.
«Вишукані, холодно відсторонені композиції запрошують нас розглянути просторові відносини між охоронцями, матерями й дітьми, в той час, як повторювані кадри й мотиви поступово натякають на структуру і рутину життя в Одесі. У несподіваній легкій колірній палітрі фільму з переважанням пастельних тонів, в якій, за іронією долі, переважають небесно-блакитні тони новонароджених хлопчиків і кольору свободи на відкритому повітрі, є виразні, ледь вловимі відмінності, які просто перегукуються з квітчастою, але безрадісною уніформою ув’язнених», — кінокритик Гі Лодж для Variety.
«Мабуть, найсильнішим елементом фільму є його візуальна естетика: оператор Мартін Коллар створює пам’ятну роботу з суворими, повторюваними образами в’язниці. Такими як ряд жінок, які годують немовлят, в однаковій білій уніформі. Саме ці візуальні штрихи залишаються з вами разом із сумними долями матерів та їхніх дітей», — кінокритикиня Анна Сміт для Deadline.
«”Цензорка” поєднує увагу до деталей та однаковості. Завдяки пильному погляду оператора Мартіна Коллара і відмітному візуальному стилю перегляд фільму Керекеша нагадує повільне перегортання фотокниги. Придивіться уважніше. Кожен знімок, від того, як матері сидять на дивані, де годують грудьми своїх дітей, до виразу їхніх облич, коли вони печуть торти на дні народження своїх дітей, розповідає свою власну історію», — художня критикиня Lovia Gyarkye для The Hollywood Reporter.
Читайте також: 10 причин моєї ненависті й любові. Юля Юріна про українську музичну індустрію
Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee
Розповiсти друзям
Допитливим
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: