Ехо минулих днів: огляд на треш-горор комедію «Вересень» 

«Вересень» Георгія Фоміна — це один з найбільших довгобудів українського кіно. Зйомки фільму ще планувалися у 2012 році, однак до фестивальної прем’єри стрічка дісталася лише у червні 2023 на «Миколайчук-Open»

Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм і спеціально для LiRoom розповідає, чому її прем’єра запізніла на 10, а то й на усі 20 років.

LiRoom є інформаційним партнером події.

Перегляд фільму «Вересень» потребує наявності певного глядацького досвіду, специфічних освітніх навичок та піку фізичних можливостей. Позаяк у мене не все з цим гладко, тому сюжет я радше можу реконструювати, ніж детально його пояснити. 

Актор Микола Вересень грає Івана Грозного, однак після фрази російського режисера «Ти хохол в шубе, а не царь», на них обох звалюється прожектор і Микола Вересень помирає. 

Певний час Вересень просто блукає по світу мертвих, з переконаністю, що він заблукав у Києві. Потім одна з демонічних груп, яка схожа на «братків» з 90-х підкидає Вересню валізу з гумовою рукою, яка є ключем в портал. Тому за душею Миколи Вересня починають полювати упирі, які чомусь одягнені у форму старої міліції й керує ними цілий міліціонерський генерал. Щоб уникнути полону упирями, Микола Вересень зв’язується з третьою демонічною силою, яка схожа на ватагу гуцульських розбійників. Ці допомагають Вересню дістатися бажаного порталу, який відкриває гумова рука. Певною мірою вся ця історія мала б бути алюзією на християнський Апокаліпсис. 

У далекому 2012 році «Вересень» (тоді фільм ще називався «Шлях мерця») мав стати треш-горор комедією з купою постмодерністських пасхалок та алюзій, яка б показала недосвідченій українській глядацькій аудиторії, що таке епічне жанрове кіно. Фільм явно претендував на культовий статус. Однак у 2023 році «Вересень» виглядає, як безглуздий і крінжовий аматорський фільм, в якому безнадійно застаріло все: від ідеї до подачі. 

Перше питання, яке виникає при перегляді фільму, а власне, чому він «Вересень»? Микола Вересень — дійсно більше, ніж просто ведучий. Це український попкультурний персонаж, досить опуклий і самодостатній. Однак, саме цій самодостатності та опуклості Вересня, як попкультурного персонажа тут немає. Є фіктивний актор Микола Вересень, який грає чомусь Івана Грозного. Грав би вже російського колаборанта з нацистами, генерала Андрія Власова, як реальний Вересень у постановці Леся Подерв’янського «Павлік Морозов».

До речі сам Подерв’янський теж з’являється у постановці. І його поява тут виглядає максимально штучно. Вбраний чи то в ковбоя, чи то в мисливця, він грає мовчазного «мисливця за головами». Його персонаж безсумнівно фактурний. Однак він фактично існує для одного гега і то сумнівно смішного. 

В чомусь «Вересень» — це фільм епохи 2000-х, коли українське кіно 1990-х (неймовірно цікаве) не дійшло до свого глядача, а естетика «українського поетичного кіно» вважалася вже нафталіновою. А при створенні чогось нового орієнтувалися на російський культурний простір в якому саме з’явилася екранізація роману Пєлєвіна «Покоління пі», яка так само намагалася одночасно бути жанровим кіно й артхаусним алегоричним кіноглядацьким досвідом. 

Десь в той період доходить до нашого споживача і російськомовний переклад (оригінал був французькою) графічного роману Ігоря Баранька «Орда», який зараз виглядає багато в чому пророчо. 

Однак вся ця мода на експлуатацію абсурду та трешу, як постмодерністського засобу створення алегорій та алюзій лишилася у 2000-х, ну нехай в першій половині 2010-х. У 2023 році «Вересень» виглядає в кращому випадку, як локальний культурний артефакт епохи минулих днів, який може зацікавити хіба фахівців з «археології знань», але аж ніяк не масового глядача. 

Оцінка кінокритика: 4/10

Читайте також: Медицина, мотивація та метафізика: огляд на соціальну драму «Я,Ніна»