Головна
>
Інтерв'ю
>

Співпраця з фестивалями, протидія російським наративам і вихід на нові ринки. Програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко про культурну дипломатію в кіно

Співпраця з фестивалями, протидія російським наративам і вихід на нові ринки. Програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко про культурну дипломатію в кіно

Нині кіно стало способом донести український меседж і протидіяти російській пропаганді за кордоном.

Програмна директорка фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA Юлія Коваленко розповідає, що українська документалістика пройшла тривалий шлях становлення на міжнародних кінофестивалях. 

В інтерв’ю для Лірум Юлія Коваленко розповіла, як міжнародна кіноспільнота змінювала сприйняття українських наративів, які основні виклики постали перед кіномитцями зараз і чи включаються в ці процеси державні інституції, зокрема, Держкіно.

Програмна директорка Docudays UA Юлія Коваленко

Якщо проаналізувати діяльність Docudays від початку заснування дотепер, то які умовні етапи можна виділити в розбудові діалогу з міжнародною спільнотою?

Docudays провів величезну роботу в розвитку стосунків з міжнародною документальною кіноспільнотою. Власне, бум документального кіно почався в Україні приблизно з 2014 року — це була якась органічна реакція українського суспільства і зокрема українських митців на те що відбувається в країні.

Тоді виникло відчуття, що необхідно осмислювати свою історію і наше місце в цьому світі. З’явилося багато нових режисерів, які пробували себе в документалістиці, але не мали розгалуженої системи зв’язків з міжнародною спільнотою. А до того ж це були роки до безвізу. Думаю, безвіз також став дуже важливим бустом для розвитку культури в Україні. 

У той період мої колеги витрачали дуже багато часу та зусиль, аби возити українські делегації за кордон. 

Одним із важливих майданчиків для нас був Міжнародний фестиваль в Амстердамі IDFA, що має дуже великий ринок. Це індустрійна частина, на якій, відбувається багато професійних зустрічей і пітчингів. Це місце, де можна заявити про своє кіно і пошукати собі міжнародних партнерів або залучити іноземних професіоналів до створення власного фільму. Колеги привозили на фестиваль українські делегації й каталог української документалістики.

Це були перші спроби донести інформацію про українську документалістику за кордон і поєднати українських документалістів із міжнародними професіоналами. Це були досить корисні практики для того, щоб розвивати міжнародний нетворк. 

Мої колеги ще в доковідні часи їздили як амбасадори української документалістики по міжнародних кінофестивалях і розповідали не тільки про фестиваль, а й про те, що взагалі відбувається в Україні.

У нас є чудовий фільм, який ми досі пропонуємо на багатьох міжнародних майданчиках — це «Євромайдан. Чорновий монтаж». Свого часу він став фільмом-відкриттям на фестивалі після Революції Гідності. Є ще один чудовий фільм, що був знятий за підтримки Docudays — «Енциклопедія Майдану». Тобто ми намагалися розвивати документальне кіновиробництво у тих обсягах, у яких це було можливо. 

Також були різні програми, які ми привозили до України. Це теж важливий напрямок — не просто поїхати кудись, а й привезти сюди якісь проєкти. Одним із таких проєктів був Civil Pitch. Це, як на мене, дуже дієвий інструмент для розвитку документалістики, бо він поєднує в собі як власне створення кіно, так і додавання до цього кіно важливої активістської компоненти. 

У межах цього проєкту колеги намагалися об’єднати документалістів та активістів, яким болять певні теми, і вони разом працювали над своїм фільмом. 

В ковідні часи багато подій було в онлайн-режимі й попри обмеження ми все одно возили українські делегації. Наприклад, була чудова делегація у 21-му році до Македонії, на фестиваль Makedox. Ми туди привозили українську добірку сучасного документального кіно. Це було дуже важливо, бо сам фестиваль не дуже масштабний, але багато шарів сприйняття України й російсько-української війни в той час залишалися дещо незрозумілими в Македонії. Тож ця поїздка була радше культурно-дипломатичною роботою в контексті розвінчання певних стереотипів про Україну.

Українська делегація на MakeDox 2021. Фото надала Юлія Коваленко

З початком повномасштабного вторгнення ця робота стала одним з дуже активних напрямів для нашої команди, а подекуди вона ставала навіть ширшою і глибшою, ніж сама підготовка до фестивалю. 

Багато було зроблено впродовж 2022 року, бо простежувався певний імпульс цікавості до українського кінематографа. 

Наші зарубіжні партнери та колеги були відкриті до будь-яких наших пропозицій. Ми намагалися донести до міжнародної кіноспільноти й культурної громади наші заклики, наприклад, про недоцільність показу російських фільмів, та ці меседжі регулярно передавалися у 2023 та на початку 2024 року. Проте, проблематика змістилася трохи в інший бік, адже після багатьох обговорень у 2022 році, на культурних заходах стало складніше знайти нові формати для продовження діалогу про Україну та українське кіно.

Варто сказати, що до цього процесу було залучено дуже багато людей. Колись у нас був проєкт See Ukraine, який курувала Ольга Бірзул. Згодом вона стала очільницею напрямку кіно в Українському Інституті впродовж кількох років і зробила також дуже багато для розвитку культурно-дипломатичної складової. Зокрема, проєкт See Ukraine, що функціонував у 2016-2018 році, до того, як Ольга приєдналася до Українського Інституту.  

Цей проєкт діяв у міжфестивальний час. Наші колеги організовували покази українського кіно та виставки в інших країнах, особливо в тих, де існувала потреба в українському меседжі. Я пам’ятаю, що одного разу стався неприємний інцидент в Афінах, коли український захід було зірвано, адже деякі люди вважали, що «українські фашисти» приїхали розповідати, як «розпинати хлопчиків у трусиках». 

Також на цьому напрямку працювали й наша колишня програмна директорка Віка Лещенко, а також Дар’я Бассель, Віка Хоменко.

Дискусія на Jihlava IDFF 2022 за участі Вікторії Лещенко. Фото надала Юлія Коваленко

Як змінилося сприйняття міжнародної кіноспільноти. Бо ж якщо після повномасштабного вторгнення розуміння українського меседжу покращилося, то до цього на фестивалях було чимало російської кінопродукції. Як доводилося працювати в таких умовах?

Це залежить від того, в яку саме країну їхати. Повертаючись до прикладу Македонії, там був інцидент у 2021 році, коли ми привозили українську делегацію, а в програмі цього фестивалю був фільм «Гунда» російського режисера Віктора Косаковського. Цей фільм свого часу був хітярою на багатьох фестивалях. 

І він був у головній конкурсній програмі фестивалю. Історія, власне, трапилася з режисеркою Аліною Горловою, яка була у складі української делегації. До неї підійшов Косаковський і перше, що він сказав — це вибачення за те, що Росія робить в Україні, і що йому дуже соромно за це. Але це радше виняток з правил. Бо впродовж восьми років ми часто чули від російських колег, що «не все так однозначно».

Майже неможливо вести культурно-дипломатичну роботу в турборежимі, коли в суспільстві немає консолідованого розуміння подій. А ще складніше доносити якісь меседжі до іноземної аудиторії. Тому в комунікації з іноземними колегами найголовнішою метою було продовжувати доносити своє.

Пригадую, у 2018 році був інцидент на фестивалі Doclisboa, в Лісабоні. Це відомий фестиваль документального кіно, де завжди дуже вишукані програми. Я пам’ятаю, що в них була творча співпраця з російськими кураторами. І, власне, у 2018 році в програмі цього фестивалю показували російський пропагандистський фільм режисерки Альони Полуніної. Фільм оспівував так звані ДНР та ЛНР і намагався продемонструвати, ніби там немає російської присутності. 

І тоді для колег з Португалії це не видавалося дивним. Тоді українська спільнота в Португалії протестувала, українське посольство протестувало, але фестиваль категорично відмовився знімати цей фільм з програми. Вони досі не люблять згадувати про цей інцидент. Тобто, з їхньої позиції, це виглядало як «альтернативна точка зору» на події, що відбуваються.

Після 2022 року сприйняття стало більше, і для наших іноземних колег стало більш зрозуміло, що насправді відбувається та що таке російська пропаганда. 

А як змінювалися наші меседжі, починаючи з 2014 року?

До повномасштабного вторгнення ключові меседжі змінювалися лише трохи, і стали більш очевидними у 2018-2019 роках. Тоді суспільство зрозуміло, що діалог (з російською стороною, — прим.ред.) в принципі неможливий. 

Тобто немає про що розмовляти, поки не відбудеться деокупація Криму та Донецької й Луганської областей. 

Власне, головний меседж від українців, який можна було б експлуатувати й зараз — це те, що все цілком однозначно. Російські війська захопили східні регіони України, захопили Крим, і продовжують наступати далі. Також ми намагалися розвінчати російські наративи про «українських фашистів». Це, власне, те, що намагалася робити Оля Бірзул і колеги у проєкті See Ukraine — провести українців на події поза фестивалем, показати, що вони не фашисти, а люди, які просто хочуть жити у вільній країні, мати право розмовляти українською мовою й ідентифікувати себе як українців. 

Зараз таких меседжів теж багато. Навіть іноземним колегам з дуже поважних інституцій доводилося пояснювати, що Україна — країна з багатовічною культурою та політичною традицією

Також ми фокусуємося на наших мотивах і пояснюємо, чому просимо не співпрацювати з російськими діячами. Це найбільш контраверсійна теза, що викликає чимало суперечок не лише за кордоном, а й всередині українського суспільства. Ми в Docudays зараз відстоюємо позицію, що співпрацювати з російськими кінематографістами незалежно від їхньої позиції щодо Кремля — це неможливо з етичного погляду. По-перше, це легітимізація війни та редукування причин цієї війни виключно до путінського режиму. Хоча насправді проблема значно глибша — вона полягає в надзвичайному рівні шовінізму та імперської свідомості, що ніяк не осмислюється російськими колегами. Особисто я не бачила жодного російського документального проєкту, який би торкався осмислення імперського існування Росії. І допоки немає осмислення цієї, глибшої проблеми, проводити дискусії надалі немає сенсу.

Ми також намагаємося пояснити нашим колегам за кордоном суть ситуації, іноді це вдається успішно. Ми маємо позитивний приклад з Братиславою, де маленький фестиваль One World Slovakia насправді робить неймовірні речі для міста. У 2022 році після тривалих переговорів вони категорично відмовилися від демонстрації російських фільмів, з якими раніше співпрацювали. Це було не просто заради формальності, а щоб продемонструвати свою солідарність та зрозуміння наших меседжів.

А іноді це не дуже вдається. Часто ми спілкуємося з нашими колегами з IDFA, які до цього часу кажуть нам і відповідають, що вони відстоюють позиції поваги до географічного розмаїття та людської гідності й не можуть рівняти всіх росіян під одну гребінку.

Делегація українських кінокураторів на IDFA 2022, Амстердам. Фото надала Юлія Коваленко

А чи існує певна межа цієї контраверсійності? Якщо умовно, колеги відмовляються сприймати ці меседжі, то в який момент варто припинити з ними співпрацю й просто абстрагуватися?

Тут межа досить чітка. Це ж насправді не наша вимога — повертати відповідальність і це не нам потрібно, аби вони припинили співпрацю з російськими митцями чи просування російських наративів. Це, в першу чергу, потреба самих країн, пов’язана з їхньою безпекою, і ми часто це підкреслюємо. Звичайно, нам боляче бачити, як у відомому фестивалі російські проєкти беруть участь у конкурсах, і разом з тим у програмі немає українських проєктів. Але це відповідальність самих фестивалів. Вони повинні діяти не заради нас, а заради свого культурного сектору, своєї безпеки та безпеки своїх глядачів

Впродовж останніх восьми років ми спостерігали, як складно іноді відрізнити російську пропаганду, особливо без належної експертизи, і як мовний бар’єр може ускладнювати це завдання.

Ми часто наголошуємо наших колегам, що якщо вони вирішують показувати російське кіно, вони мають брати на себе відповідальність за таке рішення. Вони зобов’язані пояснити своїм глядачам і самим собі, чому вони обрали цей шлях. А ми можемо виступати в ролі консультантів, допомагаючи розуміти, коли фільми або проєкти містять пропагандистські наративи, які можуть не бути очевидними для організаторів.

Є позитивні приклади, наприклад, Берлінале. Організатори демонструють відкритість до діалогу й обережно підходять до теми російсько-української війни. Вони воліють звертатися за консультаціями до українських колег перед програмуванням фільмів.

Прем’єра фільму Intercepted на Берлінале 2024. Фото надала Юлія Коваленко

Зміни у підходах до фестивального програмування вимагають часу і не можуть відбутися відразу. Тиск у цьому контексті є непродуктивним. На жаль, масовий тиск, який часто практикувався у 2022 році, не є ефективним у стратегічній перспективі, хоча може давати тактичні результати в короткостроковій перспективі. Але стратегічно це може призвести до того, що до нас просто перестануть звертатися і взагалі сприймати.

Як у цьому процесі проходить співпраця з українськими державними інституціями? Наскільки вони залучені, порівняно з громадськими інституціями, у яких нині більше автономії?

Насправді з українськими інституціями ситуація не дуже приємна. У нас круто працює Український інститут. Вони влаштовують програми та шукають на це фінансування. Ми часто з ними також робимо партнерські проєкти, і насправді вони зараз роблять колосальну, титанічну культурно-дипломатичну роботу.

Думаю, що на цьому робота державних інституцій закінчується. На жаль, те, що мало б робити Держкіно, не робиться від слова зовсім. А те, що воно робить, стає просто шкідництвом.

Тут є недовіра до голови Держкіно, причому колосального рівня. Кіноспільнота відверто заявляє, що закликає просто віддати бюджет Держкіно на потреби Збройних сил України, а цього не відбувається. Чому закликає? Тому що є пересторога, що цей бюджет буде просто розпилений, і дуже шкода, що ці гроші підуть не туди, де вони зараз потрібні найбільше.

З 2022 року, я не бачила жодного залучення Держкіно у нашій діяльності, у наших проєктах. Навіть коли ми були б раді запросити когось від Держкіно на якісь події або важливі дискусії для українського кіноком’юніті, зокрема документального, Держкіно ігнорує ці запрошення рік за роком. 

Річ у тім, що є потреба у більшій активності в комунікації з іноземними фондами та фестивалями. Однак, замість цього відбувається щось дуже дивне. Наприклад, наші естонські колеги, зокрема директорка фестивалю PÖFF у Таллінні Тііна Локк, розповідала, що вона намагалася зв’язатися з головою Держкіно, але ці спроби провалилися через небажання Марини Кудерчук адекватно взаємодіяти або взагалі вступати в діалог. Це трапляється і з іншими іноземними інституціями.

Єдине, що можна відзначити як позитивне, — це те, що українська кінематографічна спільнота, зокрема документальна, навчилася жити та розвиватися без підтримки з боку держави. 

А загалом в контексті дипломатії як двостороннього процесу, що простіше — відвезти українську делегацію за кордон чи привабити закордонні делегації сюди?

Запрошувати українську делегацію стало складніше через певні перешкоди з виїздом режисерів чоловіків. Це призводить до складнощів і інколи робить співпрацю дуже важкою. В результаті, делегації переважно складаються з жінок, що створює гендерний дисбаланс. Це іноді викликає сумніви та навіть сумні асоціації, що несприятливо впливає на культурну дипломатію, оскільки одні й ті ж обличчя часто з’являються на різних фестивалях.

Зараз ми переходимо до запрошення делегацій до України. Це питання досить контраверсійне, оскільки якщо ви запрошуєте делегацію з-за кордону, ви, хоча б частково, берете на себе відповідальність за них. 

Проте ми, звісно, запрошуємо іноземних режисерів та гостей на фестивалі, і насправді багато з них, особливо документалістів, бажають приїхати. Для документалістів, які часто працюють в небезпечних місцях, такий візит є важливим, і у нас немає з ними проблем. 

Питання скоріше логістичне, оскільки ми вже звикли до того, що будь-яка подорож займає щонайменше два дні дороги. Для людей, які звикли до життя в мирних умовах, це іноді є своєрідним викликом. Короткий інсайт: ми зараз готуємося до фестивалю і сподіваємось, що нам вдасться організувати делегацію від мережі фестивалів Doc Alliance. Ця мережа охоплює декілька відомих фестивалів.

Ми приєдналися до них цього року, як один з таких гостьових фестивалів. Якщо нам вдасться запросити представників цієї мережі до України — це буде дуже потужним сигналом підтримки, і корисним для розвитку мережі зв’язків у міжнародному масштабі. Іноді з українськими режисерами з’являється багато нових проєктів. Багато нових режисерів тільки починає знімати реальність навколо себе, і для них також потрібен такий підтримуючий механізм, як networking boost. 

А яка кількість людей в середньому входить до складу делегації зазвичай?

Це залежить від того, куди ми когось веземо. Зазвичай це приблизно від п’яти до 10 людей. Це дуже націлена робота з конкретними людьми, проєктами та фільмами. 

Українська делегація на Jihlava IDFF 2022 — посадили символічне українське дерево. Фото надала Юлія Коваленко

А які у вас цілі по співпрацях на найближчі роки? Чи є в планах масштабні проєкти?

Європа залишається в наших планах активним і важливим напрямом. Але з ким би хотілося розвинути глибше стосунки з Латинською Америкою та з Азією. Ми почали співпрацювати з бразильським посольством від минулого року, вони підтримували бразильську компоненту на фестивалі. Ми також працюємо з чилійською організацією, яка займається промоцією їхніх національних фільмів. Я сподіваюся, що зможемо щось вигадати на майбутні роки з Азією.

У нас цього року буде крута співпраця з колегами з Тайваню, зокрема, з Тайванським міжнародним фестивалем документального кіно. Він проходить раз у два роки. Ми будемо показувати підбірку українського документального кіно за останні 10 років, від початку Революції Гідності ідо сьогоднішніх днів. А ще повеземо туди невеличку делегацію. Вона буде до п’яти людей.

 Це перша така ластівка — Тайванський фестиваль.  Для нас це не відкриті країни, і для них так само Україна залишається трохи загадковою, незрозумілою, з іншим контекстом, історією та проблемами. Але Тайвань — це найбільш очевидний вибір, оскільки вони активно спостерігають за тим, що відбувається в Україні. Вони розуміють, що у них є сусід, дуже схожий на Росію. Тому вони також зацікавлені у співпраці з нами та у поглибленні досвіду українських документалістів.

Мені здається, що ми зараз входимо в дуже складний період. У 22-му році нас багато в чому рятувала тепла підтримка наших партнерів з-за кордону, які були надзвичайно зацікавлені в тому, що відбувається в Україні, і нам вдалося привернути до себе велику увагу. Але зараз, здається, ми входимо в період, коли нам доведеться ще боротися за цю увагу, і важливо не здаватися, а продовжувати робити те, що вважаємо правильним. Тут важливо триматися разом і не опускати руки, рухаючи свою справу вперед. На цьому етапі нам знадобиться більше сили та стійкості, але разом ми зможемо подолати будь-які труднощі.


Читайте також: «Наш пріоритет — й далі триматися критичної оптики». Кураторка DOCU/Синтез про ідею програми, осмислення кіно та рефлексію війни

Над створенням цього матеріалу працювала команда із шести людей.
Допоможи нам продовжувати працювати на цьому ж рівні — задонать Ліруму на Buy Me a Coffee

Підтримай Лірум

Розповiсти друзям

Facebook Twitter Telegram

Допитливим

Музика
Від The Maneken до sucilna_nevdacha.exe: як звучить Донеччина
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
24 години тому
Новини
«Це, мабуть, єдиний випадок у світі, коли танцпол — safe place». Як Some People відновлює культурне життя у Харкові під обстрілами?
Жданович Дарина Жданович Дарина
22 Травня, 2024
Анонси
Гід сценами фестивалю V`YAVA Єднання: плейлісти усіх локацій
Лєра Зданевич Лєра Зданевич
22 Травня, 2024