Психічні розлади, залежності, вбивча технологізація і сепарація від батьків. Огляд на роман «Амок» Артема Поспєлова

У червні вийшла друга книжка українського письменника Артема Поспєлова — «Амок». Це психологічний роман, у якому автор спробував зазирнути за край людської деструктивності. 

Книжкова оглядачка Олена Лисенко вже прочитала книжку і спеціально для LiRoom ділиться враженнями.

Артем Поспєлов мешкає у Києві. Працює розробником програмного забезпечення і пише книжки. Артем випускник курсу письменницької майстерності від Litosvita. 

Дебютував у 2021 році у «Видавництві 21» з психологічним романом «Тадуш» — рефлексією власного дорослішання. Ця книжка стала актуальною для мене через тему дитинства і самоідентифікації, яку автор розкрив за допомогою психології. Свідомість хлопчика і його ментальне здоровʼя опиняються в центрі уваги автора (так само як і в романі «Амок» згодом). Два роки я чекала на наступний твір Поспєлова, щоб дізнатися, що він надумає зробити зі своїми героями далі, і ось нарешті він переді мною. 

«Амок» — логічне продовження попередньої книжки. Він знайомить з особливим психоделічним стилем письменника і дещо непередбачуваним героєм, який існує ніби без волі автора. 

Кожен письменник має свого героя, ми легко впізнаємо пацанкуватих донбасівців Жадана та інтелектуалів-снобів Андруховича. У Поспєлова теж є свій герой і вже з другого роману ми можемо сформувати його образ. Це молода людина, що провалилася десь по той бік свідомості й намагається повернутися до «нормальності», а разом з тим питає нас, читачів, що таке нормальність? І чи існує вона взагалі? Цей герой точно має психічні розлади й трохи відлякує ними людей. 

Поспєлов занурює читача у світ торчків, в яких носи у білому порошку, а на думці питання, де взяти дозу нового наркотику, що називається  «Плуто». 

Пуститися берега по-українськи 

У цей роман треба стрибати так, як герої Поспєлова стрибають у свої пригоди — різко і без вагань, щоб відчути атмосферу всесвіту автора. У центрі сюжету три паралельні історії, їхні герої — Рябий, Мес і Ада. Ці троє живуть свої дивні життя, борються із залежностями й намагаються стати кращими, вилізти з нескінченної павутини проблем і фейлів. 

Вони намагаються осягнути та зафіксувати моменти, які стосуються наркотичного сп’яніння або провалів у медикаментозні ями. 

Сюжет нагадує серіал Breaking Bad, бо ми опиняємося по один бік барикад з поганими наркоманами й маємо змогу зрозуміти мотивацію тих, хто порушує закон. Ми навіть співчуваємо найгіршим з них — Рябому і Месу, бо вони виявляються найнещаснішими. 

Поспєлов вправно оперує стилістикою, ми добре знаємо, що у розділі Рябого, де оповідь веде він або та, кого він називає (називав) мамою, не можуть говорити так, як говорять у розділі Меса. Ада — це окремий, спершу трохи відірваний, а згодом дуже органічний, острів цієї книжки, свою історію вона розповідає сама, тому  вона ненадійна оповідачка — її розповідь субʼєктивна і викривлена. Тут взагалі не можна нікому довіряти, бо ці люди — хворі, залежні й несправжні. 

Хто гірший?

Наркомани — нещасні люди, сектанти – теж. Хто з них гірший? Обирайте самі, бо аргументів «за» і «проти» дуже багато, а правда така — перевагу має той, хто веде оповідь. І в цьому єдина правда роману. 

Чи можна карати хвору дитину (первісну істоту у своїй психічній природі) або наркомана, у якому «розіллялося море поганої крові»? Звичайно можна і навіть треба. А якщо свою історію розкаже наркоман, якого бив тато-афганець? Тоді ми станемо на бік дитини, чиє життя знищив батько. А батька засудимо? Звичайно, проте він жертва війни й вже ніколи не зміг оговтатися від травм молодості. І це не його винна. Але хтось же в усьому цьому винен, питання лише одне — хто? 

Цей роман — процес сепарації від батьків і спроба осягнути феномен чи трагедію батьківсько-синівських стосунків. Це спроба пережити образи й змиритися з тим, що батьки передають дитині свої гени, яких діти не обирають. Мес якось каже: «У моїх батьків немає імен. Я говорю про них, але якби писав, то писав би з великої літери, бо вони — винуватці. Мої батьки винні у тому, що між тим, ким я став, і людиною, якою мав стати, налито море поганої крові».

Не вперше герої Поспєлова позбавлені імен. У «Тадуші» була Мама, Тато, який пішов, Дядько і Ба. Образ Ба — ідеальної та канонічної перекочує з «Тадуша» в «Амок», щоб додати у цей сюрреальний світ трохи справжності й стабільності. 

Проте «Амок» говорить про дещо важливіше, ніж стосунки батьків і дітей (про це, звичайно, теж). Він питає нас: а що робити з поганою кровʼю? Спробувати її вилити з власних вен, як робить Ада впродовж усього роману? Чи може дати шанс поганій крові влитися у «нормальне» суспільство? На ці, як і на багато інших, питань немає однозначної відповіді, бо правда — це лише точка зору оповідача.

Фанатики й сектанти, діяльність яких розгортається посеред столиці, створює багато питань, проте відповідь тут однозначна. Добровільне рабство і скочування до кровожерливої первісності — погана забавка.  

Окрім психічних розладів і залежностей, на чолі яких Амок, Поспєлов зазирає у світ вбивчої технологізації. Мережа здатна вираховувати хороші й погані гени, створювати дітей і досліджувати найзагадковіші хвороби. Проте вона теж помиляється, як і кожен герой автора. А наслідки невиправні, бо так зазвичай і є в реальному житті. 

Попри психоз і сюр, ця книжка надзвичайно реалістична. Вона не про комедію чи трагедію, а драму, де є дія і наслідок. Результат завжди ні добрий, ні поганий, він справжній, але трохи дивний. Змиріться з цим.  

Фінал залишає читачів з відчуттям розгубленості. Що краще: сказати правду і зруйнувати останню надію чи мовчки берегти страшний секрет і почуватися співучасником злочину? Як і в «Тадуші», питання повисає у повітрі (ого, три пе і це не повне пе, а покликання на «Амок») і змушує читачів розділити цю ношу з автором. 

---

Читайте також: 82 книжки, варті уваги на Книжковому Арсеналі. Вибір видавництва «Човен»