Студія Knife Films випустила три повнометражних документальних фільми: «Епізоди: Україна на Мундіалі» про участь України на Чемпіонаті Світу по футболу у 2006 році, «Епізоди: Тінь Чорнобиля» про створення культової гри S.T.A.L.K.E.R., та «Епізоди: Не перемикайтеся» про українські телешоу 90-х та нульових.
Перший фільм про Мундіаль був у повнометражному прокаті та вийшов на Netflix. «Епізоди» про S.T.A.L.K.E.R. теж були в прокаті та вийдуть на Київстар ТБ. Там же можна буде побачити частину про українські телешоу, якої у прокаті не було.
Головний редактор «Лірум» Олексій Бондаренко подивився всі три частини й розповідає, чому «Епізоди» — це дійсно важливе документальне кіно для України майбутнього, як команді вдається балансувати між пропагандою і документалістикою, та чому це дуже показові роботи для дітей 90-х.
Від «Спалаху» до «Епізодів»
У 2019 році команда медіа про музику «СЛУХ» випустила документальний фільм «Битва за українську музику: між зрадою і перемогою». Це був перший великий кінопроєкт Максима Сердюка, головного редактора видання, який виступив продюсером фільму.
За два роки по тому вийшов документальний серіал «Спалах»: 10 епізодів про українську культуру в різних її проявах: від кліпів до гастрономії. В роботі над «Спалахом», знову таки під керівництвом Сердюка, сформувалася команда проєкту, яка врешті оформиться у студію Knife Films.
Маючи досвід 10 фільмів, напрацьовані знайомства, амбіцію робити щось масштабне та навички шукати фінансування, команда взялася одразу за кілька проєктів одночасно: три «Епізоди» та повнометражний фільм про Назарія Яремчука, який цього року буде презентований на Миколайчук Open. Усі проєкти були в роботі паралельно, хоч і почали зніматися ще до початку повномасштабного вторгнення. Вийшли теж приблизно одночасно: у 2024 році.
Важлива історія, що залишається поза кадром
Однією зі своїх задач творці «Епізодів» поставили розповісти про фрагменти української історії, про які розказано недостатньо. Здавалося б, збірна на Мундіалі — одна з найпомітніших подій в історії сучасної України. S.T.A.L.K.E.R. — певне, найвідоміша українська гра. А культові телешоу — на те й культові, що про них знають ледь не всі.
Але насправді, знайти лаконічні та якісні матеріали на ці теми доволі важко (ліричний відступ: і це ми говоримо про події, доволі непогано задокументовані. Що вже казати про документацію історії, яка не була зафіксована на камери й майже не лишила цифрового сліду в часи відсутності всюдисущих телефонів, як-то регіональні рок-клуби, перші турне Руслани або ОЕ, зародження української літературної тусовки 90-х тощо).
Усі три фільми обʼєднує одна головна тема: нам дійсно є чим пишатися, і це не випадковість. «Епізоди» скрупульозно це доводять крізь історичні факти та свідчення очевидців.
Україна вийшла на Чемпіонат Світу не випадково, а внаслідок тяжкої роботи й унікального складу команди на той час.
S.T.A.L.K.E.R. не був випадковим успіхом, це був дійсно революційний проєкт, що продовжив феноменальні результати «Козаків».
Українські шоу 90-х і нульових не були самодіяльністю, яка запала нам в душу виключно завдяки ностальгії. У цих проєктах дійсно було багато сміливості й креативу, притаманного суто Україні.
Звісно ж, попри постійний спротив Москви. «Попри постійний спротив Москви» можна підставити під будь-який із трьох абзаців вище.
Що ви побачите в кадрі?
Усі три фільми мають схожу структуру: це мікс із кадрів епохи, про яку йдеться, із фрагментами інтервʼю дійових осіб, безпосередньо залучених у формування наративу. В усіх трьох фільмах може не вистачати ключових героїв: там немає Блохіна (тренера збірної на Мундіалі), Григоровича (засновника GSC Game World) або ж Юрія Горбунова (ведучого ледь не всього, що було можна в 90-00-х).
Але відсутність окремих персонажів вдається перекрити сірими генералами. У випадку зі збірною — це Андрій Шевченко. Зі S.T.A.L.K.E.R. — Андрій Прохоров і Антон Большаков. А у випадку з телешоу — Іван Ясній (режисер «Галопом по Європах») та Ігор Кондратюк (тут, я думаю, зрозуміло).
Knife Films намагаються не просто збирати документальні свідчення, а будувати історію за всіма канонами: із завʼязкою, основною частиною, обовʼязково кліфхенгером, та розвʼязкою із надією на майбутнє.
Особливо яскраво це вдається в «Тіні Чорнобиля». У той момент, коли фільм приходить до точки, що гру випустити так і не вдасться… Команда загрузла у власних проблемах і перфекціонізмі… Інтернет-спільнота розіпʼяла розробників за затримки в роки… З’являється американець.
Й історія цього американця схожа на горор, власне як і антураж S.T.A.L.K.E.R. Він відверто розповідає, як йому було хєрово, як його ніхто не зустрів в аеропорту, як ніхто не знав англійську в Києві, як його відсадили в найвіддаленіший кабінет і ненавиділи. Але саме він підштовхнув компанію до того, щоб урешті випустити гру.
Чутлива тема
У будь-якій темі, особливо якщо вона хоч трошки дотична до політики й стосунків з Росією, ти виходиш на мінне поле. Команда Knife Films ходить по цьому мінному полю доволі віртуозно: зберігає патріотичний посил, розповідає основне, навіть трошки критикує, але так, щоб не знецінити досягнення героїв.
Зачепитися є за що. Блохін у фільмі про Мундіаль показаний ледь не «патріотом героїчної статури» — при ньому й гімн почали вперше співати і загалом країна обʼєдналася: від Донецьку до Карпат. Це все правда, але політична карʼєра одного з трьох володарів Золотого Мʼяча від України говорить про те, що до статусу усвідомленої й патріотичної людини йому було дуже далеко. Не згадується й ганебна поведінка Анатолія Тимощука, тодішнього капітана збірної, легенди українського футболу, який просто-напросто обрав Росію.
У фільмі про S.T.A.L.K.E.R. критично не вистачає Григоровича — власне, засновника GSC Game World. Авторам не вдалося залучити його до коментарів, але тут їх важко звинувачувати. Сам Григорович почав публічно зʼявлятися вельми несподівано вже на початку 2024 року, і це було три інтервʼю Золкіну.
Наявність Олександра Роднянського — теж спірний момент, яки цілком може нагнати шакалячий експрес на «Епізоди». Хоча особисто я в цій ситуації підтримую вибір героя. Попри всю контроверсійність засновника «1+1», його вплив на українське телебачення колосальний, а його думки дійсно цікаво почути.
А от відсутність у фільмі про культові телепроєкти низки культових телепроєктів сприйняти вже важче. Зокрема таких шоу, як «Підйом», або ж проєктів телеканалу М1.
З іншого боку, це не фільми-розслідування і навіть не енциклопедичне кіно. Це науково-розважальний формат, який коротко, жваво й натхнено розповідає про історичні фрагменти. І з цією функцією «Епізоди» цілком справляються.
Роль «Епізодів»
Ще на «Спалаху» команді Сердюка вдалося зафіксувати низку моментів, які в результаті стали унікальними. Наприклад, я слабко уявляю, що ми зможемо побачити ще інтерв’ю з Бардашем, де він розповідає про секрети успіху на українському ринку, або ж навіть щиру позицію Потапа. Так, історія потроху вимиває цих людей з українського простору, але це важливі історичні свідчення, які притаманні своєму часу.
Так само «Епізодам» вдається фіксувати в моменті речі, які вже за 10 років зафіксувати може бути майже нереально. Як мінімум, через зміну історичного ландшафту, як максимум — через зменшення кількості очевидців. У «Не перемикайся» і так критично не вистачало Кузьми й Пелиха, про яких згадано дуже багато.
Нинішнє покоління активних українських кінематографістів входять у свої 30. Це час, коли ти ще достатньо нахабний, щоб ламати устої, але достатньо досвідчений, щоб замахуватися на великі проєкти. Повнометражне кіно, яке виходить останнім часом, та й «Епізоди» — рефлексують на тему того, що нам було важливим у дитинстві й підлітковому віці. Яким вони його покажуть, таким воно й зафіксується у пам’яті наступних поколінь, які будуть знати про ці події лише з розповідей, книжок і кіно.
Така Україна, яка показана в «Епізодах», — це країна, якою хочеться пишатися, яка має історичну тяглість і в якій хочеться жити.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: