Перетиснуте дитинство. Огляд на «Стрічку часу» Катерини Горностай

Прем’єра документального фільму Катерини Горностай «Стрічка часу» відбулася на Берлінському кінофестивалі. Це вперше з 1997 року, коли український фільм брав участь в основній програмі Берлінале.

Українська прем’єра фільму відбулася на Міжнародному фестивалі документального кіно Docudays. Кінокритик Ігор Кромф розповідає про нову стрічку Катерини Горностай.

З березня 2022 до червня 2024 року Катерина Горностай їздила Україною та фільмувала велику мозаїку української середньої освіти. У кінооці режисерки опинилися відновлені школи Бучі та зруйновані школи Ромнів, мистецька школа Харкова та військово-морський ліцей Ізмаїла. Історії теж різні: мама викладає в Zoom, поки син навчається через Zoom у сусідній кімнаті. Учні вчаться користуватися дронами, а деякі вже хвацько розповідають, у яку бригаду краще йти служити — у 72-гу механізовану чи 3-тю штурмову. Хоча, мабуть, найбільш емоційно складна — це історія дівчинки, яка щодня бачить у школі портрет загиблого батька-героя.

Музичне оформлення — те, що завжди було важливою частиною режисури Горностай. Плейлист її ігрового дебюту «Стоп-Земля» майже зразу почав жити своїм окремим яскравим життям на музичних платформах. Музичне оформлення композитора Олексія Шмурака створює гіпнотичний саундтрек, який викликає дуже дивне відчуття у глядача, заповнюючи простір шкільних класів, коридорів та бомбосховищ у фільмі.

Створюючи клаптикову ковдру української освіти, Горностай показує, як війна перетворила шкільний простір на умовність. У довоєнні часи будівля школи була символом спокою, безпеки, загальної точки збору. Тепер, коли школи руйнуються під ударами шахедів, а навчальні класи облаштовуються в підвалах чи харківському метро, стає зрозуміло, що основа школи — це не стіни та парти, а її учні та вчителі. Саме тому розкидані по всьому світу бахмутські випускники сходяться 31 травня в Zoom, щоб мати свій онлайновий останній дзвінок.

Однак, якщо простір умовний, то залишається час. Назва фільму походить від медичного терміна. Інструктор-парамедик на занятті пояснює учням, що «стрічка часу» — це помітка на турнікеті, коли його наклали. Якщо за дві години його не зняти — кінцівка може відмерти.

У своєму ігровому дебюті Горностай (прем’єра якого, до речі, теж відбулася в Берліні) «Стоп-Земля» режисерка у напівдокументальній манері намагалася осмислити покоління зумерів: чого вони бояться, про що мріють, які плани будують. Ця стрічка дуже делікатно і дещо змазано говорила про проблеми тодішніх дітей — сексуальну ідентичність, депресію, знайшлося місце і тодішній гібридній агресії Росії на Донбасі. Усе це було в полі зору підлітків відносно мирних міст, однак не було центром їхнього існування. Прокат стрічки розпочався у січні 2022 року і був неймовірно успішним. Однак з початком повномасштабного вторгнення великі білборди з героями «Стоп-Землі» у прифронтовому тоді Києві виглядали як сумне передбачення покоління, що втратило молодість у війні.

За дві години хронометражу (майже як стискання турнікету) «Стрічки часу» Горностай показує історію про покоління, яке прожило більшу частину життя у війні, але не хоче себе ідентифікувати лише з нею. Поняття «стрічки часу» у фільмі Горностай переростає в символічне розуміння втраченого дитинства — відрізку часу, який «перетисла» і забрала війна. Однак музичне оформлення фільму містить в собі спів птахів, яким режисерка ніби показує, що попри все, мрія на краще майбутнє в Україні для цих дітей залишається.

Оцінка критика: 9/10

Читайте також: У сталевих грозах Донбасу. Рецензія на «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова