Пролітаючи над рожевим кроликом. Рецензія на драмеді «Соліст»

У межах Одеського міжнародного кінофестивалю відбулася світова прем’єра драмеді Сергія Сторожева «Соліст». Це вже третій фільм режисера після чорно-білої соціальної драми про переділ житла «Мій милий дім» та української адаптації «Загадкових варіацій» Еріка-Емманюеля Шмітта, де замість Алена Делона був Стас Боклан.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, яким вийшов третій фільм Сторожева. 

В одному зі столичних театрів працює Лев (Олександр Ярема) — геніальний актор старшого віку, який усе життя віддав служінню сцені. Щоправда, така вірна служба має свої нюанси: Лев — алкоголік, цинік та мізантроп, який вважає, що мало хто здатен зрозуміти його акторський геній. Саме це і призводить до того, що герой Яреми залишається без роботи. Його товариш, професор психіатрії, пропонує цікаву роботу — Лев має поселитися в психлікарні та грати божевільного, щоб інтерни вчилися розпізнавати дійсно хворих та імітаторів хвороби. Звісно, такий театрально-медичний експеримент має відбуватися в умовах конспірації, тому, окрім головного лікаря, у самій клініці ніхто не має знати, що Лев — здорова людина. 

Потрапивши в лікарню, Лев спершу у звичній манері зверхньо ставиться до її мешканців, називає їх усіх «шизиками» й дивується їхнім галюцинаціям із рожевими кроликами. Однак досить скоро він усвідомлює, що насправді значна частина цих людей колись була психічно здоровою, просто головний лікар Генріх Володимирович (Сергій Деньга) влаштував у клініці своєрідний бізнес — за плату він приймає здорових пацієнтів і влаштовує їм усі атракціони каральної психіатрії, щоб зробити з них абсолютно недієздатних осіб. Наприклад, сусід по кімнаті Лева (Володимир Задніпровський) — це архітектор, якого в психлікарню запроторили діти ще 15 років тому. Також тут є, наприклад, бізнесмени, які набридли конкурентам, але не лише вони. Саме тому в лікарні панує тоталітарний порядок, і будь-які спроби якось розрядити обстановку тут караються миттєво. Лев переймається співчуттям та любов’ю до пацієнтів і починає свою боротьбу із системою. 

Тему психлікарні як дисциплінарної установи, що перетворюється на каральну, в українському кінематографі зовсім недавно порушував Денис Тарасов у своєму фільмі «Божевільні», де в жанрі тюремного екшену розмірковував про каральну психіатрію в СРСР як форму боротьби з інакодумством. Сторожев говорить про сучасну «каральну психіатрію», яку незаконно, але регулярно використовують як спосіб розправитися із «зайвими» родичами чи бізнес-конкурентами. Для цього він знаходить драмедійну форму. 

Клініка «Біла Кульбабка», у яку потрапляє персонаж Олександра Яреми, не нагадує реального побутового жаху психіатричних стаціонарів. Тепла колористика тут більше нагадує фільми Веса Андерсона: цікаві відтінки синього на стінах, теракотові кольори уніформи лікарів та санітарів. Таке відтворення простору виглядає дещо рукотворним та ляльковим, однак, з іншого боку, створює відчуття справжньої відірваності від реальності, як і має бути в божевільні.

Так чи інакше, більшість фільмів про закритий простір психіатрії орієнтуються на еталон — «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Денис Тарасов у своїх «Божевільних» буквально копіював деякі форманівські сцени у своєму радянському Аркгемі. Центральний омаж Форману у фільмі Сторожева — це медсестра Єва у виконанні Марини Кошкіної, щоправда, і тут є свої нюанси. У Формана медсестра Мілдред, чий образ втілила Луїза Флетчер та за нього отримала «Оскар», досі залишається в топах найстрашніших антагоністів у кіно, адже це майже ідеальне втілення того, якою небезпечною може бути необмежена влада в руках психопата. Кошкіна на перших етапах фільму, здається, також виконує роль, подібну до ролі Луїзи Флетчер у «Пролітаючи над гніздом зозулі». Проте вже з другої половини фільму Сторожев повертає її в абсолютно інший бік, перетворюючи з антагоністки на протагоністку. 

Найслабша сторона режисури Сторожева — це його намагання максимально посилити вайб свого персонажа. Якщо Генріх Володимирович — антагоніст, то він має бути абсолютним антагоністом. Здавалося б, психіатр, який влаштував у клініці катівню, — цього вже достатньо, щоб ненавидіти героя Сергія Деньги, але Сторожеву цього мало, тож виявляється, що Генріх Володимирович робить собі цікаві внутрішньовенні ін’єкції, а також розбиває серця жінкам у своїй машині. Причому в обох випадках ці сцени ніяк далі не впливають на розвиток сюжету, а просто існують, щоб згустити барви над і без того негативним персонажем. Також місцями в сюжеті фільму просідають логічні зв’язки: на початку стрічки сусід Лева говорить, що його в божевільню запроторили діти й він не може їм тепер написати. А у фінальній сцені діти, які запроторили батька в божевільню, раптом приходять його відвідати. Ну і загалом використання «Мелодії» Мирослава Скорика у фінальній сцені хепіенду задає стрічці дуже вже сентиментально-сльозодавильний вайб, який псує цю тонку грань між іронічним та серйозним, яку Сторожев більш-менш вдало витримує протягом усього фільму.

Ну і не варто забувати про слона в кімнаті — Олександра Ярему. Він — головний успіх «Соліста». Людина з неймовірною фактурністю, харизмою та відчуттям самоіронії, які в Голлівуді, можливо, має лише Денні Де Віто. Іноді йому достатньо просто бути в кадрі, щоб це виглядало до кольок смішно. Водночас Ярема — сильний драматичний актор, тому його діапазон дозволяє не лише заливатися гомеричним реготом, але й співпереживати його драмі. Фактично саме він створює навколо себе у фільмі такий простір, де решта акторів можуть рухатися його траєкторіями, і цього достатньо для того, щоб сцена виглядала органічно та вдало. 

«Соліст» — дійсно не ідеальне, але дуже живе та емпатичне кіно. Це прекрасна драмеді, де є місце смішному, сумному та соціальному. Воно також показує, як поступово анамнез творчості Сергія Сторожева демонструє позитивну динаміку. 

Оцінка критика — 8/10

Читайте також: «Мрія Кіри». Рецензія на фільм, який не знає, чим хоче бути, але з піснями та танцями