«Мрія Кіри». Рецензія на фільм, який не знає, чим хоче бути, але з піснями та танцями

У межах Одеського міжнародного кінофестивалю відбулася національна прем’єра музичної драми Дениса Колеснікова «Мрія Кіри». Світова прем’єра фільму відбулася на кінофестивалі «Темні ночі» у Таллінні (Естонія). 

Кінокритик Ігор Кромф пояснює, чому намагання нагромадити все й одразу в одному сюжеті погубило цей фільм. 

Кінець 2021 року. Десь на околиці Києва, у занедбаній совковій квартирі, живе 26-річна бібліотекарка Кіра та її на десять років молодша сестра Наталя. У 2014 році вони перебралися з Луганська. Батько дівчат, офіцер ЗСУ, зник безвісти на війні. Мати, вчителька музики, також не присутня в їхньому житті. 

Кіра планує емігрувати до Австралії, однак встигнути це треба зробити до лютого 2022 року, поки приймають бібліотекарів, а для цього дівчині треба виконати великий список завдань — зібрати гроші, оформити документи, пройти співбесіду з консулом. Зі співбесідою лажа, бо англійська в Кіри не найкраща. З документами теж проблема, бо частина з них десь в окупованому Луганську. Хоча найгірше з грошима — Кіра намагається спершу втриматися на одній роботі, згодом — на іншій, але все виходить так собі. 

Уся ця історія могла б бути або соціальною драмою, або іронічним драмеді про міграцію та сестринство на тлі війни. Проте Денис Колесніков вирішує повести свій фільм десь у світ соціальних трилерів у дусі корейського кіно — так виникають лінії з таємницею їхньої матері, серйозними кримінальними звинуваченнями в бік Кіри та якимись близькосхідними бандитами. Проте й цього Колеснікову мало, тому він вирішує ще й наповнити фільм музично-танцювальними номерами в дусі бродвейських мюзиклів. Але й на цьому фантазія режисера, що вже починає межувати з делірієм, не припиняється, а тому фільм наповнюється якимись сюрреалістичними флешбеками, розмовами з померлими родичами й так далі. А щоб понад дві години хронометражу здавалися повністю наповненими, сюди ще влізли цілі короткометражки про персонажів фільму, які або взагалі не впливають на сюжет, або майже не впливають, як-от візит власниці квартири з російським покупцем чи велика сцена розмови колеги Кіри по заводу.

У першій частині фільму все відносно рівно. Це така розмовна історія в дусі фільмів південнокорейського режисера Хон Сан Су. Герої нікуди не поспішають, живуть в очевидних локаціях і ведуть абсурдні діалоги. Причому в Хон Сан Су саме діалог і слугує сюжетним драйвером, а в Колеснікова він знову створює якісь малоробочі сюжетні відростки на кшталт сцени побачення Кіри в боулінгу. Щоб цей потік мамблкору припинявся, іноді невідь-звідки в сюжеті виникають музичні номери. І мова навіть не про посередню якість постановки, а про те, що вони просто не потрібні цьому кіно. 

Уже з другої частини фільму абсурдно-комедійний мамблкор починає темнішати у своїх темах та вайбах, набуваючи рис жорсткої соціальної драми, а згодом і трилера. Легкість абсурду Хон Сан Су починає змінюватися тривожністю та параноїдальністю Пон Чжун Хо чи Пака Чхан Ука. Абсолютно філігранними стають сцена допиту Кіри у слідчого, а також сцена, де вона розпаковує сумку з дорогими для сім’ї пам’ятними речами. Однак обидві ці сцени також виглядають як недороблені короткометражки, а весь фільм — ніби квілтінгова ковдра з різних за стилем, атмосферою та тематикою сцен.

Десь на тлі всіх цих перипетій режисер ще намагається не забувати про сюжетну лінію сестринства і навіть якось доводить її до фіналу, але, відверто кажучи, виглядає це натужно і слабко. А деякі сюжетні лінії, як-от усе того ж росіянина-покупця, залицяльника Кіри чи її здичавілих колег по заводу, узагалі не знаходять логічного фіналу. 

Як наслідок, перегляд фільму перетворюється на затяжний експірієнс намагання зрозуміти, що саме зараз відбувається на екрані. Іноді буквально у фільмі з’являються персонажі, про яких раніше не йшлося і які не намагаються пояснити власну передісторію чи мотивацію появи в кадрі.

Десь уже під кінець фільму, коли в сюжет органічно потрапляє повномасштабне вторгнення, Кіра намагається пояснити свою мотивацію міграції до Австралії саме тим, що вона не біженка і не тікає від війни. Вона людина, яка втратила дім і мріє віднайти його трохи далі від усього свого минулого, на далекому острові в Тихому океані. Однак ця мрія Кіри, а разом із нею і її мотивація озвучуються в останній третині кіно, а більшу частину фільму глядач повинен вгадувати, що й навіщо відбувається в кадрі. 

«Мрія Кіри» заявляється як режисерський дебют Дениса Колеснікова. Складається враження, що режисер занадто довго жив із цією ідеєю і так сильно прикипів до неї, що не підпускав ні режисера монтажу, ні продюсера, щоб вони могли якось пофіксити цю головоломку зі сцен та ідей, яка має дуже умовну сюжетну цілісність. У результаті «Мрія Кіри» перетворилася на багатолику химеру, щоправда, зі слабкими ногами, щоб вдало рухатися заданою сюжетною траєкторією. 

Оцінка критика — 4 з 10

Читайте також: Шлюбна історія в часи війни. Рецензія на фільм «Одного дня я хочу побачити тебе щасливим»