«Демони». Як історія з 2000-х намагається переосмислити нашу епоху та сама себе

У межах Київського тижня критики показали новий фільм Наталки Ворожбит «Демони». Світова прем’єра фільму відбулася на цьогорічному кінофестивалі в Локарно.

Кінокритик Ігор Кромф розповідає, як історія 20-річної давності намагається переосмислити зміну епох та сама себе і наскільки їй насправді це вдається.

1993 рік. У село на Полтавщині забрів російський волоцюга Славік (російський актор Олексій Мітін), який називає себе письменником. Живе Славік з чого пощастить, поки не знайомиться з міліцейською вдовою Ніною (Руслана Писанка). Між ними різниця в 15 років, але шалена пристрасть спалахує моментально, і Славік стає співмешканцем Ніни, яка завжди хотіла заміж за росіянина і мліє від того, як він вимовляє «что».

Однак подальше життя міжнаціональної пари йде по похилій. Славік виявляється нікчемним неробою, який може лише дивитися телевізор, читати бульварне еротичне чтиво про хоробрих російських розвідників і мріяти про власну літературну велич, при цьому не написавши ні речення. Ніні, як справжній українській сільській газдині, такий спосіб життя Славіка не подобається. Врешті все це перетворюється на американські гірки аб’юзивних стосунків, де спершу Славік б’є Ніну до напівсмерті, потім іде їй зраджувати, потім вони миряться і живуть якийсь час щасливо, але до того часу, поки Славік знову не починає бити та зраджувати Ніну. Власне, цей колообіг аб’юзу росіянином українки триває весь майже двогодинний хронометраж фільму.

В основі «Демонів» — однойменна п’єса Наталки Ворожбит, яку драматургиня написала на початку 2000-х для одного з московських театрів. У той час сприйняття російської культури та народу було зовсім іншим, і те, що українська авторка створює п’єсу для російського театру, було не просто нормально, а навіть престижно. Самі «Демони» тоді не мали цього подвійного трактування і були трагікомедією про те, що росіяни й українці — «закляті друзі», які то чубляться, то миряться, але не можуть одне без одного.

Після 2014 року цей контекст сильно змінився, а наприкінці 2010-х Ворожбит взялася вже за екранізацію п’єси з новим перепрочитанням. Майже весь фільм був знятий до 2022 року, однак знімання зупинилися спершу через початок повномасштабного вторгнення, а згодом — через смерть виконавиці головної ролі — Руслани Писанки. Щоправда, команда знайшла сили та можливості й таки змогла завершити стрічку без головної акторки уже в часи великої війни.

Цікавим показником того, як мінявся контекст сприйняття в цьому фільмі, є і роль Олексія Мітіна. В інтерв’ю УП Наталка Ворожбит зазначала, що актора взяли на роль, бо краще за росіянина ніхто не зіграє росіянина з його специфічною вимовою та «російською природою», якої немає в українських акторів. Фільм знімався до початку повномасштабного вторгнення, але вже під час російсько-української війни. У цей період ще було суспільне сприйняття росіян з антипутінською позицією як норми. Вже після вторгнення суспільна думка щодо цього явища змінилася, і фільм насправді дознімався без Мітіна. До слова, після вторгнення Мітін, який декларував свою антипутінську позицію, продовжив працювати на російський ринок, а серіали за його участю виходять на державних пропагандистських каналах, як-от «Россия-1».

Важливим драйвером сюжету стають діалоги. Ворожбит дійсно одна з найкращих сучасних українських драматургинь, яка пише про зрозумілий їй контекст та культурні коди. Тому мова її героїв органічна та жива, так, сповнена грубої лайки та вульгарних жартів, але саме вони і дають відчуття повного занурення у всесвіт цього полтавського села. Словесні звороти, теми випадкових обговорень — все тут ідеально працює і на історію загалом, і на тему, яку Ворожбит намагається розкрити.

З короткого опису сюжету можна подумати, що «Демони» — це типова (мело)драма про кохання-зітхання в українському селі 1990-х. Однак Ворожбит надає цій сімейній драмі яскравих барв завдяки магічному реалізму, що ґрунтується на народній містиці. Натхненна гоголівськими текстами, Ворожбит перетворює простір українського села та побут його жителів містичними сутностями та сенсами. Тут літають мотоцикли без бензину, снують вулицями відьми — сестри-косопизди, мертві душі беруть участь у власних похоронах. Важливо розуміти, що за канонами аналітики міфу (є така наука) люди міфічного світогляду живуть у світі, де немає трансцендентної межі, тобто все потойбічне для них таке ж природне та реальне, як усе земне. Тому жителі села з абсолютним відчуттям нормальності сприймають духів мертвих, відьом-убивць і те, що вулиці іноді ведуть не туди, куди треба.

Вибудовується на гоголівських мотивах, але адаптованих уже під реалії українських 1990-х, і візуальний всесвіт фільму. Весь зовнішній світ села похмурий, у брудно-зелено-коричневих тонах. Це світ безкінечної тяжби української долі. Водночас помешкання починають сяяти іншими барвами, вибудовуючи яскравість внутрішнього життя українського села. Макрозйомка застіль чи торгового ряду на ярмарку, а також інтер’єру хати Ніни пашіє вітальністю та святковістю. Тут немає розкоші та багатства, але є безкінечна любов до життя та святкувань. І навіть те, що у фільмі повно анахронізмів, на кшталт гривень (вони з’являться лише 1996 року) чи пляшок «Капітана Моргана» і «Фанти» у 1993 році, не псує загального враження від цієї стрічки.

Руслана Писанка у цьому фільмі отримує посмертний бенефіс. Акторка, чия кар’єра припала на сумнозвісні для національного кінематографа 1990-ті роки, була позбавлена можливості розкрити свій творчий потенціал, працюючи переважно у телепроєктах. У «Демонах» вона отримала таку можливість, якою скористалася на повну силу. Від цього лише більше жаль, що це її остання робота. Ніна у виконанні Руслани Писанки — це майже архетип української жінки з класичної літератури. Писанка одночасно випромінює звабливість, гордість, пристрасть і ніжність, але водночас страх, сум, розпач. У кадрі Писанка однаково драматично принижує та принижується, розквітає та чахне. Без її життєдайного перформансу «Демони» не мали б ні того гоголівського вайбу, ні тієї необхідної для цієї історії реалістичності та експресії.

У фільмі відчувається вплив популярного у 2000-х російського письменника Віктора Пєлєвіна. У його романах (і їхніх екранізаціях Віктором Гінзбургом), як-от «Generation П» чи «Ампір V», межа між реальним та сюрреальним завжди стерта. Герой ніби існує зразу у вимірі реальності та вимірі власних снів, марень чи галюциногенних тріпів. Схожий нюанс провертає у «Демонах» і Ворожбит, де сільські байки про канадського диверсанта перетворюються на психоделічну розправу над фантазією про нього, а герой Мітіна одночасно живе реальне нікчемне життя та вигадане життя героя-розвідника.

Однак найбільш важлива частина цієї кінофантасмагорії в тому, що Ворожбит намагається переосмислити свою п’єсу з контекстів 20-річної давності до сучасних реалій, подаючи стосунки Ніни та Славіка як досить пряму метафору стосунків між Україною і Росією.

Ніна, яка уособлює Україну, — це зріла та сильна жінка, яка пашіє любов’ю до життя. Вона здатна не просто утримувати себе, а й жити в певній розкоші, якщо враховувати час та контекст. Водночас вона слабка у своїй любові до плюгавого паразита десь з Уралу, який постійно намагається принизити її та насаджує меншовартість, розповідаючи, що вона обмежена, тупа і взагалі борщ її несмачний і їв він його, щоб зиму перебути.

У цьому дійсно можна легко прочитати аналогію стосунків між Україною та Росією до 2022 року. Найбільша країна Європи з величезним економічним потенціалом та людським капіталом постійно жила в колоніальній залежності від міфічного «старшого брата», який завжди здавався кращим, цивілізованішим, інтелігентнішим, хоча насправді був лише паскудним нікчемою, що вміло газлайтив для свого паразитування.

Проте цю історію сімейного аб’юзу як метафору стосунків між двома народами Ворожбит недостатньо доводить до того бачення сучасних реалій. Кульмінація стосунків, яка б мала стати алюзією на війну, тут фактично розтанула, а фінал виглядає не як закінчення історії, а радше як ще один оберт колеса, який призведе до наступної фази аб’юзу. Хоча, можливо, саме про цю приреченість існування по сусідству з Росією і намагається нам безрадісно повідомити Наталка Ворожбит.

---

Читайте також: «Сліди» Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Сад жіночого болю