«Сліди» Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Сад жіночого болю

Головна

Кіно

Кромф Ігор

Кіно

Кромф Ігор

•

8 години тому

16 лютого на Берлінському кінофестивалі відбулася прем’єра документального фільму «Сліди» українських режисерок Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк. Стрічку демонстрували в межах програми Panorama Dokumente. Українська прем’єра фільму відбулася влітку на кінофестивалі Docudays UA. Згодом Український оскарівський комітет висунув роботу Коваленко та Нікітюк на здобуття номінації премії Американської кіноакадемії у номінації «Найкращий міжнародний фільм». Також «Сліди» боротимуться за оскарівську номінацію за найкращий документальний фільм.

Це майже півторагодинна історія про жінок, що пережили сексуальне насильство під час російсько-української війни, починаючи з 2014 року і дотепер. Кінокритик Ігор Кромф подивився фільм та розповідає, як режисерки створили роботу, сповнену болю та злочинів, про які неможливо мовчати.

Фільм має шість розділів, кожен з яких присвячений одній з шести героїнь. Це жінки, які пережили сексуальне насилля від російських окупантів. Головна героїня, яка пов’язує ці історії, — Ірина Довгань. У довоєнний час вона була підприємицею, однак у 2014 році потрапила в російський полон, де зазнала насилля та знущань. Історія Ірини стала відома у всьому світі завдяки фотографіям журналіста The New York Times, який зумів зафіксувати, як Ірину в окупованому Донецьку прив’язали до стовпа для публічного глуму.

Повернувшись із полону, Ірина створила громадську організацію SEMA Ukraine, яка документує злочини сексуального характеру на війні й допомагає жертвам жити після пережитого досвіду та наново віднаходити себе. Усі героїні фільму (Ольга Черняк, Тетяна Василенко, Галина Тищенко, Ніна, Людмила Мефодіївна Мимрикова) також об’єдналися навколо SEMA Ukraine.

Документалістика, що пов’язана з сексуальним насиллям, ставить перед режисерами складне завдання: чітко проартикулювати злочини і дати голос жертвам, але при цьому не перетворити фільм на безкінечний тригер. Режисерка Аліса Коваленко у 2014 році також пройшла російський полон і була жертвою сексуального насильства. Вона є однією з ініціаторок створення SEMA Ukraine.

Чудово розуміючи досвід героїнь, Коваленко створює тонкі візуальні метафори, розповідаючи історію кожної жінки як історію саду: хай його понівечили чи зруйнували, він обов’язково відновиться та зацвіте знову. Її камера дуже тендітно фіксує героїнь, коли вони розповідають про досвід насильства, римуючи це з об’єктами навколо: настінними календарями, книгами, котами, отворами в стінах від російських куль, зруйнованими будівлями. Візуальний світ фільму показує тихий світ цих жінок, але водночас не дає забути, що все це відбувається на війні, яка лишає не лише метафоричні, а й цілком реальні шрами.

«Сліди» — це ода жіночій силі та правдивому сестринству. Коваленко знімає цей фільм разом із Марисею Нікітюк, яка виступає важливою підтримкою режисерки в роботі над такою тригерною темою. Героїні фільму також пройшли свій шлях трансформації, зокрема завдяки духу сестринства та підтримки, який дала їм SEMA Ukraine. Адже всі вони, окрім того, що продовжили жити, ще й знайшли сили допомагати іншим та фіксувати людиноненависницькі злочини окупантів.

Коваленко і Нікітюк створюють багато лаконічної поетики у кадрі, щоб розповісти про те, як відбувається трансформація. Історії героїнь поєднуються з візуальним зображенням того, як вони малюють чи ліплять з глини. Ця арттерапія надає інших фактур та форм, які нетригерно здатні зобразити жах, пережитий героїнями фільму.

Інший важливий бік, про який постійно нагадує Ірина Довгань, — це важливість покарання злочинів. Адже діяльність SEMA Ukraine — це не лише про підтримку, але й про фіксацію злочину та вимагання справедливої кари для злочинця.

Так «Сліди» стають не лише кіно про переживання болю та пошук нового життя, але й політичним висловлюванням про важливість покарання воєнних злочинців. Адже чи можливе повне проживання болю, якщо знати, що кривдник не отримав справедливої відплати?

«Сліди» — це дуже тендітне та елегантно створене кіно, яке береться говорити про складну та, на жаль, часто стигматизовану тему, однак говорить про неї досить голосно та водночас делікатно. Робота Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк стає тим прикладом, як можна працювати з травмою в документалістиці, щоб не втрачати реальності моменту та важливості теми, але водночас створювати дуже художній та поетичний фільм.