Олександр Кошиць: ким був диригент, яким хочуть замінити Булгакова в музеї?

Нещодавно Національна спілка письменників України запропонувала припинити діяльність музею Міхаїла Булгакова в Києві, а замість нього відкрити в тому ж будинку музей Олександра Кошиця. Якщо ім’я Булгакова, яке фігурує в цій дискусії, відоме українцям хоча б за шкільною програмою, то про Кошиця, на нашу думку, знають набагато менше людей.

Редактор LiRoom Захар Манухов розповідає, хто такий Олександр Кошиць, що про нього треба знати і чи варто відкривати музей на його честь.

Олександр Кошиць був українським хоровим диригентом, композитором, етнографом та письменником-мемуаристом. Митець зробив чимало для розвитку української культури як у самій країні, так і за кордоном.

Кошиць та Шевченко

Народився Олександр Кошиць в селі Ромашки на Київщині 12 вересня 1875 року в родині священника. Коли хлопчику було 2 роки, Кошиці переїхали в село Тарасівка, яке він згодом назвав своєю батьківщиною.

Він щиро захоплювався цим краєм, людьми, піснями і, що не менш важливо, — Тарасом Шевченком.

У своїх «Спогадах» Кошиць писав: «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне».

Шевченківська тематика не оминула творчість музиканта і зіграла важливу роль у формуванні його ідентичності. Далі — більше. Колись Шевченко наймитував у далекого родича Кошиця, а коли вже був вільним художником — сватався (безуспішно) до його дочки Феодосії, або Тодосі. Сам Олександр добре знав племінника Тараса і дружив з його сином.

Можна сказати, що ця земля дала Україні двох видатних людей — Тараса Шевченка та Олександра Кошиця.

Кошиць та Київ

З Києвом у Кошиця склалися непрості стосунки.

Перш ніж стати відомим київським музикантом, він декілька разів покидав місто, але згодом повертався знову. Найцікавіше тут, певно, те, що після навчання в семінарії хлопець мріяв вступити до Київської духовної академії й очолити тамтешній хор, але провалив на іспитах догматику — і повернувся до села вчителювати. Йому знадобилося 6 років, щоб перескласти іспити та досягти бажаного.

З іншого боку, Кошиць теж не одразу полюбив Київ. Місто не подобалось йому доти, доки він не побачив краєвид з тераси Андріївської церкви. Після цього всюди, куди б не приїздив, він шукав щось схоже.

Зрештою — вони прийняли одне одного. Кошиць керував Хором студентів Київського університету Святого Володимира, вів клас хорового співу в Імператорському музичному училищі та консерваторії, був диригентом у театрі Миколи Садовського. Він навіть написав оркестрове аранжування нашого гімну — «Ще не вмерла Україна».

Кошиць та УНР

У 1917 році Українська Центральна Рада обирає Кошиця музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше перетворили на Музичний відділ Міністерства освіти України.

А за 2 роки Симон Петлюра запропонував Кошицю разом з Кирилом Стеценком (теж композитором і диригентом) створити хорову капелу.

Колектив став на той момент найкращим в Україні. Та головне — звідси взяв початок світовий успіх Кошиця. За дорученням Петлюри він відправився у велике гастрольне турне, щоб ознайомити світ з новоутвореною незалежною Україною. У подорожі Західною Європою та Америкою музиканти стали «м’якою силою» країни, інформуючи світ про боротьбу українського народу за незалежність.

Репертуар капели складався з українських народних пісень в обробці самого Кошиця, а також Кирила Стеценка, Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича та інших композиторів.

Саме в цей час про Кошиця починають говорити як про видатного диригента.

«Нема на світі нікого іншого, хто б у такій високій майстерній мірі, як Кошиць, посідав мистецтво трактувати хор, як музичний інструмент або оркестр, з якого він з безмежним артизмом уміє видобути всі звукові проміння», — писала швейцарська газета Basler Anzeiger 14 жовтня 1919 року.

Кошиць та «Щедрик»

Найбільшим хітом капели став, звісно, «Щедрик» Миколи Леонтовича. Вперше за кордоном його виконали у Празі 11 травня 1919 року. У США — 5 жовтня 1922 року на концерті у Карнеґі-хол у Нью-Йорку. Публіка була в захваті.

Ось що, наприклад, писала про виступ в Нью-Йорку газета The Sun: «Минулого вечора в Карнеґі-хол пройшло палке прийняття Українського Національного Хору. Це був час гарячої сердечності й ентузіазму, що нагріває термометр до кипіння й вибуху. У таких веселих колядках, як „Щедрик“, жіночі голоси лунали високо, вишукано і природно… Квіти сипались на сцену… Публіка підтримала прийом великими оваціями. „Щедрик“ викликали на біс».

Американський композитор українського походження Петро Вільговський написав низку текстів до композиції «Щедрик» англійською. Його версія, відома як Carol of the Bells, стала однією з найпопулярніших різдвяних пісень у світі. Її навіть можна почути у фільмі «Сам удома».

Кошиць та ми з вами

Чому ж тоді українці не знають Кошиця так добре, як Булгакова? Бо після падіння УНР диригент та його капела стали політичними емігрантами — Кошиць оселився спочатку в Нью-Йорку, а згодом — у Вінніпезі, Канада. На батьківщині ім’я цього видатного музиканта десятки років було під суворою забороною. Якщо деякі обробки українських народних пісень і виконували, то ім’я їхнього автора не називали.

Попри успіх за кордоном Кошиць до смерті мріяв побачити Україну знов.

Своїм друзям Беневським він писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну».

1928 року йому востаннє прийшла відмова щодо повернення на батьківщину. Свої останні роки життя Кошиць провів у Вінніпезі, де упорядкував щоденникові записи «З піснею через світ», написав «Спогади» та інтенсивно працював над репертуаром віршового звукозапису.

Чи варто «заміняти» Булгакова Кошицем?

Гадаю, що ні. Музей Булгакова може лишитися на своєму місці, але змінити свої експозицію й наратив. Було б правильно відтепер відповідати там на питання, ким був письменник для України, чому не вболівав за неї, та головне — чого це може нас навчити? Музей не обов’язково має возвеличувати когось чи щось — він може вчити і пояснювати. А принцип «просто позбутися» навряд може змінити культуру на краще. Хоч як це прикро, але наша історія — не лише про Кошиця або Шевченка, вона й про Булгакова. Він її частина, яку ми маємо відрефлексувати та винести для себе урок.

Що ж до вшанування Кошиця, не маю сумнівів у доречності музею як такого. Нам точно варто говорити про цього видатного українця та про його внесок у нашу культуру. І гідне місце для цього можна знайти, на тому ж Андріївському узвозі. Було б навіть цікаво побачити поруч два різних погляди відомих людей на тогочасну Україну.

---

Читайте також: Українська режисерка зняла кліп Елтону Джону та Брітні Спірс