Читаємо уривок з книжки «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття» Катерини Зарембо

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» виходить друком нонфікшн про український Донбас дослідниці та перекладачки Катерини Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття». 

Ця книжка — про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні. 

Ці спільноти були голосами нових, не пострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства. 

Мета книжки — зробити відомою бодай частину їхньої історії.

Книжку чекають з друкарні на початку січня. Оформити передзамовлення на книжку можна за цим посиланням.

LiRoom публікує фрагмент книжки.

---

Міф про Донбас: спроба деконструкції

Термін «Донбас» настільки прижився в сучасному українському й закордонному дискурсі, що став практично синонімом Донецької та Луганської областей. «Першим на Донбасі синьо-жовтий стяг звівся у Бахмуті», зазначено на сайті Донецької обласної державної адміністрації. «Володимир Зеленський прибув на Донбас» — заголовок на сайті Офісу Президента від 14 жовтня 2021 року. Мистецький фонд «Ізоляція», переміщений із Донецька до Києва 2014 року, називає проєкт, присвячений дослідженням українського Сходу, «Донбаськими студіями». Збірка літературних творів письменників Донеччини та Луганщини має назву «Порода. Антологія українських письменників Донбасу». Термін «Донбас» вживають і в науковому дискурсі: колективна монографія за редакції В. Котигоренка, яку видав Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, має титул «Донбас в етнополітичному вимірі» — список можна продовжувати. Термін «Донбас» на позначення макрорегіону Донецької та Луганської областей навіть вживають провідні соціологічні агенції та аналітичні центри. Щодо наукових та публіцистичних статей, де «Донбас» окреслюють як топонім-синонім на позначення Донеччини та Луганщини, то їхній перелік у межах цієї праці буде неосяжним, та й непотрібним. 

Після початку російської агресії до Донбасу виник значний дослідницький та суспільний інтерес, з’явилися книги і статті, які намагалися збалансовано розкрити сутність краю. Серед найвідоміших та найґрунтовніших — «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід» Олександра Михеда («Наш формат», 2020 рік), «Дикий Схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу» Максима Віхрова («Темпора», 2018 рік), «Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і Батьківщини» Станіслава Кульчицького та Лариси Якубової (Видавництво «Кліо», 2016 рік), «Український Донбас: обличчя регіональної ідентичності» Марти Студенної-Скрукви (Лабораторія законодавчих ініціатив, 2014 рік). Зауважмо, що нерідко топонім «Донбас» чи його відповідники супроводжуються означенням «український» — так, ніби ідентичність цього краю вабила їхніх авторів як нерозгадана загадка, як щось не-само-собою зрозуміле, так, ніби існує ще якийсь інший, неукраїнський, Донбас — зрештою, навряд чи комусь би спало на думку аналогічно дискутувати про «українськість» Житомирщини, Одещини чи Поділля. 

Водночас деякі українські інтелектуали — представники цього регіону — застерігають від вживання цього слова. «Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбасу не існує» — так називається відома промова історикині з Донецька Олени Стяжкіної, виголошеної на TEDxKyiv 2014 року. У промові вона пояснює: «Слово “Донбас” не визначає нічого. Коли ми вимовляємо “Донбас”, вважайте, що ми читаємо вірша Юза Олешковського: “Живите тыщу лет, товарищ Сталин, пускай в тайге придется сдохнуть мне, но будет больше чугуна и стали на душу населения в стране“». Аналогічної думки дотримується український релігієзнавець з Донецька Ігор Козловський, який сімсот днів провів у полоні так званої «ДНР»:

«Донбас — це економічний та умовний термін, не можна називати все це Донбасом».

Спочатку поняття «Донбас» (скорочено від Донецький вугільний басейн), яке у ХІХ столітті ввів у вжиток російський інженер Євграф Ковалевський, позначало промисловий регіон, територія якого не збігається із сучасними кордонами Донецької та Луганської областей. До нього належить частина Донецької області без Приазов’я, південь Луганської області, схід Дніпропетровської та захід Ростовської — тобто частина Донбасу як вугільного басейну міститься у кордонах Росії. Саме тому у праці Гіроакі Куромії «Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870—1990-ті роки» термін «Донбас» вжитий цілком коректно — Куромії дійсно йдеться про територію шахтарську та прикордонну.

Утім застереження інтелектуалів стосуються не того, що назва Донецького вугільного басейну стала синонімом Донецької та Луганської областей у їхніх адміністративних кордонах. Зрештою, те, що з часом слова набувають нових значень, — природне для мови явище і у випадку Донбасу могло би бути цілком невинним (іншим прикладом є назва «Галичина», яка позначає Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області). Навряд чи згадані вище політики, дослідники та журналісти, вживаючи термін «Донбас» на позначення регіону, вкладали у нього саме промисловоекономічну, а не адміністративно-територіальну семантику. До того ж альтернативи цій назві в українській мові поки що немає — «Схід» є надто широким терміном, оскільки до нього зазвичай відносять і Харківщину.

Критика, натомість, стосується вживання назви «Донбас» у тому значенні, яке на нього наклав радянський міф, і саме до цього міфу відсилає подана вище цитата Стяжкіної. 

---

Якщо дуже коротко, Донбас — це вигадка.

Донецький вугільний басейн мав для радянської влади стратегічне значення — варто бодай згадати відому цитату Владіміра Лєніна: «Донбас […] — це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться просто хорошим побажанням» (ця фраза, зокрема, була викарбувана на пам’ятнику Лєнінові, який 1967 року встановили в Донецьку). Регіон був надто важливим для Союзу, щоб толерувати його українську ідентичність. Та й не тільки українську — радянський міф про Донбас як «Всесоюзну кочегарку» не тількизаперечував будь-які інші ідентичності, відмовляв їм в існуванні, окрім робітників важкої промисловості. «Зла сила міфу про Донбас й дотепер полягає в тому, що величезна кількість людей, виключених з нього, перебувала і перебуває в зоні невидимості». Ці люди — інтелігенція, село і селяни, жінки, діти. А ще — українці, як і будь-яка інша національність, окрім «великого русского (советского) народа». 

Донбаський міф також відмовляв самому регіону у власній історії, зображуючи його як tabula rasa, який існує тільки завдяки радянському колосу й заради нього. При цьому тяглість радянщини зберігалася і після відновлення незалежності: невипадково саме в Донецьку 1993 року була створена Комуністична партія України, через що дослідниця Марія Кармазіна називає місто «батьківщиною комунізму» в незалежній Україні. На 2015 рік Донецька та Луганська області були на першому та другому місцях відповідно за кількістю населених пунктів (Донеччина — 10 міст і 11 селищ міського типу (смт), Луганщина — 6 міст і 13 смт), які підлягали перейменуванню в рамках політики декомунізації. Ситуація з місцевими топонімами — вулицями, бульварами, проспектами, провулками тощо — була ще гіршою: за спостереженнями Євгена Шибалова, у регіоні 1350 топонімів пов’язані з радянським періодом, зокрема Ленін згаданий 430 разів, Кіров — 67, Калінін — 57, Щорс — 43, Артем — 33 рази тощо. За Федорчуком, імперська інтерпретація «Дикого поля» «мала на меті “обнулення” прав автохтонного населення та Війська Запорізького на ці землі». Натомість історія регіону значно глибша, а в суспільній свідомості він мав би становити частину козацького міфу — адже територіально належав до Запорозької Січі, а Донеччина — до Кальміуської паланки. Саме з козацької історії Донеччини походить назва Дружківки. Ясинувата була козацькою слободою. Володарське, Бойове — села Приазов’я, які заснували запорожці. У складі Кальміуської паланки налічували до 60 зимівників (козацьких господарств), Луганської — приблизно 13.

Зрештою, міф про Донбас навмисне стирає особливості краю на мікрорівнях і зображає його як одне гомогенне ціле. Натомість те, що «Донбас» і «Донеччина та Луганщина» не є синонімами, першими скажуть самі жителі краю. «Який стосунок до Донбасу мають Міловський, Марківський, Новопсковський, Білокуракінський, Старобільський, Біловодський, Новоайдарський, Троїцький, Сватівський та Кремінський райони Луганської області?» — запитує краєзнавець із Луганська Ігор Саєнко. «Всі ці райони, — а також західна частина Станично-Луганського району, — які розташовані на північ від річки Сіверський Дінець, були і є суто сільськогосподарськими. Тут ніколи не було шахт і підприємств вугільної промисловості». У Сватові, яке належить до Слобожанщини, навіть не знають, коли День шахтаря. «Тут — не Донбас, тут — Приазов’я», — скажуть вам жителі Маріуполя. 

Донеччина і Луганщина дуже різні — між собою і всередині себе.

Що приховують шахти

Позаяк радянський міф про Донбас заснований навколо важкої промисловості, створюючи «штучний “ореол слави” навколо праці металургів і шахтарів разом із системою нагород, розподілу житла та предметів першої необхідності за “трудовими показниками” та “атмосферу патріотичного пафосу”», ця частина міфу заслуговує на особливу увагу. Зарплати шахтарів були одними з найвищих у Радянському Союзі, а старше покоління жителів Донеччини і сьогодні переказує, що за харчовим забезпеченням регіон поступався тільки Москві та Ленінграду. За іронією, саме через шахту прокладали «вікно в Європу» якщо не для самих шахтарів, то принаймні для їхніх дітей, які першими серед однолітків у Радянському Союзі мали магнітоли та джинси. Спортивну славу для регіону здобували футбольні команди «Шахтар» та «Металург». 

А правда полягає в тому, що гірнича галузь була неефективною та збитковою щонайменше від 1960-х років. «Всередині 1970-х понад 40 % вугілля на Донбасі добували з пластів висотою до 1,2 метра, які ніде в світі не розробляли через збитковість». Техніка безпеки була практично відсутня, обладнання — зношеним, якість вугілля — низькою, а аварії на шахтах — звичною справою. Красномовний факт: 1989 року, маючи 2,5 млн працівників, радянський Вуглепром видобув 800 млн тонн вугілля, а 140 тисяч американських гірників (тобто увісімнадцятеро менше) — 1 млрд тонн, до того ж значно якіснішого вугілля.

Ба навіть радянські герої труда виявилися вигаданими персонажами. Олексій Стаханов став учасником спеціально підготовленої радянською владою вистави під керівництвом головного інженера шахти та з грубим порушенням техніки безпеки. Уславлений металург Микита Ізотов насправді був п’яницею та скандалістом. 

«Шахтарський міф» почав перетворюватися на пшик ще за радянських часів, насамперед для місцевих жителів — саме для них шахта вже у 1980-х втратила привабливість. Для молоді шахтарська праця була останнім можливим вибором («Піду в шахту, якщо нічого не вийде з мене»). 

У незалежній Україні «шахтарський міф» і культ фізичної сили підтримувала регіональна влада. Регіональну шахтарську ідентичність навмисне підживлювали більше, ніж національну українську: прикладом є святкування Дня шахтаря, який припадає на останню неділю серпня, і традиційно його відзначали на Донбасі значно бучніше, аніж День Незалежності 24 серпня. До Євро-2012 зображення вугілля та троянди, традиційні образи Донецька, додано до слогана «Донецьк — сила та краса». «Регіонали» транслювали на всю країну гасло «Донбас годує всю Україну», так наголошуючи на значущості цьогорегіону для країни та применшуючи значення інших (за Іваном Дзюбою, міф про Донбас як спонсора України був локальним відбиттям великого всерадянського міфу про утриманство цілих народів).

Утім вугільна промисловість незалежної України не була ані прибутковою, ані престижною. Собівартість вугілля, яке видобували на Донбасі, настільки переважала вартість, за якою його продавали, що регіон отримував із державного бюджету регулярні дотації, які сягнули свого максимуму за президентства Віктора Януковича. У 2012 році надходження Донецької та Луганської областей до держбюджету становили 21 млрд гривень, тоді як дотації та субвенції — понад 44 млрд гривень. До того ж фінансова підтримка не була спрямована на реформи та інновації, а осідала в кишенях місцевої верхівки. У звіті «Справжня ціна вугілля в умовах війни на Донбасі: погляд крізь призму прав людини», який оприлюднив Східноукраїнський центр громадських ініціатив, подано такі цифри: тоді як 2011 року порушення фінансової та бюджетної дисципліни у ДП «Макіїввугілля» сумарно завдали збитків на суму 1 млрд 823 млн 500 тис. грн, бюджет самого міста Макіївки того ж року становив 877 млн гривень.

Кількість шахт та їхніх робітників-шахтарів щороку скорочувалася. Якщо 1991 року у вугільній промисловості працював майже 1 млн осіб, 2013 року в Донецькій області таких було тільки 107 тисяч. Це означає, що на Донеччині, з її понад 4-мільйонним населенням, на 2013 рік гірники становили тільки 2 % (!) від усіх жителів області. 

У 1991 році на території України залишалося від 276 до 283 шахт на Донбасі та на заході Україні (на території Львівсько-Волинського басейну). Після 2014 року на підконтрольній території України — тільки 35 шахт, із них половина припадала на Львівсько-Волинський басейн. Усього на підконтрольній території у вугільній промисловості на 2020 рік було працевлаштовано тільки 35 тисяч осіб43, що повертає цю промисловість приблизно у 1895 рік, коли вона задіювала 32 тисячі осіб. Можна сміливо стверджувати, що на 2014 рік шахти й гірники становили лише частину ідентичності Донеччини та Луганщини — і дуже часто далеко не головну. 

За незалежної України радянський міф про Донбас підживлювала та поширювала місцева політична верхівка. Вона успішно експлуатувала пролетарські гасла на кшталт 

«Донбасс никто не ставил на колени» (властиво, звучить цілком у дусі пропагандистської постправди, адже гірнича промисловість регіону трималася саме на незаконній експлуатації праці, здоров’я і життя шахтарів), «Донбас годує всю Україну» тощо. Під час президентської кампанії 2004 року місцева верхівка продовжувала апелювати до радянських вигадок («Парасковія Ангеліна — гордість Донбасу!», «Олексій Стаханов — пролетарський характер!»). У 2010-х, під час підготовки до Євро-2012, лексема «Донбас» набула певного сучасного, ба навіть прозахідного лоску, опинившись у складі назв «Донбас-арена» чи «Донбас Палас». Утім він залишався «Донбасом» — штучним імперським конструктом. 

Інтуїція згаданих вище дослідників, які писали про «український Донбас», їх не підвела: міф про Донбас, який започаткувала радянська влада, а продовжено та розбудовано за незалежної України, створювали як антиукраїнський. Тому означення «український» перед цим топонімом повертає його в іншу систему координат, ніж ту, служити якій він був покликаний.

---

Катерина Зарембо — дослідниця, перекладачка та викладачка; фахівчиня з питань зовнішньої політики і громадянського суспільства України.

Асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа»; викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Авторка книжки «Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту» (за участі Ірини Лапшиної, Ілони Сологуб, Тараса Доронюка, Анни Юрґен). Переклала українською «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта.

---

Читаємо також: Читаємо уривок з книги «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» Віри Агеєвої