Читаємо уривок з книги «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» Віри Агеєвої

Київське видавництво «Віхола», яке спеціалізується на книжках українських авторів, готує до друку нову книжку Віри Агеєвої — «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ початку XX століття».

Це мандрівка літературним Києвом початку XX століття. Авторка покаже Київ очима авангардних художників, бунтівних емансипанток, богемних поетів, Київ, у якому жили й творили, попри все, що відбувалося довкола, Київ, який вистояв, уберігши свою історію та майбуття.

Анотація: Гуляючи Києвом, легко впізнати численні локації, описані в поемах і романах початку XX століття. Десь змінилися номери помешкань, по-новому пофарбовані фасади, іноді інші назви вулиць, але якщо придивитися, то можна уявити, як у «Льоху мистецтв» на Городецького сиділи за одним столом Тичина й Курбас, трохи далі, в кабінеті Підмогильного, збирався чи не весь мистецький Київ, а в підвалі готелю «Континенталь» зустрічалися за кавою непримиренні аспанфути, символісти й спіралісти. Вечірнім Хрещатиком гуляли справжні «марсіани», і в Георгіївському провулку шукала нових обріїв таємнича мистецька теософська дев’ятка.

Книгу чекають з друкарні в першій половині січня. Оформити передзамовлення на книжку можна за цим посиланням.

LiRoom публікує один із фрагментів книжки.

«Ренесанс початку століття: люди, події, тексти»

З початком нового століття колишня патріархальна усталеність людей, речей, побуту, звичок, взаємин, самих способів позиціонування себе у світі враз руйнується; модернізм означив ревізію основоположних уявлень про сутність літератури, творчости— і мало що могло видаватися аж так несумісним із новітніми засадами елітарности, естетизму, культу індивідуалізму й високого мистецтва, як старе добре українофільство й народництво. З-посеред найсуттєвіших слід наголосити реінтерпретацію самого розуміння статусу теперішности між минулим і майбутнім. Вона ніби зміщується в бік прийдешнього, унезалежнюється від традиції, стаючи водночас самодостатнішою й важливішою. Якраз це нове трактування стосунку особистости до сьогодення було програмовим для європейського модернізму. Одним із перших зміну сприймання, зміну поняття про нову красу вловив Шарль Бодлер, котрий і став речником модерністських цінностей. Він писав, що «минуле є цікавим не лише красою, яку змогли передати ті митці, для яких воно було сучасністю, але також як минуле, як історична цінність. Так само — і з теперішнім. Задоволення, яке ми одержуємо від зображення теперішнього, полягає не лише в красі, в яку воно може бути огорнуте, але і в особливій властивості бути теперішнім» . Ганс Ульрих Ґумбрехт з трактування Бодлером теперішности як короткої миті переходу від минувшини до прийдешности виводить розуміння нового «епістемологічного місця суб’єкта», того «епістемологічного місця, де люди як свідомість, пристосовуючи досвіди минулого до теперішнього, обирають на цій основі з можливостей майбутнього, а отже, формують його» . 

У вітчизняному письменстві ХІХ століття оскарження історичної несправедливости, необлічимих національних втрат і ураз переважно співвідносилося з концентрацією на пережитому, з озиранням назад, у міфологізовану славну й героїчну епоху, золоту добу національної величі. Апологетизація консервативних вартостей супроводжувалася прикрим небажанням приймати сучасність та не надто й прихованим страхом перед майбутнім. Село, садок вишневий коло хати, вечорниці й обжинки, фольклор і традиційний побут видавалися неодмінними й незмінними атрибутами української тожсамости. З тим усім справді, мовляв поет, «серце одпочине» від тривог, загроз і викликів великого світу, що стрімко змінювався. Небезпеки, ознаки руйнування традиційної рустикальности все ж помічали (та хоча б і в канонічних текстах, як «Микола Джеря» Івана Нечуя-­Левицького чи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного), але хотіли будь-щобудь утриматися на ідилічному хуторі й у всьому звинувачували «прокляте місто» з його розтлінним впливом. У контексті ґлорифікації минулого й обстоювання консервативних ідеалів прикметною була вже сама назва найуспішнішого видання громадівців— журналу «Киевская старина». Київ, отже, ідентифікується як місце пам’яти, простір радше музейний чи археологічний. Натомість львівські молодомузівці визивно назвуть свій часопис «Будучність». Не знати, чи полемічність двох проєктів свідомо наголошувалася, але відчитується вона дуже очевидно. 

Бунтівні діти початку нового віку, модерністи узвичаєних жалів за старосвітською ідилією цілковито зрікаються (одразу ж наражаючись при тому на докори у нелюбові до «рідного краю» й споневаженні святощів) і звертають погляд у майбутнє, замість культу старого, автентичного гучно підносять гасла новизни, насамперед естетичної. 

Регіоналізм нарешті виходить з моди. Утім Леся Українка в листі до Людмили Старицької-­Черняхівської, написаному в серпні 1912­го з приводу «Камінного господаря», дуже точно визначила інтелектуальну атмосферу, задавнені, хронічні фобії товаришів по перу, їхню нехіть до осягнення ширших горизонтів, брак сміливости й готовности приймати зміни. Адже вона сливе самотньо «кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з «Кассандрою» своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трох одважних, воліють не вступати». (Уже в середині наступної декади Микола Хвильовий знов повторить схоже звинувачення, стверджуючи, що просвітянин і далі боїться «дерзать».) Саме в Києві десятих років витворюється інтелектуальне, мистецьке середовище, з яким пов’язані потужні модернізаційні явища. Культурна деколонізація, вивільнення з-під імперського домінування відчутно прискорилося саме тоді, а відтак національна революція стократ підсилила вже наявні процеси й уможливила феномен наших золотих двадцятих. 

Українські інституції існували в підпіллі; адже й «Стару громаду» Володимир Антонович з міркувань конспірації зорганізовував за принципом сепаратних трійок. (До речі, Ольга Косач-­Кривинюк згадувала з розповідей свого батька, що Антонович запросив до своєї трійки Петра Косача та лікаря Федора Панченка.) Водночас громадівці намагалися використовувати легальні структури. Так, між 1895­м та 1905 роками існувало Київське літературно-­артистичне товариство, яке мало пожвавити культурне життя міста. Очолював його знаний у місті архітектор Володимир Ніколаєв. До управи разом із відомими російськими діячами, як філософ Сергій Булгаков чи режисер і антрепренер Микола Соловцов, обрали чільних представників українських кіл, громадівців Ольгу Косач (Олену Пчілку), Володимира Науменка, а членами товариства були Микола Бердяєв, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Михайло Старицький, Леся Українка. Людмила Старицька свідчила, що вечори в ньому дуже приваблювали молодь. Відзначення 1898 року столітнього ювілею нової української літератури, позначеного датою виходу «Енеїди» Івана Котляревського, стало без перебільшення національною маніфестацією. (Потому святкування відбувалися в Полтаві, де згодом відкрили і пам’ятник Котляревському.) Про авторський тріумф Лесі Українки на тому вечорі знаємо зі спогадів її найближчої подруги. Українчину присвятну поезію декламував Михайло Старицький. 

«Заля була залита публікою понад береги. Вірші Лесині зустріли рясними аплодисментами. Тоді тато мій спустився з естради і, взявши Лесю за руку, вивів її перед очі публіки. Се була хороша хвилина, хороша група! Батько мій мав високу гарну статуру, і коли він, вже старий поет і старий чоловік, з довгими сивими вусами, вивів на естраду молоду бліду дівчину, відому вже всім по своїх творах, — загриміли оплески». 

А ще один учасник того вечора, Євген Кротевич, запам’ятав оплески й вигуки «Слава!», від яких стрясалися вікна. Поетка вклонялася публіці, «тільки зашарілася вся та великі очі її якось надто зосереджено вдивлялися в аудиторію, немовби вивчали людське піднесення.

Віра Агєєва — літературознавиця, літературна критикиня, лавреатка Шевченківської премії, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Авторка книжок «За лаштунками імперії», «Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму», «Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», «Апологія модерну: обрис ХХ віку», «Дороги й середохрестя», «Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета» та інших.

Читайте також: Читаємо уривок з книги «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської