Рівень емпатії в українському суспільстві зріс: ми слухаємо відмінні думки та прислухаємося до різних людей. А що думають люди старшого віку про країну та війну? Яким вони бачать світ на межі з повномасштабним вторгненням? Відповіді на ці запитання може дати вистава самоорганізованої аматорської трупи «Ще не вечір», середній вік акторів та акторок якої від 64 до 87 років.
У серпні 2022 року 13 акторів та акторок зрілого віку зібралися на Русанівці, щоби поміркувати про дім та війну, про мову та війну, щоби зафіксувати своє життя до вторгнення. Вистава «Все починалося із Джека» — явище суспільне і театральне, це кейс опрацювання травматичного досвіду і приклад згуртованості. У грудні 2022 під керівництвом режисерки Алли Заманської та за участі режисера-постановника Сергія Сасина на базі бібліотеки на Русанівці «Оціум 51» та за підтримки Goethe-Institut в Україні зʼявилася вистава, відеоверсія якої доступна до кінця лютого 2023 року.
Спеціально для LiRoom кураторка мистецьких проєктів Анастасія Євдокимова прочитала пʼєсу і сходила на закритий показ вистави у центрі Леся Курбаса.
До історії театру
Олена Славінська з дитинства брала участь у художній самодіяльності, відвідувала гуртки і фестивалі, мріяла про велику сцену і театр, однак стала бібліотекаркою. Відразу після інституту прийшла у бібліотеку, де й пропрацювала на всіх можливих посадах 40 років аж до виходу на пенсію. У певний момент у пані Олени зʼявився підробіток — вона працювала консьєржкою і через цю роботу познайомилася з багатьма прекрасними людьми, з якими обʼєналася у театральну трупу «Ще не вечір».
В історії трупи, якій цьогоріч виповнюється 10 років, було багато дивовижних збігів, на їхньому шляху траплялися люди, які готові були допомагати, і обставини, які надихали. Одним із найбільших див учасники трупи вважають співпрацю з режисеркою Аллою Заманською, яка надихає, скеровує і підтримує своїх дорослих акторів.
«Коли я працювала в бібліотеці, то я перерила всі пʼєси, перечитала весь матеріал, але такого, що би ми могли поставити — не знайшла. Театру потрібно рухатися вперед, тому я почала сама писати пʼєси. Спершу був російськомовна пʼєса «Буратіно: 30 років потому», яку ми показували на «Книжковому Арсеналі». Потім пʼєса «Життя на городі, або веселі пригоди овочів», написана суржиком. І власне найсвіжіша — «Все починалося із Джека» — уже українськомовна. Я її написала дуже швидко: наче муза спустилася з неба, ніби Пегас літав за балконом», — каже засновниця і учасниця трупи Олена Славінська.
Збудувати дім
Ще до повномасштабного вторгнення у трупи був задум — поставити пʼєсу, яка би виростала з дитячого віршика про дім, який збудував собі Джек. Тож спершу був Джек, а потім на цей контекст нашарувалася війна.
«Пʼєса змінювалася і доповнювалася, поки ми репетирували», — каже авторка тексту пані Олена.
Вистава починається із англійського дитячого народного віршика-казочки про Джека: у віршику йдеться про комору з пшеницею, песика і котика, бабусю й велике господарство, яке існує й вирує «У хатці, яку збудував собі Джек».
У центрі сюжету мешканці одного будинку, які у нього щойно заселилися. Цей колектив злагоджений — вони знають одне одного все життя, однак досі жили у аварійному будинку. Проте інвестор — англієць Джек — вклався в побудову нового. Сусіди лишень пережили втрату старого дому і переїхали у новий, у середині кожного вирують тривожні відчуття — вони живуть в світі на порозі війни та невідомості.
Французький філософ Гастон Башляр пише про те, що дім дає можливість осмислити і пояснити простір навколо себе, що дім — це наш куточок світу, наш простір памʼяті й спогадів. Сьогодні образ дому дуже важливий для української культури — дому втраченого і здобутого, вимріяного і набутого, країни як єдиного дому. Герої пʼєси почали нове життя у своєму новому домі, але страх загрози і потенційної втрати все одно їх переслідує.
Про що вистава
Події відбуваються 23 лютого — герої знайомляться зі своєю новою консьєржкою (яку і грає пані Олена), взаємодіють і комунікують. Мешканці розселяються по будинку: кожну квартиру маркує стілець і торшер — їхні вікна світяться. У домі стоїть гамір та вирує життя. А потім настає ранок 24-го лютого і вони всі разом опиняються у бомбосховищі.
Герої — списані з учасників трупи, їхні риси характерів та поведінкові родзинки збережені, тож попри відведені ролі, актори залишаються собою. Якими би мали бути персонажі, вік яких коливається між 64 і 87? Це не навʼязувані образи людей пенсійного віку з соціальної чи політичної реклами, які лиш бідкаються на свою долю, нарікають на бідність та хвороби, констратують приреченість та мріють про благополуччя. Це цілком європейські персонажі, які насолоджуються життям. Їм могло би бути і по 30, і по 50. Вік — нічого не означає.
«Якби не дзеркала й не вітрини, повз які я проходжу, то я би й не згадала скільки мені років. Я відчуваю себе молодою. Знаєте, душа молода, а тіло не хоче (у деяких випадках і не може) дружити з душею. У всіх наших акторів дуже молода душа», — зауважує драматургиня.
Риса, котра обʼєднує всіх персонажів — проактивність. Валерій залишається бізнесменом і Дон Жуаном, Спиридон продовжує працювати репетитором, у Рогнеди безліч творчих музичних амбіцій, Рая і Рада мріють про женихів й конкурують, а думки Ганни у полоні запальних танців у Гідропарку. Герої проживають своє звичайне життя, за яким ми спостерігаємо: пліткують, кокетують, заздрять, волонтерять і працюють, плетуть і розплутують інтриги (зокрема й любовні). Попри внутрішню конкуренцію, вони залишаються людьми, співмешканцями, співучасниками життя одне одного.
Збирання грошей на лампочки у підʼїзді — це завжди, у будь-якому будинку, джерело конфліктів, докорів, іронії. Проте навіть поміж цими побутовими проблемами герої перепитують одне в одного: чого чекати далі, чи буде війна, повторюють наче мантру «Аби війни не було». Війна – це невідворотна подія, про яку всі знають і про яку говорять вголос, вона неодмінно присутня у розмовах.
Із пʼєси «Все починалося із Джека»:
«Рогнеда. Дівчата, припиніть. Всі знають, що скоро може бути війна, а ви про всіляку дурню щось верзете».
Авторське жанрове визначення тексту — трагіфарс. Адже напередодні трагедії є місце радості й пригоді, детективу й вигадці, фантазії та грі. Але опісля неодмінно стається трагедія.
Завжди війна
У драматичних текстах про велику війну, створених після 24-го лютого і зібраних у «Антології 24» або на порталі сучасної української драматургії UkrDramaHub, є дуже чітка рамка — події відбуваються відразу після вторгнення, ці тексти здебільшого ілюструють першу реакцію, оповідають про перше бомбосховище чи підвал, про втечу та вибір, вони про шоковий стан до адаптації. Натомість пʼєса «Все починалося із Джека» оповідає про мирне місто у передчутті неминучої трагедії, коли є страхи і запитання, але немає впевненості та відповідей.
Із пʼєси «Все починалося із Джека»:
«Віра. То що, війна таки буде?
Всі квартири вимикають світло і синхронно питають в залу.
Усі. Війна таки буде?
Валерій. Да какая война? Кому она нужна вообще?
Усі вимикають світло, створюючи балаган звуків.
Усі. Та яка війна, нічого не буде, єрунда..»
Враз, після спокійного вечора спільний простір будинку перетворюється на бомбосховище — герої стягують стільці в напівколо й у присмерку діляться потаємним — одні найсвітлішими життєвими спогадами (тим, за що можна вхопитися), інші — спогадами про війну (батьківськими чи власними, тривожними і страшними, про вибухи і депортацію).
Із пʼєси «Все починалося із Джека»:
«Спиридон. А я ніколи не думав, що на моєму віку трапиться ще одна війна».
Найгостріший кут
Найбільше персонажі конфліктують через мовне питання. Вони обирають різні позиції та аргументацію у першій половині пʼєси, уже в фіналі, коли опускається маскувальна сітка й ми зʼясовуємо як склалися долі виконавців та їхніх персонажів після 24-го лютого, дізнаємося, що усі герої перейшли на українську. Перша цінність цієї спільноти — дім, друга — мова.
Із пʼєси «Все починалося із Джека»:
«Тетяна… Все життя в Україні прожила, а мови так і не вивчила.
Ганна. Да ладно тебе, Таня. Живем-то в демократической стране. Может мне и китайский выучить?»
Із пʼєси «Все починалося із Джека»:
«Віталій. Не хотів при всіх питати, щоб не принижувати тебе: чого це ти розмовляєш мовою ворога? Вони в нас Крим оттяпали і на Донбасі що творять. Скільки наших хлопців вже загинуло…
Ганна (перебиває й наступає). Та я это знаю, знаю і бєз тєбя. Но живём в демократической стране. На каком языке хочу, на том и разговариваю, хоть на японском».
Віра в перемогу
Вистава закінчується словами, які говорять усі дійові особи: «Ми переможемо! Може так статися, що хтось із нас не доживе до Перемоги, але ми всі свято віримо в неї, в нашу Перемогу».
«Я вам так скажу: робота в театрі — це наш вклад у боротьбу з руснею. Чи ми робимо щось для країни? Так, ми створюємо театр», — каже Олена Славінська про кредо учасників трупи «Ще не вечір».
Наразі театр працює над новою виставою за абсурдною пʼєсою «Стільці» Ежена Йонеску, а у відкритому доступі — відеоверсія вистави «Все починалося із Джека».
Виставу було створено в рамках проєкту «Fit in Fakten» («Фейки та Факти»), який реалізується Goethe-Institut в Україні у партнерстві з Куншт (Київ), Fundacja Rozwoju Społeczeństwa Informacyjnego (Варшава), освітньою платформою Сuranda (Berlin), театральною майстернею KURINGA (Berlin) та аматорським театром «Ще не вечір» за підтримки МЗС Німеччини.
Читайте також: «Музиканти і війна»: Радіо культура запустило новий проєкт
Розповiсти друзям
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: