Теорія змови Категорії B. Рецензія на містичний трилер «Еґреґор»

20 квітня в український прокат вийшов містичний трилер Станіслава Капралова «Еґреґор», який став українсько-польсько-американською копродукцією.

Чому під час перегляду цього фільму трішки боляче спеціально для LiRoom розповідає кінокритик Ігор Кромф.

Стрічка «Еґреґор» — це ще один із «довгобудів» українського кінематографа. У 2015 році з ідею містичного трилера працював Любомир Левицький («Штольня», «Тіні незабутих предків»), однак потім цей проєкт передали Станіславу Капралову, який намагається будувати кар’єру в Голлівуді, але якось не дуже складається. Його дебютний горор «Пік страху» радше міг знудити чи розсмішити, аніж налякати глядача. З «Еґреґором» ситуація не ліпша.

За сюжетом фільму у Львові загадково помирає професор Орест Грабовський. Щоб розслідувати причини його смерті у Львів спершу приїжджає його донька Леся (Олена Лавренюк), а згодом із Нью-Йорка приїжджає його учень (і, як потім виявиться, не лише учень) колишній детектив Артур Вайс (Омрі Роуз). Між Артуром та Лесею складні стосунки в минулому, але зараз вони об’єднуються для розслідування убивства, у яке вплутаний давній Орден Кінокефалів (песиголовців), що полює за містичним «еґреґор» — виявом метафізичної сили, яка захищає людей.

Власне, все це звучить, як зав’язка для непогано містичного трилера в стилі «Код Да Вінчі» та «Ангели й Демони» Рона Говарда чи навіть «Дев’ятої брами» Романа Поланскі. Але робота Говарда та Поланскі знеціниться, якщо поставити «Еґреґор» в один ряд із їх фільмами.

Колись Альфред Гічкок вигадав жанр «трилер». Майже одночасно з ним виникло поняття «саспенс». Саспенс — це постійне нагнітання атмосфери тривожності, страху чи «кріповості» у фільмі, що рухає сюжетом. Режисер може використовувати для цього різні прийоми: роботу камери, монтаж, звук, костюми, грим, декорації. Головне завдання — щоб сюжет рухався, а глядач перебував у напрузі. В «Еґреґорі» із саспенсом біда.

Фільм намагається створити саспенс «християнської містики» завдяки архітектурі Львова, кабінетам зі стародавніми фоліантами та анатомічними скелетами тварин, темними сценами, які освітлюють червоним неоном. Але все це виглядає неорганічно. Настільки, що ловиш себе на думці, що в гонитві за тим, аби фільм був схожий на голлівудський, режисер зняв стрічку, яку можна було б показувати хіба в грайндхаусі (американські кінотеатри фільмів категорії В), і то лише за умови, що хронометраж скоротять хоча б на 20-30 хвилин.

Не кращою у фільмі є й операторська робота, яка нагадує хаотичне чергування різних не лише планів та кадрів, а й об’єктивів. При чому доцільність використання тих чи інших прийомів (наприклад «голландського кута» в більшості сцен, де його використовують) викликає купу запитань, на які навряд можна отримати відповіді.

Акторська гра та діалоги теж не на найвищому рівні. Головні ролі у фільмі виконують Омрі Роуз — актор, який зіграв третьорядну роль у «Лізі справедливості» Зака Снайдера та дружить із режисером. А також Олена Лавренюк, яка зіграла у фільмах «Dzidzio Контрабас» та «11 дітей із Моршина», які, як і «Еґреґор», продюсував її чоловік Сергій Лавренюк. Гра обидвох акторів настільки шаблонна та сповнена якогось театрального пафосу, що в сценах, де персонажам варто було б співпереживати, важко не засміятися. Є в стрічці й Валерія Караман (та сама Русалка з «Маяка» Роберта Еггерса), пласка гра якої викликає здивування. І зовсім трохи в кадрі з’являться легенда польського кіно Даніель Ольбрихський («Вогнем і мечем», «Бляшаний барабан», польський «Відьмак»).

Власне шаблонність — це типова ознака сценарної роботи «Еґреґора». І звісно в самій по собі «шаблонності», коли йдеться про мейнстримне кіно не має нічого гріховного. Навіть Джеймс Кемерон зняв досить «шаблонний» в плані сюжету «Аватар-2». Однак Капралов у «Еґреґорі» намагається довести цю шаблонність до якогось абсолюту. Якщо зменшити хронометраж, рівень пафосу в діалогах, стереотипність сцен та хаотичність операторської роботи, то фільм міг би бути цілком собі непоганим середнім містичним трилером, який ви подивитеся увечері й можливо навіть комусь порадите.

Однак, «Еґреґор» — це фільм про всі стереотипи жанрового кіно, надмірність пафосу та насправді дуже неправдоподібний сюжет, що нагадує щось середнє між зарисовками нереалізованого проєкту Дена Брауна та треду про чергову теорію змови на Реддіт. Усе ж іноді гонитва за тим, щоб український фільм нагадував «голлівудський блокбастер» — це радше шлях у нікуди, ніж п’єдестал.

Читайте також: Як Антоніо Лукіч перетворюється на головного режисера покоління 1990-х. Рецензія на фільм «Люксембург, Люксембург»